— І любов, пане майстре, — зітхнула пані, що була, до речі, старшою дівицею.
— Можливо, вацьпанно, але любов я залічаю до поезії.
Панни не стримались від сміху, бо постать магістрова, особливо після недавньої халепи, не принадила б: був пелехатий, видовжений і вихудлий, мов псяча кість, і киндюговатий його ніс повис ще більше над рідким вусом. Тільки очі світились з глибоких ямин.
На постою, проти зоряної ночі, протопіп відвів його в темінь.
— Вашець, мусиш замовчати, що знав-єси мене, як і мості Мрозовицького в Падуї.
— Куди простуєш, отче?
— В Луцьк.
— Але мості Виговського вже там не застанеш. Намісник луцький вже, мабуть, у Барі, біля старостича Потоцького…
— Тоді нам одна дорога, якщо ти в Київ.
— Маю комісію до воєводи Адама Кисіля. Якщо ти посвідчився мені дерев’яним хрестиком, отче, то, значить — ти з нами, як і мость Виговський, і мость Мрозовицький, і інші того ж автораменту, то значить — ти знаєш, який наш замисел…
— Разом з вами жити і вмирати.
— А поки до смерті, що нікому не фольгує[205]?
— Коли піде добре, то матиму ордонанс, коли й де ставитись мені до вербунку у ритмайстера Кіттуса Скотуса, а ти, мабуть, чув про нього… Про Перебийноса, інакше?..
— Чути чув, але не знаю, що протопіп має до ритмайстрового вербунку?..
Отець Ісакій засміявся.
— У Падуї недаремно вчили нас фортифікаційного мистецтва. Хто його не занедбував поряд теології, той тепер собі пригадає…
— А поки до фортифікації…
— …То й теологія придасться. Кожен благочестивий інок, ігумен чи архімандрит тепер пізнає, що таке disciplina militaris…
— Коли б не твоя кульгава нога, отче…
А отець Ісакій знов засміявся й нічого не сказав.
До півночі й по півночі, під зорями, оповідав майстер Рославець уважним невістам й протопопові про Амадіса і його лицарські пригоди.
17
Галицька земля уже від провесни повнилась вояцтвом. Що якийсь Хмельницький, зібравши гільтяйство, зайняв Запорожжя й волає до сваволі, давно вже трубіли у Львові. Але на Волині вже кипіло, вже клекотіло.
— О жодній покорі не мислить зрадник Хмельницький, — кричав у заїзді під Бониною Горою в Крем’янці, куди й княжна Четвертинська заїхала з обозом, подорожній староста ковельський Фірлей, пишний шляхтич, — наступив на Січ, все забрав, всі припаси, всі човни. Пан Вадовський і пан Кричевський (той, що кумом бувши зрадника, випустив його на поруки з ув’язення) виступили його ловити, а він козаків переймав до себе, волав: «Ви ляхів потопіть, до нас передайтесь!» Тулить до себе всіх — пластунів, луковників, лісичників, легітимується[206] корогвою з білим орлом і привілеями якимись від його мості короля… Але все одно знесуть його п’яні купи…
— Звідки вашмость це все знає?..
В заїзді за столами гомоніла шляхта, з різних сторін, в дорозі на соймики й наради. Деяких княжна й панна Оленка більше знали з давнішого: волинські, київські й рубіжні — це знайомі. Орли між ними й зайці, а більше базікали й хвальки.
— Пан воєвода чернігівський, і пан гетьман коронний, і пан воєвода руський скликає до походу…
— Вони вже йому бороду вирвуть…
— З Бару вже виступив пан Стефан — каштелянич, Шемберґ з ним і комісари…
— Вже він навколішках попросить пардону…
— І звідки вашець це все знає?..
— Знаю все, — кричав Фірлей, — друг мій, пан Вадовський у Чигрині, найсвіжіші реляції[207] маю… Та й пан Чаплинський — мій приятель…
Шляхтич із срібними скронями, в чорній делії похитав головою.
— Через того Чаплинського, через того різуна, шляхетку, зірвиштанька, через нього ця ціла веремія, наїхав на хутір Хмельницького, на мирну людину, челядь посік, скрині повідбивав, сина замордував…
— Право своє чинив!..
— Добре мені право, — обернувся шляхтич до всіх і вклонився здалека княжні, — якби так вашець, як Хмельницький, сидів на вічистому привілею, збоніфікував[208] собі садибу, а тут тобі, ні сіло ні впало, наїздить така шельма…
— То вашець за Хмельницьким обстаєш?
— Скільки тобі дав за чортове адвокатство?..
Між цими людьми шляхтич не мав, видно, послуху. Він спаленів і пригладив скроні.
— Не перекручуй, вашмость, не адвокат я диявола, а Хмельницького тим більше, але що правда, то правда…
— Неправда, все неправда!..
Пивні друзі Фірлея, мочиморди як стій, з добре закуреними чубами, підступили ближче. З пельок їм пашіло, піт котився по тучних щоках, а очі загорілись — зайшли жовтими вогниками.
— То не так про чортового Хмеля, як про цілу Україну йдеться, — крикнув один, — Хмель — то тільки іскра, Хмель — то тільки привід, але Русь — це пожар. Коли б теє недовірство випалили, то раз спокій був би…
— Добре мовить — від Русі все нещастя…
Шляхтич у чорній делії підвівся. Говорив голосно, так, що всі, де хто сидів, пообертали голови.
— Чудні єсте, панове, фукачі[209], зірвигорла, ненависники, а Речі Посполитої — найгірші вороги. Чого хочете від Русі, від України? Хочете, щоб не було того зацного народу, що коло вас живе і з вами долю ділить? Дурне те говоріння, мості панове. Бо коли хочете, щоб України не було в Україні, то є річ неможлива, так як би вам захотілось, щоб море було коло Самбора, а Бескиди коло Гданська? Чи не правду говорю?..
Але всі мовчали й важко, по-п’яному, сопіли.
— Чого хочете від нього, того чесного народу? Чому мучите його — здирствами, наклепами, карами, різнею, стратами? Чому його народність гнобите: що українське — то хамське, мовляв! А не знаєте того, що ще Польщі не було, ще польські князі в постолах ходили, як Русь світила на всю Європу. Віру має змінити? Добре, але не силою до цього беріться. Війська й гармат Пан Христос наш не вживав для навернення нечестивих, а казання, а слова мудрого і правдивого. Ні, панове, ґвалтом і кров’ю не навернете України, а тільки святу віру католицьку шпетите. І речу вам: що собі посіяли, те жатимете. Вогонь і меч несли ви над Дніпро, маєте вогонь і меч, ще окрутніші. Не хотіли-сьте згоди з Руссю, маєте тепер Русь проти себе. І того мало: через вас, мості панове, через вашу глупоту, пиху й злобу, через те, що ви, хоч себе найвільнішою нацією в світі вважаєте, всім націям несете лиш кайдани, безправ’я й загладу[210]. Україну втратите, такої біди накличете, що ціла корона польська затрясеться й горе, о, горе їй буде…
— Тоді, вашець, — крикнув Фірлей, — ти не лиш Хмельницького адвокатус, але й сам зрадник або безумний…
— Та чи поляк вашець, чи католик?..
— І поляк я, й католик, але Бог мені розуму не відібрав, як вам…
— Бий його, зрадника вітчизни, — заричав один із мочиморд, — пес із Хмельницьким заодно, з Хмельницьким покумався, чорт їм дітей колише!..
— Тихіше… тихіше, вашець…
— А що ти за один, що мене втихомирюєш, що ти за один?..
І мочиморда (кременецький суддя Любовецький), і інші за ним, враз із Фірлеєм напирали на шляхтича з срібними скронями. Вставали й інші з-за столів, відсували кухлі, брязкотіли карабелями. Невісти вереснули. Тільки Оленка сиділа нерухомо, як скам’яніла. А у княжни горіло в очах.
— Хто я такий, то не тобі, вашець, буду звітувати, — посміхнувся шляхтич, — я це сказав не зі злоби, а з милосердя до вас, ачей подумаєте над тим. Бог Створитель призначив нас і Україну жити поруч себе. Не хочемо жити в згоді, посліпли-єсьмо, поглухли-єсьмо, а там буря зарокотала. І тепер як стрясеться день гніву, dies irae[211] страшний, то не втишимо його, а впадемо ницьма: ce-бо нація встає по свої права…