— То, паночку, наша війна — хлопська. Це мені, як ясний Перун, блиснуло. Й не мені одному, паночку. Коли стояли ми на пилявських греблях, тоді нам у лобі засвітало. Коли тріщала панська білокість, а мужицька твердіша ж. Трісне так і ця Корона, що хлопам передсінком пекла, все одно — католик ти чи схизматик…

— Помовчи ти…

Мацько подивився на Корсака, прижмурив очиці.

— Авжеж — не любо слухати. Правду не всі люблять.

— Знаєш хіба, хлопе, де правда?..

Біль застав Корсакові світ. Був би, коли б міг, порвався на того каправого.

— Знаю, на рани Божі, знаю…

І каправий Мацько прислонив долонею хитрющі очі. Гало сонця вже викотилось над пилявською стороною. Там бурхали обози, гуди; вставав день. Мацько вхопився ручищами за верб’яне вервення, виступив на рівне. Ще озирнувся:

— Будь же мені здоровий, ваша мосте… скажи панам у Короні, — він зареготався, — що нас таких більше буде… До Хмельницького ідемо!..

І, не поспішаючи, подався геть.

Корсак нахилився над водою, хотів змити обличчя, хотів пити. Але сахнувся. Вода була кармазинова від крові.

Пишно виїздив Морозенко цього золотого полудня, таж, немов радіючи, вперве за ці два тижні септембрій осяявся так лагідно. Ткалось срібляно бабине літо, дзвеніла чиста голубінь і синню світилась палахка парча Морозенкового жупана. Набати гуділи. Литаври, тулумбаси дудніли. Корсунці лавами ішли, похиливши мушкети. «Добре дбали, хлоп’ята!» — «Наші голови за твоєю, батьку!» І Бадма, калмуцький осавул з усміхненим розрізом скісних очей, високо сидів на бахматі, вів степову тисячу. Вона, як і донці, прийшли з далекого далеку, пилюга солончаків ще золотіла на сагайдаках, за ковилом тужили кобилиці, ведучи лошат. «Височанів полк славно ж ізруч брав ляхів учора…» З греблі, де ще лежав труп, густо йшли верховинці, заквітчавши крисані[536]. І роздавалось від замочка до устя Силяви й від греблі на Пиляві до Ікви, по всьому степовому широкополлі, мов море, виплескувалось браташшя Хмелевої віри. Сновигало між возами й ридванами, гомоніло — раювало в пурпурних шатрах, половіло сіряками й серм’ягами потойбіч ріки, доставало панських возів із вином й за греблею жаждива чернь вже відбивала бочки й глейко шумувала пряна винна ріка й троїсто гриміла музика, хоч ще скрізь стояв погар і чорніла запечена кров на землі…

— Дуван дуванять, — сказав Морозенко, — більше як шість тисяч возів покинуло панство, за чару горілиці дають срібний посуд… чернь дере соболі… булаву Домініка Заславського, що її, туркусами саджену, згубив у побігу, взяв собі Бурляй, а було за що… Панцер святого Юрія, кажуть, полковник Воронченко здобув собі од Остророга… увесь зі срібла литий, знаєш?.. Ми їм весілля справили витворне…

— Що ж далі буде, мості полковнику?..

— Голити бороду здохлому левові!..

— На Броди!

— На Збараж, на Вишневець!..

— На Львів, панове молойці!..

Морозенко показав Рославцеві тих веселих братимів, що кпилися з Конецпольського — здохлого лева. Бражили й гомоніли на возах, пригравали собі на лютнях, вилігувались на атласах, політикували.

— Лядських душок скільки пішло!

— До Вісли!..

— У Гданську здоженемо… Чайками на море вийдемо!..

Випре чернь Хмельницького на Львів і Варшаву. Шарпне віхтелиця й понесе на широкому крилі, вже всі шляхи дудонять кінним людом. Таки опреться об Віслу ця роксоланська армія. Великий цей тріумф, ще страшніша гроза, що розколола польське небо. Кінець Польщі, пане брате… що вилежалось, забруньчіло… ось на цьому полі, пане брате… І гречин, і римлянин, і юдей прийшли, а всі гнівні… і юдей — чув ти про такого жидовина Бераху з Перебийносового полку? Заслав здобув, а під Пилявцями, сам-один, тридцять рейтарів Монтгомері взяв у полон, без числа посікши інших… Чув про гречина Тарфелла, що штурмом ізруч, сам четверть узяв лядську палісаду?.. Ні, годі вже панської посесії. Не будуть нас сідлати ляхи… З цими воїнами й падишаха будемо воювати…

— А безголова бестія, собіпанська тая чернь?..

Бурхає. Вирить. Гримить. Стрясла з себе нужду й неволю, раює. Від того вчорашнього панського побігу почула палахку кров у жилах. Силу свою чує. Рокіт звідусіль. І з Карпат, і з Татр, і з Білорусі, і з-над Дону. Розжарила зіниці: і земля й небо її, бо й Господь вже її — блаженні-бо вбогі, їх є Царство Небесне. Хто був нічим учора, сьогодні…

— Римшо, ледарю, що ж ти там твориш?.. — Рославець під’їхав до воза, навантаженого доверху польським добром, суліями, шатами, оружжям, сідлами. На возі лежав Транквіліон Римша в малиновому жупані й частувався алікантом.

— Ваша мосте магістроньку, празник мого життя!.. — він перехилився з драбин й свиснув. З-під воза, гримлячи ланцюгами, вилізло єство, що ледве скидалось на людське. Обличчя в синіх патьоках, скуйовджена чуприна, а на горлі залізний перстень, що від нього ішов ланцюг.

— Пізнаєте, вашмості? Оце мій давній знайомий зі Львова, потім заславський мій кат, челядник сатани і покидьок Вельзевулів, італійський комедіант-брюхомовець і Яремин шкуролуп… приятель клятого Домініка…

Єство жалісно заскімлило, Римша загнав знов його під віз.

— А де ж сам брат Домінік, чи то Юрій Заславський?..

Юрба не хотіла роздатись. Чамбул Піріс-аги вів бранців. Приторочені сирівцями, йшли в ясир вельбучні й менш знатні зі шляхти, половлена челядь, дівки-повії. Кожний ординець щонайменше по чотири вів із собою.

— Обловились кожушані шапки!..

— А по якому ж праву таке їм?..

— Християнська-таки кров…

Рославець, повз якого їхали, обдаючи пахом баранячого лою, смагляві вершники, спильна придивлявся одному ясир-чанинові. З арканом на шиї йшов, вщерть знеможений від поран, гусарський товариш у погнутій броні зверх чернечих шат. Ішов, ще гнівно, аж до крові кусаючи уста, з плямами фебри на посіченому обличчі, волочив, видно, прострелену ногу.

— Брат Домінік! Князь Збаразький!..

Римша зірвався й хижо заграв вирлами. А біля ординця — власника бранця — їхав значковий козак, що палко, аж слізно, його в чомусь перемовляв. Ординець хитав головою, посміхався.

— Оце так щастя! — скрикнув значковий, зочивши Морозенка. — Мості полковнику, до вашої ласки: цей бранець — брат мій, Юрій Збаразький, відступник і ворог, але чи можу бачити таке поневіряння моєї-таки крові? Три аргамаки даю татаринові, збрую з самоцвітами, а він не хоче віддати мені брата…

Той значковий Симеон Збаразький сам ще ледве сидів у сідлі, блідий, аж восковий. По заславській облозі прийшов сюди разом із загоном Кошки.

— Не буде того! — закричав Римша зі свого возу. — Мості панове, шановне товариство! Той бранець не татарський і не братів, ця псявіра — наша добича, за всіма законами земними і небесними! Азали знаєте, людкове, кого бачите? Азали знаєте, що то є гаспид і сам сатана у людській шаті, ним же матері наші дітей лякають! Яреми права рука! Кат немирівський і заславський! Людкове, он хто свердлив нашій братії очі, рубав правиці, четвертував і пилував, на вільному вогні пражив!.. Чортівський вилупку, знайшов я таки тебе!..

І Римша скидав жупана, дер на собі сорочку, показував смуги, начебто з муки, йому завданої, божився й плакав, тряс кулаками, а чернь його слухала й вже напирала на ординців, вже передні брались за шаблі.

— Назад! — блиснув Морозенко шестопером. — Тільки важся котрий… — і наїздив, наїздив конем. — Так-то легковажите таку спілку? Будеш мені, Римшо, губу дерти — прикую, як останнього лотра, до гармати! Бранець татарами взятий, не ваш, братими! Пертрактуватиму з Піріс-агою за нього й стане перед нашим судом, коли винен!..

— Винен, я це знаю найкраще, мості полковнику, — метушився Римша, — хто, як не він, наставав на життя пана Богдана?..

Брат Домінік стрепенувся. Він ішов, нічого не чуючи, його плоті тут не було, тільки світились далеким спалахом колючі очі: у видіннях розкривався інший світ; шепотів, вдостоюючись цієї ласки терпіння й наруги — щастя, найвище щастя твоє, людино…