— Важкий день дався нам, батьку, кривавий день… день у вітрах і в туманах. Хмарний день, день Пилявців.

Сокруши ж главу змієву, святий Юрію…

І Виговський, і Зорка, й Кричевський, і Креховецький — нахмурені. Де ж так Тиміш бариться? Може, взяв його Піріс-ага на шнур? В цей важкий день кожна хвилина — нова вість, нова згризота. Хіба ж дивуватись пані Олені, чому на чолі лягають смужки, все нові, все глибші, а на скронях щоразу сивіший волос?..

П’ядь за п’яддю боронять морозенківці й нечаївці. Голуб Богун зняв своїх вінничан, залізною вийшов стіною над берег, три рази брався проломити її Зацвіліховський і не здолав. Там тієї крові християн пролито щонеміри. Стікає вже баговинним берегом у ріку і тече разом із лінивим струмом. Понесе Пилява тую кров козацьку й лядську до Бога, а Бог — до Чорного моря. Носило воно тую кров не раз. І доти носитиме, поки до Страшного Суду: чия буде отся сторона, наша чи їхня? Ще інакше — нічия чи наша. В цих просторах, де свистіли споконвіку стріли й шаблі, де дудніли коні Золотої Орди, де скородила списами степ ягайлонська гусарія, таки осяде осадчий-плугатар… Хіба не відправляв я після Корсуня гречкосіїв з окружних куп, щоб ішли орати-сіяти, косити-жати? Їхнє це діло, не з війни їм, як Золотій Орді, вічно жити… Але хотіли ви, кролевенята, пролити християнську кров, то показали й ми вам, що воєнним ремеслом вміємо трудитись. Рало на шаблю, щоб знов стала ралом…

— Скажеш знов лиху новину, мості Кричевський?

— На руках свого полковника Івана Нечая винесли з окопів, а брат його Данило, сам-один, із шаблею пробився… Несила втримати північного шанця, ваша мосте Богдане, сурмимо ретираду корсунцям… Відходять під гірку, там їх перечесали так, що страшно й глянути…

Давній наш народ, український народ, не старається так про золото, як про свободу. Поки буде людна, казав колись Потоцький, тая Україна завжди буде інтригувати проти польської корони. Це не інтрига, це свята війна. Бо в свободі жити і в свободі вмерти прагнемо. Бо мила нам вітчизна, вельми солодка нам, але ще солодша свобода.

Не зготуєте собі легкого тріумфу, панове реґіментарі.

Що там з півночі вилискує, на тій переправі, мості Креховецький?.. Чи не нові секурси йдуть до пеських братів?.. Зійду з коня, шаблю взявши до рук. При браттях моїх хочу жити, хочу й умерти.

Звідки ж то вістовець такий?..

— Мості гетьмане, з правого крила ознаймують тобі радісно: полковник Максим Кривоніс тягне з офіцерами своїми Кошкою, Гирею, Диком… Вже січуться на переправі з панами Перебийносові молойці… шістнадцять тисяч тягне нас секурувати…

Кривоніс, Кривоніс… Радий мені був всадити ґанжара в серце. Гаспид-шкот. Нерівний муж. Кочовик, гидомир, дейнека, бродник. Генерал черні. Чортів генерал… Може, по юдину зраду приїхав? Може, насміятись з нашої недолі? Данайських дарів боюсь…

А ті у вісоні й у пурпурі виходять із туману. Віватують: на вікторію, на погибель хамству… Чи не завчасно, мості мої, панове кролевенята?

Хоч за деспект собі почитують сходити з коня, в піший лаві б’ються панянські хоругви Корсака й Осінського. Козацькі шанці здобуто. Морозенко відступає. Богун у конфузії[530]. Тримає тільки Чорнота. Гори трупа на возах. Ще має козацька хоругва. На голові у Богуна Зацвіліховський з драгунією. Франкгаймові секурують. Гловацький авансує з охотними полками. Імпетують знов. Кварцяні й важкі панцерні, вчетверте імпетує Домінік Заславський на обозного Чорноту… Виє чернь… Стратять же серце Богунові до решти?.. Відсадити, в останнє секурувати лівобережцями… Дим і згар… Все заслало… Іржуть коні… Січа…

— Ваша гетьманська мосте, просимо — збережіть себе… Вже на цей пагорок імпетує гусарія…

— Страшне нещастя на нашу голову, ваша мосте…

— Боже! Вірю в Твою милість і до неї прибігаю. Прошу Тебе за цю сторону, за цю націю мою. Маю ворогів, маю й друзів. Кажуть одні, що Тобою, Богом, даний, другі з гноєм мене мішають. Але ті — пил і черва, світлості не можуть взріти. Може, зумію їм простити, може, й ні. Але не за себе просю, Господи. В цьому диму, в цьому пеклі земному націю мою сохрани, Господи, яко же твого Сходу Єгипет, млеком і молоком текучий, важко так і несправедливо нещастями й лихоліттями навіщений. Про це вічно проситиму, як і нині просю, так і по моєму сконі. Дай цій нації вікторію над супостатом, дай їй свободу в цьому світі. Бо тая нація Твоя, на окраїнах християнських, вірна від віків Твоя дщерь. Бо вона Тебе не покинула, й не зрадила, і не забула, бо вона — щит Твій і передмур’я Твоє, Господи. І коли мені нині не ощаджуєш важкої проби, ощади її у фортуні і в недолі, та не ощаджуй своєї милості і Твого над нею провидіння. Нехай же буде воля Твоя, яко на небесі, так і на землі…

Гетьманський драгоман Кульчицький притьмом втягнув голову в плечі. Пролітало ядро, добрий фунтовик. Юрій Гедеон Рославець аж зареготався. «Ціла голова, мості товаришу?.. Взяли, либонь, лядські пушкарі тебе на ціль… Гляди, бо от-от голови не схорониш…»

Кульчицький добрий товмач, зате кепський воїн: на лихо ж товктись канцеляристам у полі? «Але підождіть, — крикнув Зорка, весь посічений шротовинням, — ще й ви зсядете з ваших меринів, панове підписки, та й підете з шаблею в закопи!..»

В рику фальконетів затерявся Зорчин голос. Котилась громовиця.

Канцелярія, на задах морозенківського полку, куди під’їхав сам пан Богдан, била ретираду до вільшаника, під пагорок. І нечаївці, що прийшли відсадити Морозенка, не змогли оборонити шанців. Спішена драгунія Чорного, підперта голендерами, роз’юшено вдарила під прикриттям гармат. Козаків збивали з поля. Вінничани з Богуном, по мужній відсічі, таки вгнулись. Повз Рославця прочвалував Богунів син з закривавленим лицем, в погнутім панцері мчав до гетьмана по відсіч. Набати вили. «Гребельку здадуть, як би не шикували — не перешиковували, — зітхнув старий сотник з богуславської сотні, він присів з перебитою ногою й стиха позойкував, — не сила, не наша сила…»

Ядро за ядром запорювалось у землю, котре не попавши, котре трапивши в людський і комонний мотлох; вивертало мужів, розпанахувало брюха коням, і вились люди з одірваними ногами, з викаряченими від болю вирлами, дерли пазурами землю й димились кінські ґелюхи…

Не видно було, в якій фатизі було праве крило — все заволікав дим і ядучий жовтастий опар з хлані, але й там, під намісництвом Бурлая, либонь несила було триматись. Тут, на лівому крилі, ще мужньо сиділи Чорнотині в таборі: ляхи не могли проломити його, взяли тільки перші два ряди возів, скованих ланцями. Але покотились і корсунці, зламані їздним важким військом; гори кінського, людського труп’я залишаючи на шанцях, з боєм відступали до пагорків…

— Горе, горе, — позойкував сотник на землі, — добре вам, що ви то на конях, мене ж, каліку, ніхто не забере…

Обкурені, в роздертих жупанах, з мушкетами, ще бігли морозенківці, втративши серце. Здаля бачив Рославець, як над пішою купою звівся дибки кінь і полковник Мрозовицький (пізнавали його по малиновому шлику), хрипло вигукуючи, завертав тих, які затрясли штанями. В тумані й кіпоті люди губили шик, тратили голови, мало хто знав, де саме ворог. Тільки дзвінкий голос срібних сурем і віватування щоразу ближчали. Пани вже перейшли річку, вийшли на цей берег, здобули греблю, на цілій лінії глухо обвіщали козацькі набати відступ.

— Майстроньку, ви ж це?..

Піший корсунець, що біг з купою, важко дихаючи, кидаючи геть від себе важкі мушкети й вилки, перевів дух.

— Веремія, мості магістре… нехай Бог милує… Найгірший рекгедіц… то ж пізнав Транквіліонус Римша Марсову охоту… до самої смертоньки заректися б… Мужества мойого й так не оцінять…

Римша плакав ревними сльозами. Плакав, мов дитина. Але не зі страху, бо таки був у доброму вогні, а з гніву. Аж трясся, аж хапав себе руками за голову.