Український командарм Михайло ОМЕЛЯНОВИЧ-ПАВЛЕНКО помер 29 травня 1952 року в Парижі.

Олександра ОСЕЦЬКОГО, як і передбачав полковник Пузицький, було послано військовим аташе до Бельгії — ніби там була для нього робота. «Крім витрати державних коштів, він нічого не зробив і доброї пам'яти по собі не залишив», — зазначав Василь Прохода [96, с. 357]. Євген Маланюк називав генерал-хорунжого Осецького «оперетковим Наполеоном» і додавав, що ця постать ніби самою долею «була призначена для фігурувань на спектаклях» [73, с. 331]. Та через отой «артистичний талант» і нескінченні спектаклі гинули тисячі українських вояків!

Осецький зійшов з підмостків у лютому 1936 року в Парижі.

Петлюрівець Прохода не вважав Володимира ОСКІЛКА, який виступив проти Головного отамана та соціалістичного уряду, зрадником, казав, що Оскілко «заарештував той уряд з бажанням допомогти загальній справі, не урахувавши того, що зміна урядів не мала значіння, бо вони були безсилі і на продовження збройної боротьби… не відогравали ролі» [101, с. 4].

На еміграції у Польщі (фактично на Волині) Володимир Оскілко створив і очолив Українську народну партію, яка 1922 року на виборах до польського сейму і сенату виступила зі списком під № 23. «Ідеологія Української Народної Партії — Cамостійна Україна в етнографічних межах, буржуазна республіка на кшталт Франції або щось подібне. Відновлення такої України повинно було відбутися за допомогою Польщі Пілсудського або його послідовників. Для цього партія повинна була працювати на Волині (польській) і Поліссі й вести відповідну пропаганду серед населення». УНП прагнула «домогтися для українського населення Волині національної територіальної автономії мирним шляхом. Докладно і практично це виглядало як викладання української мови в школі, відкриття українських шкіл — як початкових, так і вищих загальноосвітніх і спеціальних, впровадження української мови в судочинстві й інших установах. На керівній роботі в місцевих органах влади мали бути українці й уродженці Волині». УНП виступала за «створення крайового органу місцевого самоврядування» та «передачу землі місцевому населенню», а також вела боротьбу проти політики заселення поляками з Центральної Польщі етнографічних українських земель. «Для надання допомоги селянам-хліборобам» Оскілко організував Волинський селянський кооперативний банк [3А, арк. 30, 30 зв., 65, 65 зв.].

«Володимир Оскілко перебував у центрі українського життя Волині… Очолюючи Український громадянський комітет допомоги емігрантам, він не тільки давав консультації та поради, але й заступався за людей, боронив їхні інтереси, надавав фінансову допомогу. Зрозуміло, що його авторитет серед українців Волині був надзвичайно великий. І це непокоїло польську владу, не зацікавлену, щоб українська національна меншина мала авторитетного лідера. Ще 7 липня 1921 року польська поліція, підозрюючи «українського націоналіста» Оскілка в діяльності, спрямованій проти польської держави, встановила за ним негласний нагляд. Окрім політичної діяльності, Володимир Оскілко проводив велику культурно-освітню роботу, зокрема ініціював створення українських бібліотек у Клевані, Бронниках, Омеляні, Коростятині та інших містах і селах. Як публіцист мав великий вплив на колишніх воїнів Армії УНР» [39, с. 89].

УНП Оскілка активно виступала проти введення двомовності в українських школах, проти скорочення їхньої чисельності, за створення українського університету і взагалі за збереження українського народу і його культури, мови, проти полонізації, яку проводила польська держава.

19 червня 1926 року в Городку Рівненського повіту невідомий через вікно застрелив колишнього командарма. Існують різні версії: розправу вчинили поляки, замах зробив більшовицький агент, вирок виконано з наказу проводу УВО. Колишнього командарма поховано в рідному селі Хоцінь (тепер Хотінь).

Головний духівник української армії Павло ПАЩЕВСЬКИЙ, з яким Василь Прохода здружився у Пйотркуві-Трибунальському, закінчив свою земну місію 1944 року у Варшаві. Похований на православному цвинтарі Воля.

Подєбрадський товариш Кость ПОДОЛЯК після закінчення господарської академії склав іспити «на самостійного лісового господаря» у Братиславі [97, с. 151]. Тоді подався у Закарпатську Україну, де на одній з полонин заснував молочарню. Виробляв масло і сир, але через підступи конкурентів-євреїв програв і змушений був продати їм підприємство.

Генерал-хорунжий Армії УНР Олександр ПОРОХОВЩИКОВ, завзятий проповідник ордену лицарів руки Святого Іоанна Хрестителя, у 1930-х роках поселився у Яблонній, що біля Варшави. Викладав іноземні мови. Помер 1945 року. Похований у Варшаві на цвинтарі Воля.

Останнім днем життя Пилипа ПРОДАНЧУКА, в родині якого часто відпочивали Проходи, стало 13 липня 1976 року. Його дружина преставилася на пару літ пізніше.

По закінченні УГА Володимир РЕЙТЕР з дружиною Оленою виїхав до Харбіна. До війни Олена ще листувалася з Марією Проходою, але Друга світова всі зв'язки перервала.

1945 року у Празі було арештовано викладача Української господарської академії Валентина САДОВСЬКОГО та вивезено до Києва. Там, у Лук'янівській в'язниці, він і загинув 24 листопада 1947 року.

Начальник контррозвідки Армії УНР і Приятель Василя Проходи Грицько СИМАНЦІВ (СІМАНЦ) помер у Празі від інсульту.

Олександр СКОП, з яким Василь Прохода заприятелював у США, помер 3 вересня 2003 року в Сан-Дієго. Там і похований — на американському протестантському кладовищі.

Гоноровитий комдив Січових стрільців Роман СУШКО, ударна група якого 12 лютого 1919 року змінила на позиціях у Коростені сірожупанників, був убитий невідомим 14 січня 1944 року у Львові.

Асистента Української господарської академії Пилипа ТЕРПИЛА москалі покарали двічі: побував він і на Біломорканалі, і у Воркуті. Після відбуття каторги повернувся до ЧСР — як її громадянин.

Ректор УГА Сергій ТИМОШЕНКО ще в ЧСР став громадянином Польщі. 1930 року переїхав на свою нову батьківщину. Очолював Товариство ім. Петра Могили та Червонохресне братство на Волині. Став депутатом Сейму і сенатором Польщі. Проводив полонофільську політику. Помер 1950 року.

Олександр УДОВИЧЕНКО, командир 3-ї Залізної стрілецької дивізії, помер 19 квітня 1975 р. у м. Ментеноні (Франція).

Голова Ради Республіки Іван ФЕЩЕНКО-ЧОПІВСЬКИЙ, з яким Василь Прохода перебував в одній камері Лук'янівської тюрми, загинув 2 вересня 1952 року в таборі смертників Абезь.

«Старого бурлаку типа Енея пролетарських переконань» [97, с. 43, 44] професора УГА Михайла ФРОЛОВА 1945 року МҐБ вивезло з Чехії до Лук'янівської в'язниці, де його сліди загубилися.

«Апостола кам'яних наук» Миколу ШАДЛУНА, який надзвичайно цікаво читав в УГА лекції з геології, підвела дружина. Вона була «поважною жидівкою» і мала зв'язки із совєтським торговельним представництвом у Берліні. Вона й умовила чоловіка повернутися в Україну. Він попрацював професором у Дніпропетровському гірничому та Уральському політехнічному інститутах у Свердловську, «а потім його поглинула диктатура пролетаріяту…» [97, с. 43].

Сміливий вояк, а водночас і спритний ділок Павло ШАНДРУК наприкінці Другої світової став головою Українського національного комітету і головнокомандувачем Української національної армії (з 17.3.1945). Після поразки жив у Німеччині та США. Помер 15 лютого 1979 року у м. Трентоні (США).

Засновник Української господарської академії в Подєбрадах Микита ШАПОВАЛ упокоївся 25 лютого 1936 року у Ржевниці (ЧСР).

Перший ректор УГА Іван ШОВГЕНІВ, який підписав Василеві Проході диплом інженера-лісівника, склав сиву голову в Данцигу 13 квітня 1943 року.

Старий сірожупанник не раз говорив синові: «Твоя родина мусить бути українською, і твої нащадки не сміють стати «погноєм» для іншого народу». Хоч Василь Прохода визнавав, що «Ева — добра дружина і гарна мати, все ж їй докучав, що вона говорить з дітьми англійською». Його підтримувала і Марія, яка «не могла пробачити Еві, що вона не українка». Василь Прохода казав невістці, що та «мусить перетворитися на справжню українку». Ева намагалася знайти розуміння у свого чоловіка. Питала його: «Як я можу зректися того, що народилася німкою?!» [70В].