Написав фейлетон Павло Дубрівний, начальник культурно-освітнього відділу Сірої дивізії, який восени 1918 року прослухав повний курс Київських інструкторсько-кооперативних курсів при Центральному Українському кооперативному комітеті.

На 3-й сторінці вміщено й посмертну згадку «Його не стало». Ось вона без змін і скорочень: «В неділю 6 квітня відбулись похорони козака 2-го полку сірожупанників Василя Ярмолюка, забитого в бою з ляхами 29 березня під Переспою. Для віддання останньої військової почести герою, який свідомо поляг головою за Рідний Край, прибула збірна сотня від 2-го полку з орхестрою музики під командою курінного Тарана.

Перед панахидою пан-отець сказав чулу промову про заслугу забитого козака перед Україною, перед своїми товаришами. Покликаючись на забитого героя, пан-отець закликав громадянство ставати в ряди оборонців свого краю, своєї церкви, своєї національности.

Після панахиди в військовій церкві жалібний похід рушив по Шосейній вул. до мійського кладовища. Попереду хлопчина-доброволець в сірому однострою ніс вінок від старшин та козаків — бойових товаришів небіжчика. Труну проводжали: отаман Сірої дивізії Абаза, полковник 2-го полку Пархомюк, делегації від других полків дивізії, старшини та козаки залоги.

Отже, відійшов від нас оден із товаришів, забитий лядською кулею. Він не шукав в рядах наших ні слави, ні великої нагороди. Він добровільно вступив в наші ряди і свідомо йшов зі зброєю в руках захищати Рідний Край від напасників, покинувши свою родину, покинувши свою хату. Він своєю кров'ю ще раз підкреслив, що не вмирає правда, не вмирає воля. Дійсно, не вмре воля України, поки у нас будуть такі борці за волю і правду, яким був Ярмолюк. Вічна пам'ять Тобі, дорогий товаришу! Г. Д-ко» [11, с. 3].

На 3-й і 4-й сторінках газети оприлюднено замітку Сірого «На злобу дня». Він звернув увагу на дивні події, що відбуваються на вулицях Луцька. «Ось швиденько дрібушать назустріч дві панни-українки, — пише він, — яких я бачив на відкриттю клюбу «Українська хата». Коли їх я бачу, то чую лише «настоящій нєподдєльний малоросійскій діалект русскага язика». Час би цим паннам кинути це кривляння» [11, с. 3].

Ось уважний автор вгледів на вулицях Луцька свого товариша сірожупанника, який мав «чудове історичне, самостійницьке прізвище». І що ви думаєте? «Походжає він із якоюсь панною і цвенька по-російськи немилосердно. Кажуть, що вона не розуміє по-українськи. Але одне обличчя її каже мені, що вона є росіянка «із-под Луцка». Сірий, схаменись! — звертається до товариша автор замітки. — Твій святий обов'язок сказать їй слово сірожупанника. Так-то, сірий друже!» [11, с. 4].

А що в ковбасній лавці? А тут загортають ковбасу в «Козацьку відозву» куреня смерті імені Максима Залізняка. А в цукерні булку пакують у часопис «Вільна Україна». Питає сірожупанник: «Де взяли цього паперу?» — «Ето мальчік пріньос два фунта».

Це було на третій день після виходу газети. Видавці і редактори думають, що їхнє слово пішло в люди, а «Вільна Україна» іде на фунт. «Сумно, їй-Богу, сумно», — завершив Сірий замітку про те, що побачив у сонячному квітневому Луцьку.

А от автор Гаркун написав про обридливе слово «вибачаюсь», яке він чув на кожному кроці в Луцьку — на вулицях, у ресторанах, театрах. «Що ви, панове, робите?! — бідкається автор. — Ви перекручуєте українські слова на російський зразок і думаєте, що це більш культурно, більш інтелігентно. Думаєте, що українська мова не має своїх власних слів ввічливості? Вибачте, українська мова дуже багата цими термінами. Прислухайтесь гарненько до селян, як у них гарно та приємно лунає українська мова. Але слова «вибачаюсь» ви від них не почуєте. Селянин завжди, коли почуває за собою якусь провину, то він вживає слів «вибачте», «вибачайте»… а слова «вибачаюсь» він цілком не знає. Або продивіться твори наших письменників і там ви цього слова не зустрінете. Слово «вибачаюсь» значить «вибачаю себе», замість того, щоб просити, аби тебе вибачили. Де ви, панове, взяли це слово? Киньте його. Не засмічуйте нашої музикальної мови перекрученими і цілком абсурдними словами» [11, с. 4].

А інший автор — Хома Б. — підслухав розмову між юнаками у далеко не першорядній ресторації.

— Тебе призивають? Підеш?

— Що я, дурний? Нехай старіші підуть спочатку.

— Які старіші?

— Та все наше складське начальство. Сидить і не бажає йти до війська. Немошкаленко, бувший завідуючий, вже після заклику улаштувався в якійсь організації хвершалом і там заховався від військової служби. Новий завідуючий Л-кий і не збирається являтися на заклик.

І юнак взявся перераховувати, хто ще ховається на складах від мобілізації до українського війська…

— А це ще що! — завершує він. — Розворуши там наше земство вгорі, ще вище, наприклад управу, то знайдеш там багацько таких «вояків».

У газеті «Вістки Сірих» вміщено також три оголошення: про години і дні, коли отаман Осецький приймає приватних осіб; де і коли лікує хворих старшин і козаків Сірої дивізії зубний лікар Сірої дивізії І. С. Корчемний; в які години дня приймаються дописи та оголошення, а також заклик інженерної сотні такого змісту: «Інжинірна сотня 1-ї козацько-стрілецької (сірої) дивізії закликає на службу фахівців: будівельників (саперів), підривників, теслярів (плотників), столярів, а також осіб, досвідчених у будові мостів та иньчих техничних будівель. Потрібні також телеграфістки, телефоністи; телеграфні та телефонні механіки. Звертатись: м. Луцьк, Замкова вул., міська школа або до штабу 1-ї коз. — стр. дивізії, ріг Шосейної та Красної вул. [11, с. 4].

Коштував часопис 2 грн. Виходив неперіодично.

Газета була зрозумілою волинському селянинові. Та й сердечність сірожупанників привертала серця місцевих людей, котрі почали записуватися у Вільне козацтво, організатором якого став сірожупанник хорунжий Литвинко. Він сформував чотири сотні Вільного козацтва по 60–80 багнетів у кожній. Сотні мали і по кулеметові. Дехто з місцевих вчителів, посівши старшинські посади у 1-му і 2-му полках і отримуючи відтак харчовий пайок і платню, відповідав за організацію Вільного козацтва. Зброю і набої вільні козаки отримували у Сірій дивізії. Часом сірожупанники надавали допомогу і харчами.

Сотні Вільного козацтва мали між собою й штабом групи телефонний зв'язок, за допомогою якого вчасно інформували про спроби поляків перейти Стохід. «Це козацтво знаменито билося з поляками, коли вони 16 квітня знову попробували перейти Стохід великими силами… Польська атака була відбита», — свідчив Василь Прохода [95, с. 105].

Співпраця з вільними козаками і повстанцями сприяла тому, що сірожупанники у другій половині квітня відбили у поляків Голоби на лівому березі р. Стохід і почали планувати захоплення Ковеля. Та вже безладно діяв створений на початку місяця штаб Холмського фронту на чолі з Олександром Осецьким. Володимир Оскілко на вимогу Петлюри і наказного отамана змушений був передати Холмському фронту 1-й і 4-й Сірі полки, які 14 квітня було знято з Північного фронту. Ковельська група різко ослабла. Тепер доводилося думати лише про оборону [95, с. 105].

Так Василь Прохода потрапив на Холмський фронт.

Василь Прохода, як і більшість сучасників, негативно оцінював наказного отамана. Кубанець не раз зі здивуванням спостерігав, як Осецький, аристократ за походженням, побачивши поруч козака, раптом ставав «великим соціалістом», лівішим від московських більшовиків…

Чи щиро, чи ні, але Осецький міцно товаришував з комуністичною риторикою. Часом йому б могли позаздрити і московські комісари, адже він не тільки обіцяв селянам землю і насіння для посівної, а, бувало, навіть давав зі своїх рук…

Наказний отаман був великий прихильник пролетаризації стосунків в армії.

Якось під час спільного обіду він щиро дорікнув старшинам-сірожупанникам, що вони «мають окрему старшинську кухню, їдять з тарелів металевими ложками». Наказавши подати йому обід у похідному вояцькому казанку, він витягнув з кишені дерев'яну ложку… Осецький був свято переконаний, що старшини з казанками повинні ставати в чергу разом з козаками, щоб одержати страву із загальної кухні, спати разом з ними на одних нарах у касарнях. «Цими примітивними виступами Осецький хотів здобути популярність серед селян і козаків, — робив висновок Василь Прохода. — Але з нього лише глузували» [96, с. 331].