— Ходім звідси, Римшо, мерщій звідси…

— Не бійтесь, магістре, — неохоче знявся Римша й пошкутильгав за магістром, — цих заклинань і прокльонів не жахайтесь, бо я маю добрий талісман від огиди, ще від одної угорської циганки, від Файстле чорнявої, що йшла за папенгаймцями аж до Цолльсту, а потім крізь вогонь і воду пройшла б з козаками, а вони тоді з Франції вертались, із затягу… Відьма була, суща відьма. Не пропав би за нею.

— І що сталось тоді?

— З ким? З циганкою?..

— Ні, з козацькими затяжцями в Цолльсті?..

Римша позіхав, розпростував на ходу свої крижі, аж хрустіли кості, бурмотів — ніч таки була прохолодна, а на ньому лиш плюдри[122] та латаний каптан.

— Козаки найнялись потім до цісарців, котрий не відбився від купи, а дехто залишився та присусідився до швабки, яка тепліша. А циганку Файстле, мабуть, повісили. І шкода, мала вона чарівну різочку, що показує, де скарби. Була б мене й іншого навчила, та не встигла, добра душа. На війні ніхто своєї фортуни не певний.

Ішли не кваплячись, натовп їх ніс, перся до ратуші, бо був саме недільний день, а біля Ставропігії, кажуть, показували італійську комедію. Львівські міщани, прибрані до свята, з чесаними, плеканими бородами, в оксамитних каптанах наопашки, з чадами й невістами своїми, на не одну Римша задивлявся: така лукава темінь очей, така пишна коса й шамшіння фалюндишу, габи й брокату. Набилось у Львів і воїнів без ліку; в барвах Ревери-Потоцького, Любомирського, Сенявського, Вишневецького, Сапіги, руська драгунія розбещена й сміла до жіноцтва, кварцяні[123] в жовтих жупанах і найгордіші хорунжі панцерних військ, що, висвічуючи латами й відкидаючи вогненні рукави кунтушів, басували кінно й наїздили на людей.

— Контроверсія[124] в Україні, — сказав Рославець, що поступався валечним і пишним драгунам, їхній бутній ході, їхньому брязкові острог, — війна буде, Римшо…

— Моя вся надія на війну, магістре Рославче, — зітхнув Римша, — може, Бог дасть, поправлю свої череси[125], вельми спорожнілі. Війна для нас, вагантів, людей найпростіших, — дар Божий. Я без війни, магістре, як риба без води. Повіриш, в Палятинаті я дублони[126] лопатою згрібав, а на талери[127] не хотів дивитись у Баварії. Дуфаєш[128], ваша магістерська мосте? Як заскочили ми одного добродія під Магдебургом, де вже пройшов був його розбійницька милість пан Врангель, то, я тобі скажу, був рекгедіц! Два тижні ми з тієї господи не вилазили, я та купа добрячих хлопців, щойно з петлі вирвавшись, страдіоти[129], цісарчики, хорвати, шведи, сама голота. Золотом збрую ми на конях побивали, тільки з хрусталю пили, а дівки ходили в золоті… Й які дівки, магістре, ти б після цього на найкращу львівську Цирцею не хотів поглянути…

— І не повісили?

— Відірвався, так мене Господь любив. Тричі прали гузно, коли нас із Ліпсом (так наш ватажок звався) захопили під Форгаймом, думав я: ось тут тобі й кінець. Катюга вже на дуба тягнув, повіриш…

— Ну й що ж?..

Римша молитовно зложив руки.

— Пособила молитва до Пречистої. Наскочили французькі кірасієри й так потовкли наших, що тим і не в гадці було за нами вганятись. Свічі я поставив за те святій Діві…

— Відступнику, — спинився Рославець, — ти ж казав мені сам, що ти лютеранин і папістів бив…

— Був, грішив таким ділом. Але чия влада, того й віра. В Речі Посполитій за лютерство по головці не гладять…

І Римша, зочивши процесію, що йшла серединою вулиці, впав навколішки, тягнучи за собою й Рославця, інші ставали за ним і собі та приєднувались до співу. Рославець зукоса споглядав на Римшу. Ця мармиза, шальвірина пика стала вмить ягнятковою, найсмиреннішою в світі, ніхто не сказав би, що цей прочанин, найвірніший з вірних, із таким умиленням в очах не з одної петлі вирвався і його ім’я згадував не один магістрат, подаючи скарги генералам на плюндрівників.

Процесія звернула вбік, а вони подались з натовпом у бік ратуші.

— Славлю пана Теодата Габданка Хмельницького, — сказав, озираючись, Римша, чи хто не слухає його, — славлю за контроверсію, але не тому, магістроньку, що надіюсь на поширення мойого череска при добрій нагоді цієї війноньки в степах, але тому, що це йде воєвождь бідних людей на приборкання панської пихи…

— То ти не тільки з петлі вирвався, Римшо, але й за бідний люд болієш… Гадаєш, до речі, що Хмельницького справа поведеться?

Римша ще стишив голос.

— Про цього козацького капо чув я вже давно, людина це крутого норову й знає, чого хоче. А якщо шляхтюри надіються його звоювати та привести сюди на Ринок у колодках, то помиляються. Марні ці надії, мості пане мій. Розіллється, як море, розіллється хлопська ребелія, по цілій Короні розіллється, а тоді й тая Корона затріщить і розвалиться, як труп ідолотворенний. Весь плебс за Хмельницьким піде, і то не лиш руський і схизматицький, але й наш…

— А який же це ваш, Римшо, щось я ніяк не розумію?..

Римша мотнув головою. Він колись натякав, що його мати — русинка, а батько — краківський людвисар[130], але потім говорив інакше і відхрещувався і від руського, і від польського роду. Найпевніше, безбатченко, голоштанько.

— Ввесь плебс піде, магістре, валом повалить кожний, кого лупили, кого обнажали, томили, обкладали данями, гнали на працю денно і нічно, як бидло гнали. Подеруть фалюндиші й коразії на онучі, а на панські одвірки ось такий значок покладуть, пане магістре мій…

І Римша, спинившись, черкнув на стіні кусником цеглини.

— А це що таке? — підняв брови Рославець. Римша злосливо зареготався: такими знаками значили мародери й мандрівники, та й палії з ними, доми, що їх треба було віддати вогневі на поталу.

Гедеон Юрій Рославець, повз своє життя волоцюги, путнє й бездомне, мав прозоре сумління. Він і так нарікав на свою слабодухість, що заприязнила його з цим гільтяєм, бабодуром і базікалом. Але в теперішній його львівській кондиції важко було шукати іншого товариства. Не хотів спати в Доротках[131], захисті для волоцюг, а Римша на рахунок майбутнього видання Рославцевого трактату «Оборона проти тиранства» завжди знаходив нічліг у сердешних вдовиць і непоганий обід з кінвою[132] пива.

— А що ви скажете, магістре, про actionem Хмельницького? Ачей ваше руське серце тріпочеться з утіхи?..

Римша хитрюще дивився на нього.

А Рославцеве обличчя виясніло.

— Silentium[133], майстре Римшо, — він посміхнувся, — скажу вам мою opinionem[134] згодом.

— Таїтесь, магістроньку, ой таїтесь… Але Римші не бійтесь, не продасть.

І сацюга, підморгуючи каправим оком, потягнув Рославця, що плутався в своїй драній падуанській киреї, ведмедюватий і незугарний, повз статечних міщан, які сахались від плюгавства наперед, де давали комедію. Весь натовп тиснувся в заулок Бляхарів, де напроти Ставропігії, в подвір’ї, як оголошував кличій, давали спектакулюм мандрівні італійці.

Тут Римша відлучився на мить від Рославця, кажучи, що quidam його чекає. Цього quidam Рославець уже кілька разів зустрічав з Римшею, підозрілого й зо злодійкуватими очицями.

— І ви, бидло, скурві сини сучої мами, хами зафайдані[135], ви ся з військом його мості коронного гетьмана міряєте? Ще вам кутниця[136] не відросла по Кумейках, хлопи смердячі, й ви знов за своє?