Повстанство, заспівом якого 1917 року були Вільне козацтво та анархічні ватаги гайдамаків, потребувало централізованого керівництва, точніше — твердої, прихильної і розумної батьківської української руки. Як зауважив Олександр Шульгін, перший міністр закордонних справ УНР, повстанство «чекало тільки організуючої сили»… [134]. А не дочекавшись, почало творити її самостійно.

То хто ж винний в анархії, яка стала чи не головною рисою української «влади»?

Проблема Директорії полягала в тому, що з «отаманщиною внутрішньою», власною боротися ніхто не збирався — ні Головний отаман, ні бездарні уенерівські уряди, ні урядові партії, ні начальник контррозвідки. Зате всі засуджували «отаманщину» в інших. Переконуємося знову, що найчастіше люди не можуть пробачити іншим власних ґанджів.

Якщо ж розуміти «отаманію» як анархію, то слід визнати: на цю хворобу насамперед страждало політичне керівництво УНР — саме воно сіяло хаос в Україні. Анархія завжди слідувала попереду і позаду Центральної Ради та Директорії. Так що рішучий полковник Микола Чеботарів боровся не стільки проти причин, скільки проти наслідків.

«У Головній команді військ УНР не було ясно окресленого пляну в керуванню обороною України від наступу совєтських частин, — писав у «Записках Непокірливого» Василь Прохода. — Головний отаман Петлюра довіряв різним отаманам та інформаторам типу авантюрника Біденка, що щось організували, інтригували, намагались, як те шумовиння, плавати на хвилях революційної анархії, підриваючи довір'я до регулярних частин — таких як запорожці або сірожупанники. Його (Петлюри) заступник отаман Осецький, із середовища тих отаманів, став на шлях інтриганства та модної псевдо-соціялістичної демагогії. Хоч він був офіцером російського генерального штабу, але дух авантюрництва гніздився в його вдачі» [96, с. 305].

«Головний отаман Петлюра довіряв різним отаманам… Його заступник отаман Осецький… став на шлях інтриганства». Чи не спрощує Василь Прохода, перекладаючи вину з плеч найвищої посадової особи у війську на інших? Що означає вислів «із середовища тих отаманів»? Осецький до українського війська прийшов не з лісової ватаги. Під час Першої світової війни він командував гренадерським полком, потім бригадою 31-ї піхотної бригади, а 1917 року став генерал-майором російської армії.

Виникає питання: чому «дух авантюрництва», що «гніздився в його (Осецького) вдачі», не виявився в російській армії, в її генеральному штабі? Чому він виявився в армії українській, в найближчому оточенні Симона Петлюри? Може, тому, що в російській армії ніщо не сприяло анархізму? А в штабі Головного отамана — навпаки, було сприятливе для ворохобників середовище, яке провокувало до вибриків навіть дисциплінованих старшин? То хто ж винен у цьому? Козаки, старшини, ворожа агентура?

А чому, скажіть, Симон Петлюра призначив наказним отаманом такого невідповідного чоловіка? Який «руйнував усе те, що було українське, що починало жити здоровим життям» (свідчення авторитетного військового фахівця, начальника штабу Північно-Західного фронту Всеволода Агапієва) [114, с. 13]. Хто має відповідати за наслідки цього безвідповідального призначення? Петлюра чи хтось інший?

Про невідповідність вищого українського керівництва свідчить і зустріч представника Центральної Ради Миколи Ґалаґана у грудні 1917 року з кубанським прем'єром Лукою Бичем. Ґалаґан насамперед звернув увагу на разючу відмінність у ставленні кубанців і українців до своїх керівників. Так, під час розмови у Києві з генеральним секретарем міжнаціональних справ Олександром Шульгіним (фактично міністром закордонних справ) до кабінету без дозволу один за одним заходили якісь люди, кожний з яких мав «негайну справу» і поза чергою доповідав. «Тут же, в Катеринодарі, розмова відбувалася спокійно, без отих неприємних інтермецо: до кабінету заходили лише люди, яких викликав голова уряду. Не помітив Ґалаґан і революційної розхристаності, метушні та безладдя, — такого характерного для Центральної Ради й інших державних та громадських установ в Україні» [40, с. 193].

Наводить на роздуми й історія з сумновідомим Омеляном Волохом. Починав він службу в українській армій взірцево. Навіть прискіпливо-суворий полковник Чеботарів оцінював Волоха, з яким співпрацював у другій половині 1917 року в Харкові, як «зразкового старшину». Чому ж коли Волох потрапив у коло Петлюри, то раптом перетворився на свого антипода — нахабну і свавільну істоту? Що сталося?!

«Я був дуже строгий начальник і в російській армії, і в українській, — писав Микола Чеботарів. — Я не допускав ніякої демагогії, амікошонства, і Волох був зразковим, дисциплінованим старшиною. Без жадних протестів виконував негайно мій наказ. Він був одважний, бойовий…» [8, с. 70]. І ось одного ранку наприкінці грудня 1917 року Микола Чеботарів зайшов до готелю «Ермітаж» у Києві. Відчинивши двері до штабу Гайдамацького коша Слобідської України, Чеботарів побачив за столом Симона Петлюру, «ще пару старшин» і сотника Волоха. «Цей останній, власне, не сидів, а в непристойній позі розвернувся на кріслі, розкинувши свої ноги в ріжні сторони, і я почув московські лайки… — згадував Чеботарів. — Це мене надзвичайно заскочило і страшенно обурило. Я вскочив до кімнати, (підійшов) до Волоха і наказав зараз же за мною вийти до коридору. Тут у присутності полковника Ревуцького я в самий строгий спосіб «підтягнув» сотника, зазначивши, що він у недопустимий спосіб заховується в присутності Отамана С. Петлюри. Тут я йому підкреслив і непристойність пози при сидінні, і вживання московських лайок. Коли я його «підтягував», сотник Волох стояв на «бачності», як і слід стояти дисциплінованому старшині. Я був здивований такою раптовою зміною сотника Волоха, який сидів з Отаманом С. Петлюрою, і Волохом, що стояв переді мною. Сотника Волоха я знав протягом півроку, і він завжди заховувався як гарний, дисциплінований і субординований старшина. Що ж сталося з ним, що дозволив собі отак непристойно заховуватися в присутності Отамана С. Петлюри? Зле він розумів товариське, цілком не військове, заховання отамана С. Петлюри зі своїми підлеглими. Я ніколи не дозволяв собі «амікошонства» з підлеглими» [8, с. 106, 107].

Оце невідповідне, «цілком невійськове» поводження Головного отамана з вояками в час війни і стало, напевно, однією з причин анархії у верхах, що ширилась по всій Україні… Принаймні випадок з Омеляном Волохом, який став символом анархії в Армії УНР, символом нашої поразки, свідчить про це. До речі, потурання Волоху з боку Петлюри дивувало всіх старшин Генерального штабу. Впродовж двох років Волох розвалював армію, а Петлюра підвищував його у посадах.

Звісно, вина за розвал української армії лежить не тільки на фаворитах Петлюри, а й на ньому.

Ще одне ім'я, яке стало символом ворохобництва в українській армії (на моє переконання, несправедливо), — Юхим Божко, один із найкращих старшин полку імені Костя Гордієнка (оцінка командира полку Всеволода Петріва). Пізніше Юхим Божко сформував і очолив високих бойових якостей військову формацію — «Запорозьку Січ», переформовану згодом проти його волі на 2-гу пішу дивізію Армії УНР.

Підполковник Божко, за власним визнанням, став «отаманчиком першої категорії» свідомо — коли переконався, що на чолі армії стоять «нефахові люди», які ще й репресують авторитетних воєначальників. Після арешту Петра Болбочана, здійсненого Волохом з наказу Петлюри (принаймні за потурання Головного отамана), Юхим Божко, для якого полковник Болбочан був у той час «єдиним авторитетом», зрозумів, що Визвольні змагання приречені на поразку — бо на чолі українського руху стоять «нефахові люди типу Петлюри», а тому він, підполковник Божко, «робиться отаманчиком першої категорії, як і Петлюра зі своїм оточенням» [71].

Безпідставне ув'язнення полковника Болбочана мало негативні наслідки не тільки для Запорозького корпусу, а й для армії в цілому. Після цього арешту (без офіційного висунення звинувачень!) багато хто відвернувся від Симона Петлюри.