Бузки співали, п’ялись на мури монастиря. Із садів розносили бузки співну пахіть у сіряву глітних львівських заулків. Верхи домів, церков, каплиць пили кров: корогва гусарії з’їздила від Арсеналу. Це було вибране лицарство руського воєводства. Шлейфи й бинди прикрашали кіраси й наплічники. Старовинні мідяні й золоті ринграфи[89] спалахували на грудях. Пардові шкури звисали з-під сап’янних сідел, збруя, цвяхована сріблом і злотом, горіла на баских аргамаках, що роздимали ніздрі, присідали, вигравали гривами, застоявшись у стайнях. А вершники, взявшись руками у боки, гордовито й порвисто споглядали на юрбу, що бігла за музикою, й крила за плечима, тільки що розгорнені до льоту, рвали вершників в похід, у степи, на порубіжжя, на бойове хрещення, на погуляння з Хмелем.

А попереду, з китягом бузку на кірасі, їхав, посміхався до панянок, обертався на рипучому сідлі, подзвонював кривою карабелею дамаскенської сталі ротмістр Януш Корсак, валечний[90] рубіжний орел.

— На Хмеля, знатне лицарство!

— Під ноги візьми їх, ребелізантів, пеських синів, Корсаку!..

— Зірви гидру, лицарю!..

— На Полонії славу, на пострах бестії!..

— Віват, гусарія руська. Віват, непереможна!..

Молодий чернець стояв, зблід ще більше. Тремтів усім тілом.

— Нехай діється воля Божа, патре, це є відповідь на мої тортури, на мартиріум[91] мойого духу… Я йду до коронної армії, в Україну йду, отче…

І він побіг, тріснув хвірткою з саду, з монастиря на вулицю.

— Але ж і неспокійна у нього душа, ох і неспокійна ж… — прошепотів отець Мокрський і повагом пішов на вечірню.

— Larron, fils du putain! Faquin!..[92]

— Ти, з швайцарцями бувши, навчився лаятись по-пранцюватому[93], Йорґе фон Гартгайм?..

Гартгайм, ритмайстер[94] наємних Шомбергового корпусу, гойдав на колінах Файстле, гірку маркітантку, що роздавала пиво й любов усьому затягові, а це були ще кумпани з охматовської виправи, на жолдах[95] коронного гетьмана.

— На смердючих хлопах нічого не заробиш, Крістгайнце Ґрумбах, у хлопа тільки воші за пазухою, ковтун на голові і постоли на ногах. Навесні ув’язати у цій глині, в цьому степовому чортовинні, то краще вже в Заславі вертіти хвости княжим огирам, як ми й вертіли всю зиму.

Файстле — нагідочка, товстенька й чорнулька, дехто бився об заклад, що жидівка, може, мадярка, але до реґіменту[96] прибилася давно.

— Йой, югу, ритмайстре!..

Молодик несміло вирівнявся на чорній габі, але її палив відсвіт від кострищ, який зайняв аж до зовсім темної смуги під обрієм, де була балка. Несло гнилою вологістю. Прохолодь навіть пронизувала.

Обрісти[97] й ритмайстри Гартгайм, Ґрумбах, Кунрат, офіцери Лоренц Коль, Себастіан Шерлін, Георг Бурґгардт, не сподіваючись алярму[98] й цієї ночі, пили мерзенний алікант[99].

— Стефан нічого не знає, — повторив Кунрат, посивілий на вилицях сухий баварець, — але Шомберг дасть раду. О, це школа Тіллі, камрати. За Шомберга не віддам усіх вождів Корони.

— Коли б не пив, — крикнув Гартгайм, — вождь, що виїздить п’яний на редути, для мене — нікчема. А добрий був вояка, поки не розпився…

— Тут розіп’єшся, з такими мочимордами забудеш, як твого батька звали. І тепер п’ють…

З польського табору стріляли, віватували.

Коні розбігались, перепуджені, в теміні. Гайдуки гукали.

— П’яний похід!.. Якби цей Хмельницький не був дурень, три ескадри добрих кінників, й вони лежать, мов кнурі, — сказав Шерлін.

— То ж то й є, що він — холоп, — зсадив чорну Файстле з колін шорсткий Гартгайм, — смердючий холоп не має поняття про ars bellandi[100]; нема гірше з холопами воювати, як я їх в Пфальці й у Богемії мав, сучих синів. Лярони[101] — окопатись не вміють, шикувати не вміють, кричать, виють, Матер Деї. Якби мені золотом платили, я б не хотів у холопів служити.

— Який пан — таке військо.

— Запорожці — битний люд. Добрий воїн — козак.

— Піхота добра, так.

— Артилерії нема. Шанців не вміють копати.

— Рознесуть завтра, одна гусарія їх рознесе на шаблях.

— Kots Liechnam[102], гайдуки всі кишені витрусять, нічого нам не залишать. Файстле, склянку!..

Гартгайм пив і співав, в такт вдаряючи рукояттю по столі, нашвидку збитому з дощок. І ритмайстри, довгий лисий Бурґгардт, гугнявий Коль і короткий Шерлін, називаний непристойним ім’ям, співали разом з ним:

— Святий Юрію, faquin, нехай Потоцький нам пришле кращого вина, коли хоче завтра вікторії…

— Нехай пришле жолд, ще з осени не ранціонували…

— Прокляте королівство, королівство ляронів, товстопузів, п’яниць і галахур…

— Якби Хмельницький потріпав їм задницю, не пошкодило б.

— Якби не був дурень, не був хлоп…

Хтось відхилив полотнище шатра, станув. Високий, борода.

— Хмельницький — не дурень і не хлоп, обрісте.

Обернулись. Вільгельмус фон Франкгайм. Ритмайстер рейтарів.

— Gott helfe[104], Вільгельмусе…

— Я знав Хмельницького.

Файстле позіхнула. «Wer da?[105]» — крикнули за шатром. Порскали коні. Молодик соромливо заглянув у дране шатро.

— Сідай, Вільгельме, сідай!.. Склянку, Файстле…

Вільгельмус обняв обома руками рукоять важкого палаша в залізн[их] піхв[ах]. Шрами сіклись на його лиці, попеластому, прикрому.

— Знали його ми під Марієнвердером, у 36-му, хто з вас там був? Ні, це інший затяг. Це ритмайстри Штайн, Сарторіус, Кастель, Куновіц — тих давно немає. Хороший воїн — це не дурень, Kotz Lung. Цей у штурм іде, як таран. А друге — хто з вас в Еґері був. Папенгаймові[106] кірасієри, нема серед вас? Так от, тоді бачили б ви Хмельницького. Ґраманців[107] не потребує. Він у службі Конде недаремно був. Він знає. Він знає, чого хоче. Я вам не суджу добра з цього походу. Як Вільгельмус фон Франкгайм єсьм.

— Лярони, — загримів Гартгайм, — то вони нас таки вивели в це болото, на поталу хлопам…

Вільгельмус здвигнув раменами. Треба вміти собі порадити. Обрісти й ритмайстри змовкли. Може, він щось більше знав, цей Вільгельмус. Але він нічого більше не хотів сказати. Викинув на стіл кості. Покликав до гальбіту.

— Бідний ландскнехт має одну долю, — промовив лисий Бурґгардт, — лоба наставляти.

— В серце їм, в саму печінку, — крикнув Гартгайм, — було б за кого, старий. Ця пранцювата Корона не тільки не платить нам за рани, а ще й з тебе довжника, навіть на тому світі, хоче зробити. Файстле, де ти, йди сюди, Файстле.

Але Файстле вже не було тут. Вона стояла, спершись об віз, кругом хропіли затяжці, а вона дивилась: за виттям п’яного панського табору сходила зоря, тиха тремтлива зірка. Може, це була її зірка, чорної, босої Файстле, жолдацької наложниці, без роду й дому?..