У технічній управі Василь здибав свого приятеля з 21-го куреня 3-ї Залізної дивізії поручника Бордоноса. Він, як і Таран, підбадьорив «знищену в поневіряннях душу (Василя), збідачілу після (по)ранення», коли він став нікому не потрібний [96, с. 405].

Від Бордоноса Прохода довідався про успішну кампанію української армії та про зраду поляків, які сепаратно підписали з москалями мир у Ризі, чим змусили зупинити блискучий наступ. Тепер проти українських дивізій, які стали постоєм у Могилеві, Барі та Меджибожі, більшовики збільшили свої сили. Волинська дивізія відпочиває десь у районі Деражні. Але становище непевне. Очевидно, доведеться відступати.

Відрадивши Василя їхати в Могилів до Олі Хаджі, Бордоніс представив товариша начальнику оперативної управи Вікторові Кущу. І той 3 листопада прийняв кубанця вартовим старшиною в оперативний відділ штабу Дієвої армії УНР. У ньому, крім Куща, працювали підполковник Яроцький та поручник Золотаренко, а у відділі розвідки — сотник Шпилінський і поручник Петро Кожевників.

Квартирував Василь у жидівської родини, яка поставилася до нього по-людськи. В одній із двох маленьких кімнат розкладали йому на ніч ліжко, застилали чистим простирадлом, давали справжню подушку та ватну ковдру. А вранці ще пропонували каву. Але Василь завжди казав, що поснідає у штабі, хоч там ніяких сніданків не було. Тож ходив вічно голодний. Коли господиня побачила, що квартирант залишає у ліжку воші, запропонувала попрати йому білизну. А він навіть мила не міг дати, бо з особистих речей у нього була ще пара брудної білизни та рушник. Тож дочка господині Рита випрала, одна за одною, дві пари білизни. Це була велика радість для Василя!

Взагалі, жиди мали до нього довіру. Під час воєнних дій він не раз ночував у їхніх родинах. І його завжди приймали радо. Якось у Новій Ушиці він теж зупинився у жидівській хатині. Пізно ввечері до неї, прохаючи захисту, забігли молоді жидівки. Виявилося, що в Новій Ушиці, крім частин Залізної дивізії, зупинилися й частини Київської дивізії Юрка Тютюнника. Її козаки і вирішили «побавитися». Разом із комендантом штабу Прохода ліквідував безчинство п'яних як чіп козаків, які вимагали контрибуції. І в подальшому Василь дбав, щоб військові не чинили кривди мирному населенню, хоч би то були і жиди. У своїх спогадах Василь Прохода зазначав, що за час його перебування в 7-й стрілецькій та 4-й Сірій бригаді не було жодного випадку «протижидівських виступів» [96, с. 405].

Те саме можна сказати і про 1-шу Сіру дивізію.

О 24 годині 9 листопада закінчилося перемир'я з більшовиками. Замість того щоб дати наказ атакувати першими ще до закінчення перемир'я або ж перейти в наступ тієї ж ночі, командарм постановив виступати 11 листопада.

Росіяни скористались помилкою й о 7.00 10 листопада навалилися на наші позиції. Українська армія не витримала і покотилася до Збруча. З Городка розпочав свій шлях на захід і Василь Прохода. Відходив разом з оперативним відділом штабу армії одним з останніх.

Переночували, здається, в Кутківцях. Усю ніч Василь прочергував у селянській хаті біля телефонного апарата. Та зв'язку з більшістю бригад не було. Під ранок до хати зайшли Віктор Кущ та старшина Яроцький, а за ними й Михайло Омелянович-Павленко.

— Так що, панове? Гадаєте, що наша справа вже програна? — бадьорився командарм. — Ми ще зможемо з кіннотою знову піти в партизанку. Ми тепер у ліпшому становищі, як торік.

Кущ і Яроцький делікатно промовчали, а Прохода наважився відповісти:

— Це правда, пане генерале! Проти минулого року ми справді в ліпшому становищі. Але й большевики тепер значно сильніші. До того ж вони мають тепер цілком вільні руки й не дозволять вже «походувати» по Україні.

— Це ви від поранення стали таким песимістом? — парирував генерал.

Омелянович-Павленко намагався знайти спільників для нового походу і в кінній сотні свого конвою, «але й там не знайшов співчуття». Лише отаман Долуд з кінним відділом «побачивши, як нас приймають союзники, подався на партизанку, прорвавшись через лінію большевицького фронту. Ще перед ним поодинокі невеликі групи залишились на Поділлі, заховавшись від переслідування совєтських частин…» [96, с. 413].

21 листопада штаб вирушив з Кутківців до Гусятина. Проході довелося йти всю дорогу пішки, бо селянські підводи відпустили, а власного обозу, як і автомобілів, штаб армії не мав. Відхід піших частин прикривала кіннота, яка постійно вступала в сутички з червоною кавалерією.

Переправа через Збруч провадилась по дерев'яному мосту. На західному березі Збруча поляки відбирали у козаків і старшин зброю, коней, вози з майном. «Багато було таких, що кидали з мосту зброю у воду до Збруча, щоб він відніс скаргу на козацьку недолю до Чорного моря, — писав Прохода. — Так ми відзначили день ангела нашого командарма Архистратига Михайла, меч якого був скерований не проти наших ворогів, але проти нас» [96, с. 414].

Прохода перейшов міст під вечір. «Було дуже холодно, — згадував він. — Зривався сніг… Свіжий вітер проникав до кісток. В грудях кололо. Мені тяжко було дихати» [96, с. 414].

Поляки гнали українців на захід від Збруча. Щоб якось захиститися від сильного вітру, Василь обгорнувся старою байковою ковдрою, але вона мало гріла.

Їх привели на хутори ніби під Васильківцями. Всі хати були переповнені. До однієї втиснувся і кубанець. Напівсидячи біля самого порога, він перебув ніч.

Наступного дня дізналися, що для співробітників штабу армії поляки призначили село Бірки неподалік Тернополя. В Бірки Прохода приїхав на возі постачання штабу одним із перших. Влаштувався в хаті селянина, який дав місце на лавці під образами. На ній Василь і спав. Господиня часом пропонувала дещо з'їсти, за що він був дуже вдячний, бо від свого постачання, крім хліба, нічого не міг дістати.

За кілька днів у селі з'явився підполковник Яроцький зі своїм помічником поручником Золотаренком. «Яроцький був православним з українізованої родини польських шляхтичів, — писав Прохода. — Пізніше він прийняв католицьку віру й як колишній кадровий офіцер, зачислений до генштабу, вступив на службу до польського війська. Поручник Золотар-Золотаренко походив з української шляхетської родини десь з Полтавщини. Був він високий, стрункий, смаглявий, спокійної вдачі, його не вабила ані горілка, ані гра в карти. Поселили їх у хаті одного старого жида, що мала лише одну велику кімнату… В ній була перегородка-закапелок, за якою містився жид зі своєю сорокалітньою донькою. В кімнаті було залізне ліжко для Яроцького й стара канапа для Золотаренка. Вони вирішили й мене взяти до себе, діставши для мене розкладне ліжко, що на день складали. В тій жидівській кімнаті повітря було чистіше, дітей не було, а спати на тому ліжку було ліпше, ніж на лаві, а тому я перейшов від селянина до них. Втрьох якось веселіше було кепкувати над нашою недолею» [96, с. 415].

У сусідньому селі розмістилися рештки 4-ї Сірої бригади. При першій нагоді Василь поїхав туди. Зустрівся з полковником Шепелем, який прийняв по-дружньому. Начальником штабу бригади після поранення Проходи став сотник Олександр Волосевич. «Шепель порадив мені не повертатись до бригади, бо при розміщенні по будь-яких таборах співробітники штабу армії правдоподібно будуть в ліпших умовах, ніж вояки звичайних частин» [96, с. 415].

Особливо сумним був Святвечір 6 січня 1921 року. Замість багатої вечері з кутею, дістали зі свого постачання по півкілограма глевкого, з остюками, хліба, по три «заржавілих» оселедці та по ложці мармеладу. Але друзі кепкували зі свого нещастя, ще й співали: «Мамо, мамо, що ми будемо робити, коли прийде зима…»

Так Василь зустрів своє тридцятиліття.

У січні 1921 року поляки почали розміщати інтернованих українських вояків у таборах, збудованих ще німцями та австрійцями під час Світової війни. Штаб Дієвої армії і конвой командарма направили до Пйотркува-Трибунальського. Туди 12 січня 1921 року з Бірок і прибув ешелон № 17546. Було в ньому 232 козаки, 13 цивільних та 179 старшини, одним серед яких був Василь Прохода. 17 січня у таборі з'явилося ще 74 козаки та шестеро старшин. Таким чином, у Пйотркуві зібралося 504 особи [43, с. 97].