15-го травня почався імпет, але під поганими знаками: кінь у реґіментаря, тисовий огир, спіткнувся, піхота, що пішла до штурму, добре почала — кварцяна, незбирана, але козацька кіннота зім’яла її. Піхотинці, як мишва, розбігались по леваді, хто встигав — обкопувався над трактом, хто непроміткий, так і лягав під шаблею.

Корсак та й інші, що вийшли в поле не з закуреним чубом, не сподівались такого множества Хмелевого війська.

— І шикує, псубрат, добре, — говорив він до брата Домініка, того молоденького сумовитого ченчика-єзуїта, що стояв поряд нього кінно, — видно, що добру школу пройшов гунцвот. Недаремно до Франції ходив і біля великого Кондеуша не втрачав часу… Шанці й палісади викопано мистецьки за одну ніч, ретрашементи зі стеблівського боку поклали як слід, козацькі інженери зрівняються з цісарськими…

— Та вони німців мають. Один Франкгайм…

— Гай, гай. То не Кумейки, мості панове. Ребелізант знає, з чим вийшов. Тепер не диво, що Стефанка так легко зніс. Сила, мості панове, сила на нас іде.

Потоцький, оглянувши позиції з невеликим кінним відділом, ще вчора збагнув, що Хмельницький має перевагу. Дефіле[242] через річечку було запорукою перемоги, Хмельницький мав для імпету невелике узгір’я, коронні стояли перше в полі. Зловлені з челяді під муками свідчили про гемонську силу — однієї кінноти під Ґанджею й Бурляєм вісім тисяч, а реєстрові полки — черкаський, чигиринський, уманський, а драгунія, а запорожці, а Перебийніс-шкот, ба й німецькі рейтари — коли всіх їх порве до імпету, нелегкий буде орішок, нелегкий.

Перший імпет кінноти не повівся, Хмельницький відпер її піхотою, що сальва[243] за сальвою зім’яла, розірвала широку лаву й тих, що мчали просто наосліп, взяла на списи. А тоді, мов мурашва, побігли реєстровики вперед, залягли, окопуючись лопатками, й вибили вмить плоху челядь Корецького зі Скельок. Правда, її вигнали знов кварцяні, але для імпету залишалась тільки панцерна гусарія.

— А де ж самий генералісимус черні, — спитав ченчик, заслоняючись від сонця. Від кількох днів він пристав до хоругви Корсака й легко було з ним. Корсак шукав уже за ним більше, як за братанком чи друзями Тарлом і М’ясковським, ченчик, тихий і розмріяний, що лиш звикав до українського сонця, молився й мовчав, паленіючи від гусарських жартів, проте його мисль жевріла, бліде лице займалось рум’янцем; Корсак волів би його бачити воїном, але спостеріг гострий ум — когорта кого-будь не вислала б на рубежі.

— Ось він, зрадник Речі Посполитої, ось він сам!..

Гусари вставали в стременах, спирались об срібні сідельні луки — чортового сина побачити трапляється не часто, а він же чортів ловить за хвости, ще в Туреччині, мовили, записав гаспидові душу. Ґанджу пізнавали, той ходив із деким і під Охматів, старого Бурляя знав і Корсак, черкаського полковника Вишняка-Якубовича, подільського Івана Богуна знали всі рубіжники.

— Дивіться! Королівську корогву розмаяв!..

— Не поможе йому, в останній день не поможе!..

Виїжджав поміж козаками, напевно значними, кінь басував, хоч і далеко, і за курявою — а через неї меркло вилискували бляхи й сталь — бачили його присадкуватого, оберемкуватого, в киреї, що розмаювалась, — мчав за палісадами, раптовно спинявся й, бачили, нагинався в сідлі, розмовляв, сердито промовляв до піхотних, до рейтарського капітана, знов острожив коня, мчав і пропав за яворами.

— Це не ці, — сказав Корсак, — не реєстрові перебіжчики, не козаки, а чернь — його сила… Погляньте тільки, фратре, орда, сама хамська орда…

Ченчик вставав і собі в стременах, гусари реготілись з його постаті, хоч і просили недавно молитви за себе, але від Корецького бігли панцерні товариші. Ордонанс — імпетувати[244].

Чернець не стримався, Хмілецький пізнав, що й у ньому заграла кров, озвався лицарський рід, ломили ж діди його татарву й Москву…

— З Богом, мості панове?..

— І пішли, і пішли, вашмості!..

Застояні коні, як тури, йшли в поле, вимаюючи гривами. Кінники, похилившись, з фуркотом прапорців на списах, з крилами за плечима, в блеску блях, тільки що розминали руки вивертом шабель. Корсак наглив, не накрикував, коні самі прискоряли-прискоряли бігу, й вже-вже світились срібні застіжки на киреї в козацького сотника, що мчав на Корсака, й сотник так само розминав кисть руки, а криця змією звивалась над ним. То Ґанджа й Мрозовицький, молодий корсунський реєстровий полковник (його теж пізнали в обозі), вивели назустріч гусарії й своїх кінників.

Дві лави, забравши все поле, далеко-далеко розкинувши крила, зударились. Корсак, чуючи за собою важкий чвал двох своїх панцерних, обминув сотника зо срібними застіжками й, розірвавши шаблею шаблю, другим, ще страшнішим ударом, полоснув його по шиї. Сотник розкинув руки, в одній була ще розірвана шабля, прихилився до луки, падав-падав на луку, там на шаблі узяли його панцерні.

Той крик, що з ним вийшли оті лави, крик, що зливався довго й недоречно — а-а-а, — знічев’я стих і в мовчанні цяхкала лиш криця, свистіла, вилітаючи вгору й спадаючи, знов — йа-йа. «Скурчибики, скурчибики, скурчибики…» — мимрило за Корсаком, і кінь його знявся на дибки. Присідаючи, замітаючи хвостом поле, перед ним роздимав ніздрі могутній вороний, а просто посміхався йому козацький полковник, як видно було по буздиґані за поясом. Полковник був молодий, хороший, з сережкою в усі, в пишній соболевій шапці з пером, орлевидий, ввесь обвішаний дорогою зброєю.

— Чолом, вашмосте, Мрозовицький єсьм…

Він засалютував шаблею, легко, по-кавалерськи, й відбив шаблю Корсака, що свиснула в льоті. Коні кружляли на місці, вибиваючи кім’я копитами й хропучи. Криця раз у раз стрічалась з крицею, й Корсака дратувало це обличчя, безпересталі усміхнене, це тремтіння сережки. А Мрозовицький лоскотав його передню бляху на панцері, й Корсак чув майстра. Закусив губи до болю ченчик, де фратер — в це червоне його треба, між коміром і рукавом, Олена… Б’ється Тарло, не піддається, так, ще рубонути, чого він шкірить зуби, хам, хам… І знічев’я це обличчя зовсім близько, й рукав метнувся, навіть шов на рукаві, буздиґан за поясом, литий пояс і між очима молот, його схопили на руки панцерні, відтягнули, а ввесь світ блимав через імлу, рожеву імлу…

Чвалували, повертаючись з невдалого імпету, мокрі коні, піна клаптями падала на стоптану землю. Крила за плечима поламано. Сурми так жалібно і далеко заквилили.

Коронний гетьман наказав ретираду[245].

Корсака винесли друзі порубаного з січі, а постійний вогонь з самопалів здоганяв відступаючих; ломились дишлі, коні здіймались дибки, ридвани гетьманів гримотіли, козаки насідали на піхоту; Содом і Гоморра, а вже всім позлотистим панським табором ішла вість: король Володислав IV преставився.

Фратер Домінік тримав на колінах, сидячи на возі, голову Януша Корсака, що був без пам’яті. Ранених звалили на вози, ніхто й не турбувався ними, хіба друзі й панцерні побратими; військо уходило, непереливки, на лоб, на шию відступали гетьмани Калиновський і Потоцький, втім, ще не говорили про прогру: ретірада — це ще не програ, тільки маневр.

— Татари, татари!..

— Мати Божа польської Корони, — шепотіли смажні уста; комарі над вухом, а скрізь мухи, великі, зелені мухи… Над Россю скелі, тиха Рось між вербами, а з круч, з урвищ так і видно було, як здалеку з’їздили кінні козаки, татарва з юками[246] згори стримували коні, а коні рвались до води, жадібно хлептали прозору тиху воду. І піхота, вимахуючи мушкетами, горлачами, купами-купами збігала до ріки, а в Рось гляділись осокори й верби, й від заходу малиновіла хвиля.

— Переймай пана, переймай срібляника!..