— Добре, — сказав він, зволожуючи цукряні пухлі уста, — що хоч не всі схизматики потратили розум: ось візьміть Огінського, Березовського або Четвертинського чи Кисіля…

Брат Домінік сердечно засміявся:

— Про Кисіля не говоріть, ваша княжа мосте, ця бестія метеляє хвостом. І нашим, і вашим служить. Кажуть, що йому ребелізанти офірують Руське князівство, чи пак подільське… Має він і секретні наради, й шпигунів засилає, й оружжям clam[376] спомагає козаків… Ні, того Кисіля на першій груші повісити б — спом’янете мене…

— А Святополк Четвертинський теж добре глядить, — сказав Корсак, відірвавшись від томика французьких поезій, що його привіз князь Домінік, — вже є певна відомість, що його дочка, княжна Петронелля утекла з дому, передалась до гільтяйства… Видно, добрий дух панував у тому домі…

Брат Домінік вп’явся блідими пальцями в підвіконня й захмарився.

— З кожним днем та гідра росте, — додав Корсак, — і в силі, й у матлярстві, як думаєте, князю, коли їй відсічемо всі голови?

— Протривати, — дрімотно повторюючи речення, сказане сьогодні вже безліч разів, відказав князь Заславський, — перевага хамства в тому, що конспірація Хмельницького, немов сніг, упала нам на голову. Добре, що його зводять переговорами, це мудра політика, мої панове, не дратувати звіра, я сам, хоч і здригаюсь усією душею, але посилаю ґречні листи й Хмельницькому, й навіть цьому розбійникові Кривоносові. Хочу відвести їхню увагу від наших замірів. А тим часом тридцять тисяч вже зібралось під оружжям із Великопольщі, й Червоної Русі, й Малопольщі. Разом із панами молодим Конецпольським і Остророгом покликали мене пани-рада[377] на начального вождя. Ще в цьому місяці дамо хамам відсіч…

— Благослови, Господи, твоє оружжя, князю, — сказав урочисто Корсак, — се моє найполум’яніше мріяння — діждати нашого тріумфу над сатаною…

— Так буде, амінь, — зложив брат Домінік долоні, як до молитви.

Князь Заславський позіхнув. Він ще йшов до старої княгині прощатись, сьогодні ж виїздив до Львова. А брат Домінік попросив Корсака униз, у каземати, до в’язнів — їхні конфесати могли б допомогти до уложення воєнної диспозиції. Не знав теж фратер, що робити з цим гунцвотом-скартабелатом, якого зловлено на Горині. Доказів вини не було, але фратрові видавався він підозрілим.

— Під меч дати скурчибика, — сказав Януш Корсак, — всі вони — зрадники й шпигуни; лучче покарати дев’ять невинних, ніж переочити одного винного… Тим більше в нашому становищі…

Він, ідучи по заславському замочку, що повнився збройною мужвою, збігцями й п’яною галайстрою (бенкети справлювано день і ніч), розповів братові Домінікові: розвідування околиць дало сьогодні вість про кривоносівські під’їзди, втім, марево і з півдня щовечора зростає, завтра-позавтра Кривоніс буде під містом, якщо не потягнеться за князем Єремією на Великий Костянтинів, оборона ж буде нелегка, бо мужва розбещена бенкетуванням, у місті повниться від збігців, харчів і паші не дістанеш, хлопство пішло в ліси, передається до Кривоноса, а челяді не випустиш за пашею, навіть трави важко накосити — хто не втече, того хами порубають, проте воліє й він, Корсак, із князем Єремією йти на волость, у фортеці, не любить сидіти, бо значить зачинитись, як у курнику; якщо Ємйоловський перейме оборону, то можна відітхнути вільніше.

— А що робить тепер Пацічеллі, той, що про милосердя колись-то волав?..

— Зачинився в келії і не виходить, може, й йому світає в голові, — сказав брат Домінік, — о Русе проклята, яким же вогнем тебе пропалити?..

Війнуло сопухом. Сходили вниз, у підземелля. І крок за кроком, ступінь за ступнем, брат Домінік світлішав. Корсак зукоса дивився на нього: в чорному лігві ослизлих стін гострішав його вид, панцер поверх білого габіта осяював тонкі, мов вістря, його риси. Рисочка лягла коло стиснутих уст і з-під вій виривались сині усміхнені скалочки. Увесь він починав трястись, хоч і змагався з цим тремтом, не одволодував себе. «Святий», — подумав Корсак і перехрестився, розпачливо проганяв і не міг прогнати тієї настирливої мислі, що так либонь причаюється й диявол.

Обоз ще кілька днів раював у Нараївці. Було по чому: натріпали добре хвоста Яремі, обловились на облогах і в іграшках, про Райгород і Полонне співали вже бандуристи пісень, а Кривоносова слава пішла з-над Дністра й Бугу далеко, аж за Случ-річку. Величав люд і інших; на ринку, ще в Острозі, а найбільше в Заславі, Кирик чув, як сліпці бурмотіли (щоб тільки свої почули) про Богуна й Остапа Гоголя, про обох Нечаїв, а найпаче про Івана — брацлавського полковника, про Гайчуру й Пободайла і про славного корсунського полковника Морозенка… Але Кривоносова слава розцвіла, мов чудесна зірниця, спалахнула над Поділлям і Волинню — й не помагало стинання голів, ні рубання рук, ні заливання пельок оливом, ні розтесування живцем — умирали хлопи, а все одно славили шкота. І Кирик сам того не вмів пояснити собі, через що так повірив цій людині, через що з цього обозу вже не пішов би ніде, хоч першого дня ще дивувався собі, як міг не сахатись від цих андиберів, від хлопського духу, що тхнув цибулею й сивухою, від репаних сідельників, від гноєточивих пивників, від сироматні з іще не вигоєними плечима від панської парні. Не терпів і Вовгури, цього сутулого ярчука з завидющими очима, із поступцем чакалки. Втім, Вовгурин загін, що його привіз із Заслава, і сам розбився по обозі: Вовгура ходив з полковниками пана Хвеська Халецького, шепотівся з ними й гуляв, тільки дивись; Сизон пристав до сотника Дика, а Берахи довгий час Кирик не міг знайти, хоч і хотів погуторити з жидовином, бо злюбився йому. Побачив лиш його біля Гошовця, як пробував при ньому самопала, й лепсько ж бив жидовин, збивав яструба в льоті, Гошовець клепнув по рамені, записав Бераху в свої мушкетери. А під вечір Кирик зустрів жидовина в зеленому атласі, у байдані[378], з навішеним розмаїтим оружжям — побратався вже либонь з Гошовцевими.

Кирикові наказав генерал через Габача бути під рукою, бо потребував, мовляв, таких, що маракують[379] латинщину і вміють писати.

Значився, проте, генераловим вістовцем, як і той другий юнак — Семенко. Тепер Кирик походжав у гадиннику, по галявах, вщент витоптаних таборуванням, побрязкував срібними остроженятами, що їх йому подарував сам полковник, від нього ж — Перебийноса — мав убрання: шкуратяний колет, як носять рейтари, легкий юшман[380] і місюрку з яхонтовою застіжкою. Обвішався оружжям, за пояс заткнув контарець[381] і пістолі, через плече черкеський шептар, при боці мав панську шабельку; її подарував йому Семенко, зочивши, як носить плоху, залізну, що не лицювала вістовцеві.

У таборі вирувало. Чистили броні, гострили мечі, бо видано вже диспозицію на завтра: одна купа — п’ятнадцять хоругов молойців і черні — мала під полковником Кошкою наступати на Заслав, а кінні тисячі, молодецькі — панцерні й сірома — йшли під Перебийносовим перначем на Ярему. Песький шкуролуп розбив і свій корпус на партії; одна — під Ємйоловським боронила б Заслава, друга — під паном Осінським вийшла на злуку з сандомирським воєводою Домініком Заславським, але в потребі не сміла відступати від головної Яреминої сили, сам князь ішов під Великий Костянтинів, розпустив свої кінні компути[382] й гусарські хоругви по всьому верхньому Надслуччі. Тож то буде ізрядна іграшка; як наступимо ящурові на хвіст, та як прищемимо, то не сикне, галман[383]. «Бал буде, — посміювався Габач, пригортаючи дві любаски, шляхтянку з Полонного й черничку-молдаванку з очима, як у газелі, — баль, браташшя, а панським душкам, як підкуримо, — сморід. Підуть ці душечки до Вісли, а Ярему хоч і в біларапській землі, та знайдемо». Котрі ж ішли із Кошкою під Заслав, надіялись великого дувану, купання в мальвазії, бо збились там десять тисяч, казали, одних збігців, а все з юками й кованими куфрами…