— О бісові муфмафи, — взяло Римшу за серце, — триста пар куп вам болячок в печінку, в саме серце ваше, о лотри, о шельми, о стосот разів прокляте байстрюччя, о свинячі хвости, щоб вам не діждати найближчої неділі по моєму вішанні, щоб вам викрутило вирла, так вам хочеться дивитись на мою муку. Грець вам, гицелі, грець вам, людолови, покарав же мене Господь тим одним горем, що вас бачу, гузнобийники, бецмани…

Римша збагнув, що нічим їх, товстошкурих, не пройме, що повісять його без милосердя, як кошеня, й ніхто, а то таки ніхто, навіть і не подумає заступитись. Взяла його лють. То ж і знатимете, гицелі, як умирають не сучою смертю. Випростався й шарпнувся з рейтарських лапищ, сам, без оправців, хотів іти по свою поталу. І почав було вже відмовляти «Отче наш», бо таки з Богом прагнув покинути цю юдоль, як тут погляд його впав на ввійстя[449] до одного барвистого шатра, де, як догадався, пробував бабський фельдфебель, а там стояла чорнява дівка, розморена в спекоті, в шарлатній юпці, гриміла дукачами. Прикрила долонею очі від сонця, бо било, аж сліпило.

— Файстле, — вереснув Римша, — то ти, солодка відьмо, то ти аж з Авгсбурга сюди прибилась, бісівко? Де ж ти своїх папенгаймців покинула, циганко? Не повісили тебе шведи, не облупили тебе валлони[450] з відьомської шкури?.. — сердечно їй зрадів.

Чорнява пізнавала його. Знала, знала колись і його, шальвіру, таж товклися в одному обозі, таж міняли ті самі фальшиві цехіни, Матер Деї, подумав би хто, де вдруге зустрінуться?..

— Римшо! — рвонулась до нього, а мала добре серце, заломила руки. — Та ж за що тебе оце так?..

— За невинність, дівонько, за снігову мою невинність… Твій Франкгайм найнявся Вишневецькому, то й душу, і серце продав йому, за одного винного віддасть десять невинних, так хоче вислужитись…

— Та Франкгайм служить не Вишневецькому, а Хмельницькому, дурню!..

Рейтар двигнув Римшу кулачищем:

— Поспішай ти, Kotz Lung, закортіло тобі наприкінець до зальотів?..

— З петлею лучче поженихайся…

Але Римша врився в землю. Рейтар засвітив йому п’ятірнею свічки в очах, але й у лобі йому розвиднілось:

— От і дурень же я, Файстленько, чарівниченько, та ж і йолоп я, а я мовчав, бо гадав, що то Яремині рейтари, грім мене поб’є! Та я ж дискретно мовчав, бо йду вістовцем до пана Хмельницького, а як же я міг те сказати Франкгаймові, коли я його мав за шляхетського наймита?..

Файстле пильно подивилась на нього.

— Правда ж тому, шельмо?

Римша побожився. Він вже ніяк не хотів іти далі, бився в груди й сміявся, й сльози точились йому, і не боявся вже нікого, а шушваль і рейтари стояли довкола й не тягнули чомусь його на дуба, хоч мав уже на горлі петлю, всі бо думали, що здурів і очманів від страху хлоп’юга. Але Римша пригадав собі вже й швабський шварґіт[451], і Файстле, добросерда солдатка, обтерла йому з чола піт, і сама Файстле кляла рейтарів, кляла драгунською лайкою, щоб пустили невинного. Профос[452] побіг до обріста Франкгайма, а русява маркітантка зажурилась, безталанна, що не матиме вже вішелякової мотузки на щастя.

Римшу повели знов у намет. Франкгайм не був з тих, що так легко вірять. Але добре, що хоч позирнув на Римшу й послухав; міг собі й не вірити. Таки бачив, що це добра шальвіра, проглядів Римшу наскрізь, бачив і таких частенько. А Римша божився: найвірніший він слуга префекта Хмельницького, генерала всіх запорозьких козаків. Взяли сацюгу в перехресний вогонь, звідки йде й куди:

— Руку у жар покладу, ганси, — заверещав, — а чого я післаний від козаків, то не ваша справа, наймані шкури, з вами я не маю конфіденції, — так казав, — зі знатнішими людьми я конферую, не вам, жолдацькі душі, реферуватиму, а тим, хто мене посилав, це не справа вашого куцого розуму, так і скажи їм, Файстленько, бо вони сьогодні тут, а завтра їх вже нема, повіялись, а я на моїй-таки землі живу й тут сконаю…

— Говори правду, не завихлюй нам лоба, ляроне, — блиснув Вільгельмус Франкгайм, — чий ти конфідент? До того йдеш, Kotz Tausend?..

— До пана Львисерце-Виговського, обрісте, він мене посилав…

— Нема тут Виговського. А може, ще й пана Хмельницького самого ти кумпан?..

Ганси його обступили, сміялись.

— А ще кого знаєш з козацьких принципалів?

— Петлі не минеш, коли збрешеш…

— Вже метеляє, Kotz Lung, вже крутить, гунцвот…

— Кого ще знаєш, скажи їм, Римшо, — крикнула Файстле, — бо то шорсткий люд…

— Пана Стеткевича знаю, пана Мрозовицького… — Римша знову почув мотузку на шиї.

— Мрозовицького?..

Ганси поглянули по собі олив’яними важнющими очима.

— Пан Мрозовицький недалеко звідси, — заскрипів обріст, — він лежить на якихось чотири постріли звідси…

— То ведіть мене до нього, — осмілів Римша, — там ви побачите, кого ви потурбували, там, — репетував він, — вже ви свій відвіт дасте за мене, муфмафи. Ого, пан Мрозовицький мене добре знає… Ви, шваби, мов ведмідь, що б’є на лобі бджолу, а з нею разом і чоловіка… Тая вже мені швабська послуга…

Вельбучно тепер поступав із шатра, хоч і з тривогою: невже ж таки пан Мрозовицький дасть його на поталу? Шепотів до Файстле:

— Чорнулько ж ти моя, вже я до тебе завітаю, відьмасю, дай тільки доб’юся до свого козацького товариства… Дай тільки шабелькою забряжчу… Так мені вже з очей не щезнеш, як тоді, не відвертишся одним талісманом, тепер ти мені сорочку святого Юрія зачаклуєш — проти меча, проти кулі й пристріту…

Файстле сміялась. Таїнно мерехтіли її чорні очі.

— Дурнику ж ти голомозий, думаєш таким, як ти, я сорочки, неопалимі панцері проти кулі і меча чаклую? Та ж я самому префектові Хмельницькому виворожила фортуну й вікторію…

— Чи ж правда, Файстле?..

Але біда махнула йому рукавом і подалась у свій відьомський намет.

Рейтари вивели Римшу до козацького табору. За балочкою в сальницькому лісі стрінули їх кінні чати стеблівської сотні.

Франкгаймові компанії стояли в чолі, виводили стежі на остропільський тракт, а корсунський полк й. м. Станіслава Мрозовицького, йдучи в авангарді граничних полків, брався лівіше, на Сальницю. Туди ж підходили полки Остапа Гоголя й Івана Ґанджі, туди ж котилась стінобитна гармата під полковником Яцком Воронченком. А гетьман Хмельницький з головною армією стояв ще далеко, у ружинських байраках, ближче до Паволочі. Видавалось, не поспішав.

Транквіліон Римша зразу не пізнав Мрозовицького. Та й як було йому пізнати, коли бачив його з-худошляхецька одягненого, тоді у Львові, коли incognito й clam[453] конспірував, ховаючись від судів, а тепер узрів у розіспіваному, розбурханому таборі, поміж молойцями орла, а пісень про нього співали по всій Україні?

Ганси привели його в супроводі козацького шельваху[454] до полковницького намету. Пломенів на видмі, між хвоїною, пурпурний, із золотими вузлами, мабуть, взятий в іграшці від якогось іменитого пана, увесь бринів від музики — це бандуристи вигравали в дозвіллі, військова музика корсунського полку. Римша аж роззявив рота, а ганси й поготів: усередині намет важнів перськими й турецькими килимами, горів гадамашками[455] й габою, сонце, ховаючись за видми, струменями плило в намет, і хрусталеві кубки, чеканені, венеційські, жагтіли на столі, пито-бо вино преважке, південне.

Морозенко слухав бандуристів, задумався, взявши в долоні лице. Об загнутий сап’янний чобіт ластився багряний промінь, спроменів і сам полковник, випростувавшись. Кармазин на ньому — сама полумінь, а зерцало[456] жагтіло, переливалось, найкоштовніші ефеси джангарів і кинджалів за поясом, сапфірами саджений полковницький шестопер[457], домаха в найчудесніших піхвах, як зорями, смарагдами бита, ґудзи й застіжки — сам аспіс і діамант. І, погладжуючи чорного вуса, дивився й. м. Мрозовицький на цю личину, а Римша, що вже тоді, у Львові, бачив у конспіраторові тверду бестію, заморгав почервонілими очищами: цей гострий зір пригвоздив його, від цього красеня, як від фортуни, не втечеш, перед ним не метелятимеш. Орлю, порвисту породу одразу видно, хоч і братався з посполитими й черню, а проте не одного він гнізда з ними.