Романи Г. Сенкевича та Ю. Косача слугують своєрідним закликом до возвеличення своїх предків, повернення тих героїчних часів у найнесприятливіших умовах заради волі, народу та віри («Пануй, пануй над вільною землею, / велика націє із берлом і мечем, / рости, рости, рости, блискуча перемого, / стелись широко нам в шляхах до ворогів. / Цвіти, цвіти, цвіти, могутня Україно, як розцвітає день…»). Українському письменникові було важливим окреслити не тільки духовно-інтенціональні шляхи розвитку в європейській літературі, а й визначитись у власних потребах, підтвердити свою й чужу компетентність.
Юрій Косач прагнув і все робив для того, щоб українська література була найпрогресивнішою — своїми ідеями, проблемами, щирістю, сміливістю і всіма виявами молодої повнокровної нації. Дуже важко митцеві давалася кожна дія, кожна репліка роману «Дня гніву». Адже художньо все відкривалось ніби уперше, починаючи від проблематики і закінчуючи незвичайною композиційною організацією й творенням самобутніх образів-характерів.
Повість «День гніву» була достойно поцінована критикою. Варто лише згадати рецензії Ю. Шереха й І. Костецького (псевдонім Юрій Корибут). У рецензії «Повість про 1648 рік» («Українська трибуна», 1949 p.) І. Костецький звернув увагу на стильову відмінність «Дня гніву» від «Рубікону Хмельницького». Історична документальність, що лежить в основі «Рубікону Хмельницького», в «Дні гніву» поєднується з наявністю багатолінійного сюжету. Це нова риса в історичному романі Ю. Косача, і риса принципового значення. І. Костецький підкреслював передусім роль використання письменником методу монтажу. Як і в кіно, цей метод і в літературі відкрив авторові колосальні можливості. Насамперед дав змогу подавати епізоди чи навіть їхні частини, пов'язуючи між собою не за послідовністю часу і єдністю простору, а за їхнім внутрішнім зв'язком. Сам метод монтажу в сполученні з окремими, дуже ощадно використаними елементами внутрішнього монологу, у поєднанні з умілим розподілом фарб дав змогу на зовсім новій, відмінній від Сенкевича, основі повернутися до багатолінійності, властивої історичному романові доби романтизму. Ця нова багатолінійність, яка становить найхарактернішу і найважливішу рису історичної концепції Косачевого роману, дала змогу І. Костецькому поставити «День гніву» на рівні з кращими творами світової літератури.
Водночас «День гніву» накреслив ті риси, які мають бути притаманні історичному роману в майбутньому, а саме: глибоку органічну українськість, що пронизує твір наскрізь від загальної концепції до найдрібніших деталей, і водночас вселюдськість обріїв, проблем і характерів; напружену сюжетність — і занурення у внутрішнє життя героїв; документальність — і поетичність вигадки творця. І передусім — витриманий, глибинний стиль. Але якщо подивитися з іншого ракурсу, то у романі проявляється наскрізь модерна ідея: людина народжується у свободі й вільно обирає свій шлях.
Письменник у романі «День гніву» висвітлив багатогранність складного та суперечливого характеру найвизначнішої постаті національно-визвольного руху — Богдана Хмельницького. Внутрішні асоціативні вузли, часті паралелі, варіації схожих ситуацій, переплітаючись одне з одним, становлять основу, що з'єднує в романі усю різноманітність вражень. Через психологічний стан головного героя роману Ю. Косач розкриває проблему співвідношення між світоглядом Богдана Хмельницького та переконаннями дегуманізованого суспільства. Адже світогляд людини, особливо у важких умовах тривожного часу, виявляється в дії, у вчинках опосередковано з урахуванням емоційно-психологічного стану («Але возмездя аз воздам, аз воздам за кожну рану твою, синочку, за кожний стогін. Пошкодуєте ще, панове старости, пошкодуєте ще, панове комісари коронні, панове гетьмани українні, о пане-ляше, пожалуєш іще…»). Внутрішній монолог Богдана Хмельницького, породжений смертю сина Остапа та викраденням дружини, є психологічним засобом, що сприяє зображенню героя ніби збоку. За допомогою сповіді, викликаної відчуттям провини, герой обмірковує свої вчинки чи бездіяльність, аналізує найперші рухи душі в моменти відчаю («Остапе, сину мій, Остапе мій золотий!.. Та ж ніжками маленькими бігав ти по подвір'ячку, а гуси біле своє губили пір'я, аж до суботівської церкви, там, на кручі, бігав-єси, побігав, ловив бабине літо. І сміявся до квіття, що вишивали царину. Бодай же той пес, що клав пугою на твоє тіло сині пруги, не діждав неділі. Бодай же пекельною мукою, безжальним залізом розвернули йому груди, що він твого дитячого стогнання й прошення не слухав. Бодай колом зав'язло йому плюгаве слово, що ним тебе гадав споганити, гаспид»).
До реальної оповіді героя органічно вплетені елементи умовності, що дає можливість найяскравіше та найемоційніше передати історію у формі спогадів. Завдяки цьому художньому прийому Ю. Косач періодично нагадував читачеві про людей, сцени, ситуації, ідеї, що мають особливе значення. Деякі спогади Богдана Хмельницького перетворюються на картини-лейтмотиви («Але душею буря метеляє, як стебелинкою, вивертає з корінням мозок. Вогневиця палить мене, як же й палить, жилами біжить, жене полум'яні струмені, трясе мною, як літавиця. Ой, упав би до сирої землі, як до матінки, питався б її поради: за що бо мені такеє? Чи не достойний я був тихого раювання, Господи?.. Чи не гризли мені перегуби рук іржаві кайдани й на ногах кайдани, а важенні, а важенні, а так я був до галери прикутий. Плечі ятрились від ран, мила їх, гірко полоскала морська вода солона, а сонце доймало пеклом, а чи ж вітер не в'ялив мене, невольника?»). Згадуючи, свідомість героя дедалі більше занурюється у минуле, оповідь ускладнюється. У творі виникає своєрідний синтез невласне-прямої мови з елементами внутрішнього діалогу, куди включено репліки інших персонажів, звернення до відсутнього співрозмовника («Олено, моя Олено… П'яна моя голова, контентували мене курінні, заливали моє горе огневицею, й сиджу я тут, от і старший сиджу, Хмельницький, аж посивів у війнах, а над сагою нуджу білим світом, і горить він мені криваво в страшних очах моїх»).
Митець у «Дні гніву» виразно показав, як складно відображається світ у свідомості героя, викликаний прагненням помсти («За Остапа, за Олену. Випущу, як орлят, козацтво. Рвуться молодці, мов пси на ланцюгу. Не пущу, поки час не прийде. Дорого ж знати час, о, й дорого. Хміль минає… Тихо, тут зовсім тихо, як у Суботові біля млина… Хороше в Суботові, хороше напровесні. Вишні зацвітуть. Біло скрізь, снігово…»).
Орієнтація на історичне вирішення життєвих ситуацій і конфліктів, у свою чергу, додає роману інтерпретаційного виміру. Соціально-психологічна детермінованість героя визначила сакральний зв'язок між людиною та Богом («Олено, Олено моя. Прокипіла туга моя аж до глибу серця, прокипіла до дна моєї душі. Руки твої цілую, білі руки, нагідочко, впаду до твоїх ніг… Боже, вернеш Ти мені її? У печери навколішках піду, славу воздам Тобі важенними свічками, як ніхто не воздавав ще, церкви поставлю муровані, львівськими майстрами розписані, верни мені їх, Створителю… Остапе мій, золотий сину… Один Ти лиш, Боже, Душе преблагий, владен, не король, не наш убогий король Владислав…»).
Як і творці експресіоністичних полотен, Ю. Косач у романі «День гніву» вдало використав своєрідний монтаж різноманітних вражень. Відтак чимало подій та явищ дійсності, розділених у часі та просторі, завдяки монтажу настільки зближуються, що створюється ефект одночасності й одномірності того, що відбувається. Так, у творі за допомогою монтажу відтворено специфіку сприймання Богданом Хмельницьким навколишньої дійсності. На підставі зорових вражень, їхнього миготіння, незв'язаного хаотичного нагромадження виникають найпростіші асоціації. В уяві Хмельницького з'являється Виговський, який, «підперши гладке підборіддя рукою, обдивлявся всіх з-під ока». Крізь фізіологічні відчуття гетьмана («вино горіло, вії обважніли», «паркет скрипів») зорові враження, об'єднані завдяки монтажу й асоціації («Вийшов у ніч. Не спостерегли, майнула комусь постать недавнього комісара, але не затримували, не любили його»), зринають у безпосередньому зв'язку («Чадно, п'яно. Завтра говорити треба з ними всіма, не сьогодні. Сьогодні помутніла голова, хоч і недурна голова»).
