Але доля таки глумилась над ним: за нього заступався той, що з усіх земних ворогів був найлютішим…
— Мості Мрозовицький, — хрипко сказав брат Домінік, в світі князь Юрій Збаразький, — можеш звільнити себе від тієї ґречності… я готовий до всього…
Симеон Збаразький нахилився до нього в сідлі. Може, хотів улегшити йому муку. Але ренегат сахнувся від нього. Симеон закрив очі рукою. Корсунський полковник, під’їхавши, обняв його впіл.
— Хіба не знаєш, Семенку, як сказано: брат братові не буде братом, а голуб і той стане хижішим від яструба?..
У лучистих очах цього воїна, в його співному голосі дзвеніла цілюща сила. Семенкові уста, що затремтіли ще хлоп’ячою кволістю, стужавіли. Він, зблідши ще більше, випростувався в сідлі.
— Того ти не знаєш, хлопче, — палив його шепіт Морозенка, — що моє серце колись розкололось: Перебийніс загарбав мені найкоштовніший скарб. А міг би я з тієї печалі шкота розсікти навпіл — так я тоді кипів… Тільки чи маю право, скажи, мислити про привату?..
І Семенко потупив очі. Може, і його це був найкоштовніший скарб, те панцерне пахоля, що служило генералові черні?
Княжно Петронелле, де ти, лілеє, багряна від заграви над Костянтиновом?..
Римшу заспокоїв Рославець: правда не загине.
— Але того гаспида не спущу з очей моїх, магістре. Як пес, ходитиму за ним, поки катюга не визволить із смородливого тіла його чортівської душки. Навіть за челядника-ката попрошусь, щоб хоч раз лизнути найсолодшого меду відомсти…
— Азали ж про відомсту тільки й думки у тебе, Римшо? Саме тепер?..
Сірі Рославцеві очі злагідніли. Кругом стояв гул вікторії. Стотисячна Богданова армія гриміла морем.
— А що тепер, магістре?.. Я й не второпав… — радісно-п’яно спалахнув Римша.
Але Рославець мовчав.
Над пилявським полем, у високій дзвенючій голубіні, ширяли-проквиляли орли-білозори.
46
Дніпро голубиним зерцалом плеса, як у битвах, відсвічуючи, задзвенів, завернув на північ, у Сіверщину, у відталь Білорусі. Десь за синястими борами — Чауси й Старий Бихів, вартівничі рубежів. Осьде, дзвонам Дівичого й Братського озвавшись, низько, лунно загули білі хмари. Сади Києва з Кловщини й Киселівки збігли кручами, поронили злотолист. Був кінець вересня.
І панна Олена Стеткевичівна, каштелянівна новогродська, з тихим зітхом і тремтінням, як колись, у червні, переступила поріг Софіївського храму.
Калинові, в злоті обагрені мечі протинали снігове білокрилля хмарин. Просочився багрець і крізь розрізи вікон упав на кам’яні гудючі плити, обпалив сумовиті, темноокі лики святих. Тепліли й свічі. Як і тоді, влітку, ряди колон уходили в зів темені, але ще гарніше, ще дзвінкіше розверзалась височінь склепіння, низькі хмари, обвіявши холодом Батиєву гору, що спалахнула, черкнула трепетну, мов свіча, яскріючу дзвіницю.
У храмі не було людно. Черниці, посполиті, купці, хто з мандрівних іноземних людей, хто з київських молільників, ревнителів віри. Від блиму воскових свічок жовтіли й їхні обличчя, різьбились у мороці молільні уста, чернечі — строгі, звичні до молитви, благальні — плохі — світських.
Панна Оленка стояла, опустивши очі, леліяла долонею вогник свічки, а він, мов скравок віхоли, мов неспокійна душечка, жовтасто мерехтів на чорних панянських сукнях, на взорах злотоглавої намітки. В Дівичому учила панну смиренності мати-ігуменя Варвара. Мало хто знав, що це сестра гетьмана Зіновія-Богдана, не всім відкривалася з тим посвояченням. Бо й навіщо? Ані земної гордості, ані суєти мирян давно вже не знала за монастирським муром; що судилось Провидінням її братові, те не їй, затворниці. В бесідах з панною поучала її, як учинити молитву душевнішою, любішою Богові. Мотлох метушні світу відкинути, вогню — а ним вічно горить людина — сахатися, мислі скупити на одному: прагненні світу іншого, Городу Вишнього, обілити душу прошенням милосердя грішним найближчим, а собі передусім. І панна Оленка шелевіла устами: перше прошення про ласку для батька, й. м. каштеляна, друге — для матері, Доміцелли з княжат Соломирецьких, третє — для валечного брата Михайла — воїна в гетьманському почті, четверте — для брата Юрія, хорунжого овруцького…
…віддалення спокуси й гріху від їхніх душ, утривалення в ревності благочестивій грецькій вірі, міцності ума й тіла супроти всіх замахів сатани, його ж імені тут не вимовляється… дарування вин і гріхів їхніх, вільних і невільних, призводу в здійсненні їхніх замірів, Богові й Вітчизні милих.
П’яте ж прошення — за воїна Івана, лицарського Львисерце-Виговського, генерального писаря й. м. гетьмана Війська Запорозького і Всієї Русі, за дання сил серцеві і чолові його в ділі супроти супостата, в ділі, потрібному для Отчизни…
Шосте ж прошення…
Олена піднесла голову. Праворуч, у бічному вівтарі, тихо читав читець:
«…ще інший Ангел вийшов із храму і покликав голосом великим до сидячого на хмарі — пішли серпа твого і жни; бо прийшла для тебе година жати, достигло-бо жниво землі… і скинув сидячий на хмарі серп свій на землю — і земля пожата.
І вийшов інший Ангел із храму, що на небі, а мав і він гострий серп.
І вийшов інший Ангел із жертовні, в котрого власть над вогнем, і покликнув покликом великим на того, що мав гострий серп, глаголячи: «Пішли твій гострий серп і збирай ґрона з виноградини земної, вже-бо доспіли ґрона її…»
Свіча осяювала черцевий вид мерехтом. Був молодий, ще юнак, але блідість і набренілість очей говорили про пильне карання плоті. Може, готував себе на подвижника, так вчасно відмовившись од світської принади, може, тріумфував уже, зборовши кусителя вічного?
Чернець спинився, перевів дух й перегорнув кілька листів назад. Голос його був строгий і рівний. Адже ж був посередником між тим, хто, колись широко розкривши очі, бачив, вжахнений, видива Страшного, й цими молільниками, які, може, й не прочувають, що це видиво, може, незабаром, може, й завтра буде дійсністю…
«…A небо зникло, як лист звинутий, і всяка гора й острів двинулися з місць своїх.
І царі, і вельможі, і багаті, і тисячники, і сильні, і всякий вільний скрились у печерах і скелях гірських…»
Знов спинився чернець, палений либонь із нутра палючою віхолою, поглянув по людях і, не глядячи в книгу, чітко проказав:
«…бо прийшов великий день гніву Його й хто може встояти перед ним?..»
Панна каштелянівна здригнулась. Чи ж заодно з нею думав цей ченчик? Навіщо читав він це людям, навіщо пригадував їм жахіття Страшного?..
…Тривогою пройняті, утікали, гинули, закриваючи очі руками, благаючи ласки, знатні й тисяцькі… хлопський бесаг… страшна рогатина й гострий бердиш свистючо хижіли в мареві пожежі… вихор гнав полум’я… повідь, повідь… обняті пожогою, плакались до чорних плес білі єзуїтські костели… витягали руки до неба, з зойком і лементом, білогруді шляхетські дочки… хмарилось чорно небо, щезало небо, мов лист, зрушений вітром… а то знічев’я руде сонце — кипуче, клекотіюче гало — обпалювало груди під панцерними бляхами… іржали коні… ломились списи… димились розжеврені гарматні гирла… свистом блискавиці синіла нещадна криця… розірвані, розпадались байдани й бармиці… надвоє розпанахувались тверді шишаки… кров’ю спливало залізо… «Прийшло-бо жниво землі…», «вже-бо доспіли грона її…» Доки ж, Владико святий і правдивий, не будеш судити і мстити за кров нашу тим, хто, царем земним бувши, блудив і розкошував… в аспісах і берилах… в смарагдах і щирозлоті?..
«…а після сього чув я, наче грім, голос великого народу, що казав: Алілуя… правдиві-бо й праведні суди Господа, який осудив велику блудницю, що псувала землю блудодіянням своїм, і помстив кров слуг Своїх від рук її…»
Алілуя… Алілуя… ce-бо потайки дзвонять дзвони злотоверхих київських церков, воздаючи дяку за вікторію пилявецьку…
