— Не направляють дім, коли горить, ротмістре, — посміхнувся брат Домінік, — перше гасити треба. Найпершая річ — приборкання української гідри, друга річ — вибір доброго короля, а третя річ — направа… Поки гідри не знесемо, інших мислей не маю… Я її власними очима бачив, я не її меча вжахнувся, ротмістре, а чумного духу… Того холодного розуму її, що з ним іде по володіння світом, того відсвіту пекельної душі…
«А ти не пекельна душа? — посміхнувся Корсак про себе. — Очі свердлить попам, руки рубав…» — і сказав:
— Може, й твоя правда, брате. З України йде ця чума. Це вже не лиш за віру війна, гай-гай, це вже війна за володіння світом… Того ніхто з нас по суботівському посесорові не сподівався, а дивись — хоче королів садовити, нові закони проголошувати…
— Не проголосить; це останній його час, так нам допоможи, Боже…
Така віра в цьому ченчикові. Може, він більше, ніж Корсак, збагнув, як і князь Ярема збагнув, що краще умерти, не жити в цій вітчизні, коли б мало панувати над нами гільтяйство.
— Чув ти, брате, що княжна Петронелля Четвертинська віднайшлася й де?.. Хто б угадав — у гаспида Кривоноса за товариша… Олександер Четвертинський у Хмельницького, старий Четвертинський пише уклінні листи до гільтяя…
— Чи мало їх таких?
Хмуро поник головою брат Домінік.
— Четвертинські — не одні, підле кодло, а Немирич, староста овруцький, а Теодоровичі-Богуни, а Хмілецькі, Семигіновські, Стеткевичі, Виговські, Креховецькі?.. Хмельницького іменують спасителем своєї вітчизни. Це не якісь там побережники, різуни… люди старої крові… їх то всіх цькує Хмель на нас…
— А може, й вони цькують Хмеля, — посміхнувся гірко Корсак, — не сила-бо одній людині роздмухати таку пожежу… Або ж, або ж…
— Що, ротмістре?..
— Або ж повірю і я, що ця людина надлюдської сили…
— Диявол він і його знесемо.
— Амінь.
Але брат Домінік, давно перейшовши грані любові й ненависті, таки бачив, що Корсак знітився. Може, не міг він подолати душевної туги; мовчав, але видно було, що терпить. Домінік осяювався холодною радістю, надіючись на відплату, і так прагнув влади, що одна мисль про неї відміняла його, а Корсак дедалі темнішав від чорної нудьги. Цієї порани своєї гордості, зазнаної від панни, такої далекої вже нині від нього, не міг забути. А може, ще іноді вкрадався до нього ще важчий сумнів, ніж той, з яким дивився на цей барвистий похід бундючної шляхти, — чого варте це все?..
Проте був лиш воїном і в шквар, чи в студінь, в певності тріумфу чи в безнадійності, як недавно під Костянтиновом, сповняв свій обов’язок.
Їзда наперла, роз’єднала друзів. Ці вельбучні гевали на коштовних аргамаках, в свіченні діамантів і золота, навіть не хотіли глянути на такого підло вирядженого, як Корсак, дарма що не встигли ще й понюхати пороху.
— Того цілого заходу не потрібно, канчуками їх розженемо, гільтяїв…
— Ви не знаєте, мості пани, який то вже між хамами страх, яка то тривога…
— Тільки з поля збити, а решту довершить челядь.
— У колодках приведемо Хмеля!..
Проїздили, видзвонюючи срібними наусами й морхами[501], вимахуючи шестоперами й буздиґанами («Со panek, to hetmanek», — посміхнувся Корсак), п’яно пашіли, реготались — юрба безжурних гевалів, у раюванні, у похміллі, як у Кракові чи в Уяздові, аж Корсакові підступило до горла: собача ваша кість, мочиморди, фазаножери, периноспали, Епікурова чередо!.. Побачу я вас у полі, півнячі гребені, як потрусите штанями!..
П’яно перлись у темінь, у мжичку, високо присвічували їхнім ридванам доїжджаючі й псарі смолоскипами: живиця стікала в болото, вітер жадібно схоплював полум’я, в півтемені гризлись, іржали коні, тремтячи від студені, валила пара від них, а валками — непроглядними, забрьоханими, п’яними валками — в палахкотінні лучин гримів обоз.
Корсак відбився на узбіччя зо своїми двома панцерними. Стояв кінно в перемоклій опанчі, й повз нього котились, виринаючи з мряки, ридвани, де верещали дівки, сопіли вельбучні вельможі, що через тучність не могли сісти на коня, йшла піхота, чалапаючи по болоті, їхали карети, фургони.
У тумані, що стояв густий і сірющий, тремтіли вогні. Видавалось, що там, на видноколі, розкинулось велетенське місто й вивалило свої ґелюхи — сокотливі гамірні вулиці й майдани.
Плохий піхотинець топтався при дорозі, прив’язуючи мушкета до вилок. Був русявий, кріпкий, мабуть, з ланових полків. По лобі, по щоках йому стікала вода. І кляв у песячу кість цю негоду й цей похід, мабуть, сам із курпівських кметів, а тепер відбився від хоругви.
— Добре ж то панам у ридванах, на аргамаках, а ти, Мацьку, міси болото…
— Що ж то за Мацько такий? — нагнувся до нього Корсак, задзвенів наручнями.
Піхотинець підняв тихі очі.
— Мацько то є, прошу пана, з ланової піхоти князя Любомирського.
— Будеш мати завтра коня, — потішив його Корсак, — може, й три приторочиш, Мацьку…
— Може, й мене приторочать?..
— Так собі не віриш?..
— Собі — не собі, а мості Хмельницькому вірю, в нього довші руки, бо двічі вже, не лиш панів, а й гетьманів ликом приторочив… А нас, Мацьків, то, може, ще й потішить…
— Чому ж то так?..
— Бо нові вироб’яки[502] подарує! За княжатами давно ходимо босі…
Зареготався і щез у мряці, здоганяв своїх, може, присівся до котрогось возу. А Корсак торкнув коня.
Перші хоругви гусарії наближались до пилявецьких переправ.
40
Янтарним струмом важенний херес, світюча калиновість аліканту, золота ріка токаю, й меди, й меди розлились, валять з ніг. У пурпурному саєтовому[503] шатрі пана коронного комісара, реґіментаря, й. м. княжати Заславського раювання досягає вінця, переливається через вінця грановиті:
— То не херес з іспанської королівської винниці, то дзвінкий фалерн[504], пане брате мій, як у Римі…
…Божкові Бакху поклонімось,
У князя Остророга заплітається вже язик, не слухає свого пана, витворного новітнього Петронія сарматського, переплутує Горація з Вергілієм і ніяк не відчеканить, як бувало, золотого ямбу.
Миготять в рожевистій імлі, мов на барці, що виплила, знаджена сиренами, назустріч грай-морю виплила, пуцуловаті, тучні, набренілі обличчя — то раює шляхта на погибель хамству…
— На погибель, заправду вам речу! — перекрикує староста Фірлей гомінку галайстру. — Нечуване карання нашій отчизні. Кого холопський меч досягнув у безбожній руці…
— Або зі шкури обдер…
— Або очі вилупив…
— Або ніс і губу відтяв…
— Знаємо, знаємо тую ганьбу, той ґвалт!..
— Дісталося й святиням нашим, і капланам, і черцям, і панянкам, посвяченим Богові. Остання впала б на нас покара, коли б ми життя нашого, маєтностей наших і слави мали постраждати від гільтяйських рук…
— Маєтності наші… secundus vitae nostrae sangui[506]! — вигукнув Остророг, холітаючись.
— Яко без крові важко жити, tandem боронити її й при ній умерти мусимо…
— Серйо[507], панове, серйо…
— А як усіх хлопів вимотлошимо, виголимо, хто нам орати, сіяти буде?
Посміхнувся молодий Оссолінський. Але язик заплівся та й поверз уже зовсім несусвітне. Пан староста заточився і упав на коберець, на атласні подушки, а друзі, на сміх, виплеснули йому мальвазію в лице. А там захекався, зарохкав, як кнур. А хрустальні пугарі, висвічуючи, пішли далі колом.