Невдовзі на обрії замаячила неминуча служба у ворожій для нього російський армії. Про це Микола думав із жахом і огидою… І той день настав. Призначення одержав до 29-го Чернігівського пішого полку, дислокованого в м. Рожанах, близько прусського кордону… Восени 1911 р. Ґалаґана підвищили до прапорщика запасу армійської піхоти. У цьому званні він і пішов на «германську» війну. Гіркий парадокс: Микола Ґалаґан мусив захищати російське самодержавство, проти якого боровся майже 10 років і в праві на існування якому відмовляв…

На початку березня 1917 року на фронт почали просочуватись неясні чутки про заворушення в Петрограді. Після кількох днів напруженого чекання стало відомо, що цар Микола II відрікся від влади. Відрікся і новий цар Михайло. До влади прийшли Державна дума й Тимчасовий уряд.

В армії заклекотіли мітинги. Почали творитися різноманітні комітети та ради: ротні, полкові, дивізійні. З ініціативи Миколи Ґалаґана 8 березня зійшлися полкові старшини. Вони й обрали його головою комітету. Того ж дня поручник Ґалаґан допоміг створити солдатський полковий комітет. А 9 березня з його ініціативи постала Українська полкова рада.

Українська стихія, як той дух Божий, пронизувала наскрізь організм полку. Всюди було чути українські пісні, їх співала навіть «кацапня», страшенно перекручуючи наші слова. Вояки-українці не ховаючись балакали між собою по-своєму. Навіть старшини відступали від приписів вживати лише російську мову. Але росіяни виявляли поблажливість доти, доки йшлося про право українців на мову, свою школу та книжку, але коли збагнули, що йдеться про стосунки між двома народами, то «взбєлєнілісь». Та чим голосніше шипіли росіяни, тим більше з'являлося аргументів на користь організації українців, зокрема й задля самооборони [22, с. 98, 99].

А тут із Києва дійшли чутки про величезну українську маніфестацію. Це справило на українців полку величезне враження, додало сил, енергії та завзяття. Київ ставав для них столицею. Вкраїнська справа в полку отримала «законну» підставу. Микола Ґалаґан зрозумів, що необхідно терміново зв'язатися з Центральною Радою.

Оформивши відпустку, на початку квітня він опинився в Києві. Відразу звернув увагу на надзвичайну інтенсивність громадського й політичного життя. Зі здивуванням дивився Микола на людей, які ще вчора були палкими російськими патріотами, раділи успіхам Москви, збирали гроші на подарунки «мілим салдатікам», і раптом ця величезна маса перетворилася на патріотів своєї справжньої Батьківщини — України…

У житті Ґалаґана все змінилося. 6 червня його прийняли до 1-го Українського козацького полку імені гетьмана Богдана Хмельницького на посаду помічника ад'ютанта (значкового) полку, який тоді очолював підполковник Олександр Шаповал. У полку панував «дух полуботківського клубу»: переважна частина старшин і козаків були свідомими українцями, переконаними і рішучими українськими самостійниками. Нового помічника значкового, соціаліста за переконаннями, щоправда, зачепило за живе «не тільки критичне, але й просто негативне ставлення (богданівців) до політики Центральної Ради», зокрема й «гостро негативне» ставлення до соціалістів. І це при тому що в питаннях теорії соціалізму богданівці не дуже розбиралися і не дуже нею цікавилися, «капітальних праць соціалістичних авторів» не читали [22, с. 167].

Якось не подумав Микола, що негативна оцінка богданівцями соціалістичних ватажків Центральної Ради базувалася не на теорії, а на практиці, на оцінці їхньої непевної діяльності. Це була політика уласкавлення ворога та ще й запобігання у нього ласки. Такого приниження душа національно свідомого, правдивого українського вояка стерпіти не могла…

Невдовзі Микола став ад'ютантом командира Богданівського полку, членом Центральної і Малої Рад та Всеукраїнської ради військових депутатів. А у грудні 1917-го Центральна Рада відправила його на Кубань і Дон з дипломатичною місією.

Приїзд української делегації припав на час, коли у Катеринодарі зібралася Крайова рада. За домовленістю з головою Законодавчої ради Миколою Рябоволом виступ із привітаннями від Центральної Ради запланували наступного дня, 12 грудня, коли до козацьких делегатів мали приєднатися представники іногородніх. Та вже ввечері 11 грудня Микола Ґалаґан і Євген Онацький не втрималися й відвідали вечірнє засідання Ради — аби роздивитися, що воно таке за Кубанська рада. Її член Іван Макаренко супроводжував українських делегатів. Він завів їх до однієї з урядових лож. Тут сиділи відомий історик Федір Щербина та лідер черкесів Султан Шахим-Гірей. Відбулася коротка і сердечна розмова — як між старими друзями. Та вже починалося засідання Кубанської ради…

Микола Ґалаґан з цікавістю розглядав делегатів — поважних, переважно сивовусих козаків, що зайняли партер театру. Зібрання було мальовниче-привабливе — в залі сиділи живі запорожці…

Відкривши засідання, Микола Рябовол повідомив, що для переговорів з кубанським урядом до Катеринодара прибули делегати Української Центральної Ради. Обернувшись у бік Миколи Ґалаґана та Євгена Онацького, Микола Рябовол привітав братів з Великої України.

Весь зал зааплодував. Кількасот очей шукали тих, кого вітають. Тоді Ґалаґан підвівся і поклоном відповів на привітання. Це ніби стало сигналом, і оплески перейшли у справжню овацію. «Якийсь незвичайний ентузіязм опанував присутніх… Члени Ради й президія встали зі своїх місць і стоячи продовжували плескати… Не вихор, а ураган і грім оплесків наповнив цілу театральну салю…» [23, с. 88, 89].

Делегати Центральної Ради були безмірно зворушені. Погляд Миколи зупинився на групі черкесів, які стояли неподалік ложі. «Вони з не меншою, ніж інші члени Ради, енергією й чуттям виявляли нам свої симпатії, — згадував Ґалаґан. — І ще не можу забути зоріючого натхненням обличчя вже сивого козака, що також стояв неподалік нас. Повним приязні поглядом злегка вогких очей він вдивлявся в наші обличчя, плескав у долоні і, ніби в потвердження всієї глибини й щирости свого почуття, любовно кивав нам сивою головою. Потрохи овація стала стихати і майже зовсім уже уляглась, коли десь із протилежного до нас боку залу кілька більш ентузіястично настроєних членів Ради знову заплескали незвичайно енергійно. Ці оплески невеликої групи підхоплені були цілою салею, і сцена овації повторилась знов. Скільки часу вона тривала — сказати не можу… — продовжував Ґалаґан. — В кожному разі вона мене глибоко зворушила. Після неї я певний час не міг спокійно слідкувати за дальшим перебігом засідання Ради… Думалось: ніякими людськими силами не можна штучно викликати подібне виявлення почуття й настрою; це сама стихія, яка глибоко захвилювалась також і на просторах України; ця українська стихія така буйна й могутня, що пірвала за собою й своїх інонаціональних земляків (бо ж серед членів Ради була й значна кількість козаків-лінійців); не може бути, щоб виявлена з таким ентузіязмом непереможна сила біопсихічного зв'язку й споріднености душі двох частин одного народу не розвинулась у щось більше, ніж почуття близькости й любови, мусить це почуття перетворитись у свідомість єдности, а за нею мусить прийти й створення інших форм співжиття окремих віток одного народнього дерева, одної нації» [23, с. 89, 90].

Доля кубанця Василя Проходи, з яким Микола Ґалаґан зустрівся у Лук'янівській в'язниці, їхня спільна служба в українській армії цілком підтвердили ці слова.

У січні 1946 року Василя Проходу виписали з лікарні і перевели на третій поверх столипінського корпусу, а після чергового лікарського огляду — до камери слабосильних. Тут він знову зустрів своїх приятелів — Валентина Садовського та Йосипа Безпалка, а також волиняка А. Демчука, випускника високої торговельної школи у Празі.

Садовського і Безпалка кубанець знав ще з Подєбрад. Валентин Садовський був заслуженим українським діячем. У добу Лютневої революції він став членом-засновником Центральної Ради. У червні 1917 року обійняв посаду Генерального секретаря судових справ, виконував обов'язки голови Генерального секретаріату. У січні 1918 року як член Малої Ради голосував за IV Універсал. У часи Директорії був міністром праці кількох урядів. Виявив себе і як науковець: член Наукового товариства ім. Тараса Шевченка Валентин Садовський написав низку праць з економічної географії, демографії, а також національної політики ВКП(б).