Останнім розділом «Записок…» став «Національно-культурний вплив Сірих на населення України». В ньому Прохода підсумував значення Сірої дивізії для України.

Він писав, що революція розбурхала соціальні пристрасті, а от націоналізм при цьому не просякнув глибоко народ. «Нечисленна українська інтелігенція, розбившись на безліч соціальних угруповань, сварилася між собою, а авантурницький елемент під ріжними прапорами й гаслами каламутив ще більше воду. Треба було на національному полі багато працювати і тяжко працювати». За цю роботу і взялися сірожупанники [95, с. 115].

Сірі були регулярною національною частиною, та через порівняно невеликий склад їй не вдалося врятувати ситуацію і здобути Самостійність України. Але віра в українську перемогу підштовхувала сірожупанників до праці навіть і після військової поразки «Сірі працювали і працюють яко націоналісти» [95, с. 115].

Шість тисяч сірожупанників, звільнених у час Гетьманщини, роз'їхалися по всій Україні, проводячи просвітницьку роботу. Це були вихованці професорів Смаль-Стоцького і Томашівського, докторів Симовича, Чайківського, Охрімовича, Домбчевського, панів Меленевського, Дорошенка, Скоропис-Йолтуховського, Жука, Троцького та інших видатних українських діячів культури. І ці «непомітні національні діячі тихо провадили й продовжують провадити свою працю» [95, с. 115].

Сірі були «найбільшими агітаторами за Самостійність України серед військових». Їхнє ставлення до цивільного населення було бездоганне. На сумлінні сірожупанників «нема ні беззаконних реквізицій, ні грабунків, а тим паче погромів. Сірі частини весь час вели енергійну боротьбу з грабіжництвом і бандитизмом, що неминуче супроводжують кожну війну… В перші дні нового постою Сірих мешканці тієї місцевості… недовірливо ставилися до Сірих. Крамниці були зачинені, весь крам, продукти і фураж поховані, а власники їх боялися навіть показуватися. Але пізніше, коли вони бачили, що Сірі не тільки не розбивають крамниць і не реквізують самі, а гостро забороняють робити це іншим… стосунки відразу мінялися… Серед Сірих (за дуже рідкими випадками) не було авантурників, злодіїв і шахраїв». У часи загального морального занепаду сірожупанники пишалися цим. Попри неймовірно тяжкі та, здавалось, безвихідні ситуації, сірожупанники збереглися як військова частина насамперед завдяки «своїй моральній силі» [95, с. 115, 116].

Що ж до постачання, то в Сірих полках воно було поставлено «знаменито», хоч штат інтендантства був малий (2–3 старшини, 2 урядовці та кілька козаків). «Але козак на позиції ніколи голодний не був, обідраний і босий не ходив, акуратно 20-го кожного місяця одержував платню і не потребував просити або — борони Боже — грабувати у мирного населення». А воєнна здобич докладно підраховувалася, щоб не було зловживань і спекуляції [95, с. 116].

Сірий старшина був вихований, чемний, чесний, умів гідно тримати себе. Пройшовши російську військову школу, пропрацювавши шість місяців під керівництвом німецьких інструкторів та вивчившись у видатних українських науковців, сірожупанники створили «новий тип старшини-націоналіста». Тому місцева інтелігенція завжди прагнула зав'язати з ними стосунки. «Сірих старшин охоче приймали в кращих домах, і без них не обходилася ні одна вечірка. Звичайно, що при цьому національно-культурний вплив Сірих полишав глибокі сліди, а ідея Самостійности і творення регулярної національної армії зустрічала якнайбільше співчуття і визнання. Інтелігенція бачила, що Сірі старшини значно відріжняються від російських офіцерів своїм ширшим світоглядом, що серед них самий звичайний хорунжий не запобігає ласки й не підлещується до старших, не наслідує їм, як малпа, а має в приватній розмові свої власні погляди, з якими не ховається, що кожний старшина поза службою живе своїм приватним життям, до якого начальство не втручається. В той ж час пошана до старших рангою і віком у Сірих була дуже велика. Так, наприклад, в їдальні, до того часу поки не сяде командир частини або старший з присутніх за стіл, ніхто раніше його, без запрошення, не сідав, також по обіді без дозволу старшого молодші не покидали столу. Закурити в присутності старшого без його дозволу або сидіти, коли старший стоїть, вважалося за найбільшу нечемність». Сидячи сірожупанник не міг когось приймати, в тому числі і у приватному житті. «На вечірках завше вибирали старшого віком за господаря і йому без жадних суперечок, як свої старшини, так навіть і гості, мусили коритись. Звичайно, що ніколи скандалів на вечірках Сірих не було» [95, с. 116].

На службі сірожупанник був точним виконавцем наказів, а в особистому житті «залишався громадянином-військовим», який знав, що належить «до Сірої сем'ї», а значить, його поведінка повинна бути бездоганною [95, с. 116].

«Як зовнішній вигляд, так і поводження старшини-сірожупанника були скромними. Сірий жупан з вигаптованими на сірому ковнірі старшинськими відзнаками — невеликими золотими колосками, невеликий австрійський багнет з золотим темляком при темно-жовтому шкіряному паску та сірий кашкет складали уніформу сірого старшини.

Сіре козацтво користувалося великою популярністю і пошаною серед міщанства й селянства. Тактовне й чемне поводження без жадного грубого вибрику козака-сірожупанника спочатку викликало… особливо серед жидів, запитання: «Що це воно — звичайні салдати? Може, офіцери?» І коли їм відповідали, що це звичайні козаки, недовірливо казали: «Козаки?!. Ах, які ж ви славні люде».

В році 1920, коли декому зі старих сірожупанників довелося побувати в Житомирі, Бердичеві, Луцьку, тамтешні мешканці приймали їх як своїх рідних, а жиди, кінчаючи свої спомини про сірожупанників, скрізь і одноголосно говорили: «Так, це були люде, це було військо» [95, с. 116, 117].

Через всю першу книгу «Записок Непокірливого» проходить мотив засудження отаманщини. І справді, зустрічі з такими «отаманами», як Гуцул, Гришко чи Біденко, інакшого ставлення у людини обов'язку викликати не могли. Але ж у часи революції не тільки гришки і біденки водили загони…

Генерал-поручник Армії УНР Олександр Вишнівський у книзі «Повстанський рух і отаманія» цілком слушно розрізняє «отаманчиків» і отаманів-лицарів, про яких у піснях-думах співали кобзарі.

До «отаманів позитивних» Олександр Вишнівський зараховував Якова Орла-Гальчевського, Івана Ґонту (Лютого-Лютенка), Грицька Чупринку, братів Чучупаків, Якова Шепеля, Ананія Волинця, Ларіона Загороднього, Марусю Соколовську, Семена Заболотного, Оверка Куравського, полковника Пшонника, Ілька Струка, Малолітка, Левченка, Марка Трепета та інших.

«Негативними отаманами» генерал вважав Йосипа Біденка, Олеся Козир-Зірку, Олександра Палієнка, Точила-Гурського… Якби Вишнівському «пощастило» зустріти на своєму життєвому шляху командира Чорного куреня смерті Гуцула, то, напевно б, додав його до цього списку. Олександр Вишнівський зазначав, що позитивних і негативних отаманів було дуже багато, «щоб їх всіх перераховувати» [9, с. 10]. Тож у разі негативної оцінки варто слово «отаман» брати у лапки або використовувати термін «отаманчик».

Не слід забувати, що у війську УНР отаманом називали і командира, і генерала (до 1919 року), і вождя, а в Галицькій армії — майора.

Оцінюючи отаманщину, важливо не плутати її з анархією. Це не синоніми. Слід використовувати слово «отаман» у первісному, історичному значенні — як виборного або призначеного ватажка козацького війська. Те ж стосується й поняття «отаманщини». Воно означає «часи отаманів».

Не слід забувати, що отамани представляли різні стани, мали різне виховання, рівень освіти та погляди, були членами різних партій (есерів, боротьбистів, анархістів, більшовиків, соціалістів-самостійників), які не тільки конкурували, а й ворогували між собою. Та більшість отаманів, як правило, були безпартійними. Повстанські загони очолювали і військові фахівці, і люди без військової освіти. Більшість із них взялися за зброю, щоб захистити себе, рідних, своє село, волость і повіт. Траплялися серед ватажків і карні злочинці. Не бракувало й борців за «соціальну справедливість», яка тлумачилась довільно. Були й любителі пригод.