— Але коли непереливки, то й ці ваші мовчазні та боязкі попи покажуть себе, — засміявся Римша, — бачив я доволі кульгавих черців на королівському шляху, кульгає піп, бо в нього під ряскою, до ноги, шабля прив’язана. Ці чорноклобучники гірше проповідують, ніж єзуїти, але рубають краще. А втім, не нарікаймо, хіоське вино волію над мальвазію…

— Що ж ти гадаєш робити в Києві, сацюжище?..

Римша витягся на ложі й глядів у стелю. Крізь віконце сокотало червневе київське проміння, й воркували голубки на монастирському подвір’ї.

— Роздумую, вашмосте, на що віддати цю ваготу моїх чересів: на київських святих чи на озброєння Нижнього Подолу…

— Не так голосно, Римшо…

— Не печіться, хотів би й я мати стільки дукатів, скільки бердишів і шабель ховають братчики в цьому монастирі. Але поки гугняві відважаться, міщанський люд скоріше надумається… Сьогодні ввечері будемо ще знати, майстре, чим Київ дише…

Він обернувся до стіни й захропів. Обід у ігумена був добрячий і сни по ньому лагідні. Рославець роздумував про інше.

Духовних отців київської капітули враз із превелебним митрополитом Сильвестром треба побачити, чим дишуть і чого сподіваються. У Стеткевичів, у князя Олександра Четвертинського побачить благочестиву шляхту, на що надумалась? Ах, і Петронелля його непокоїла. Княжна залишилась у Четвертні, та з посміхом, ненадовго, бо тепер дії точаться, казала, борзій, ніж наші думки; коли ж, паче сподівання, Рославець побачив його мость Мрозовицького, то щирий привіт із палючим замислом: нехай не забуде про весняний шум… Гай-гай… Що та панянка собі міркувала? В Києві й дім думного дяка, московського ока. В Києві й генуезці, й венеціяни, й до двора вел[икого] князя Радзивілла не так далеко. Треба написати до пана Мазаракі у Львів. А тим часом і тут хтось обізветься, може, й пан Виговський дасть знати про себе?.. А до новесенького старости, до каштеляна, до його мості сенатора Адама Кисіля треба, і то пильно, пильно.

Хто ж такий цей Кисіль, що він собі думає-гадає?

Інжиром, камкою[282], венеційським хрусталем і дамаським булатом торгують на Бабиному Торжку. Ще спекота не спала, ще з того боку не повіяв холодний легіт і висне золота важенна пилюга над Голландськими Пищалями, над військовими хатами, що зараз за Львівською брамою, над Михайлівськими воротами. Славен Київ, але не в червневу пообідь. Тільки далі, за Земляним Городком, за Софійською хвірткою, може, потягне прохолода з-над Дніпра, з садів, із байраків, алеї тут — знемога.

Проте Римша, що обтирав рясно піт, не міг розштовхати юрби. Валила на Торжок, нічим їй шквар: їхала шляхта в кочах, тільки роздавалась перед ними гурма[283], гайдуки пана воєводи Тишкевича в голубих каптанах їхали кінно, вештались наємні, великі купи їх, бо тільки купами ходять — шкоти, голендри, німці, а генуезькі чорні очиці, оливкові види, венеційці в шарлаті наопашки, вірмени, татари, караїми; але київському людові не попадайся, статний і чорнобровий, київський цеховий розгортає свиту, а на ньому камковий пояс і плюдри з найтоншого сукна; тут же й спудеї, дяки, забрьохані, запилені й з підведеним животом, так і нишпорять поміж рундуками. Є й цигани, й московські заблукані стрільці з ізби думного дяка, й черці з Болгарії й з Антіохії, що скоса споглядають на оголеного камедула[284]. Хвацько запрошують молдавани до рундуків, а пройшли київські кралі з підведеними очима, з фарбованими устами, як їм не важко в цій парчі, в єдвабах, торочених бобром?

Підзорливі, хоч і веселодухі кияни. В них лукавство в гострих очах, і кплять собі вголос і подумки з того й з другого. Ах, кабачниця пішла, тая повногруда, потайна краса! А той — опецькуватий, ненажера, мабуть, куроїд. Перебийноса немає на вас, сацюги, ось як роздобріла ляшва на українських староствах.

І з уст до уст тиха вість.

— Із чернігівського боку йдуть добрі браття…

— Потопили у Дніпрі старостичів, не чули?..

— Михайлівські ворота гарматами ладнають, облоги бояться…

— Хоругви прийшли з Коростишева, в пень розбиті…

— Корсунь, Корсунь пам’ятатимуть…

— Добре ж дбає батько наш…

— Щасти ж, Боже, нашому Богданкові, нашому старшому…

Римша, протискаючись між гатями й ледарями, вийшов у цеховий ряд. Причеплені до рундуків, повисли в безвітр’ї наметні полотна ремісників. Осьде й стрижії, й цирулики, що кров спускають, і чоботарі, й лудники, й сницарі[285], й бочарі. Римша ішов замашисто здовж ряду. Спитався одного-третього. Показали. Й у будці, розп’явши намет від сонця, в жовтій косині сидів на столі, підобгав ноги кравчик. На одне око мов і не бачив, більмувате, бач, але другим глядить хижо, під вигорілим вусом посміх. Підшивав кирею, приспівував разом із челяддю.

— Полегенький будеш, брате? — аж нагнувся Римша, щоб увійти в намет.

Кравчикове око посміхнулось.

— Еге ж, що Полегенький, та кому — брат, а кому й ні…

— Є такі браття, — обтер Римша піт із чола хустиною, — що себе й у горобину ніч пізнають, а ти от, Полегенький-майстроньку, й у білий день не хочеш.

Полегенький чмихнув гострим носом.

— По кому ж такому ми з тобою брати, чоловіче.

— По Яфетові, майстре, чував про такого?..

— Яфет він Яфет, але ж силоньки де дібрати?

— У залізі тая сила, добрий чоловіче.

— А залізо де?

— Як викувати, то не одна коса, не один серп стануть за шабелечку…

— Чи, бува, — скочив Полегенький з ослону, — ти не з тих женців, що жнив дожидають?

— А той самий, цеховий.

Тоді Полегенький клепнув його по рамені, потягнув на ослін, а Римша розповів йому, як у лісах, від сотника Івана Груші, що пішов із загоном на Полісся, почув про київських женців, з них же Полегенький найвірніший.

— То підемо, — сказав Полегенький, — тебе, як бачу, нам бракувало, братище. Хлопці намет згорнуть, а в Проваллі при зорі розберемо, як і що.

Зсутулившись, виступив кривульками-ногами, а чуб аж заіскрився, Римша за ним не поспівав.

При зорі, як і казав, у Проваллі, що за Притиско-Миколаївською Церквою, збирались у чорної вдовиці. Тая вдовиця тримала шинквас[286], ішли люди з Правобережжя, не минали; котрий андибер, або дейнека, або уходник від пана, від диби й плахи, пив тут набір. Сама вдовиця ретельно їх оберігала, та й так стояли на чатах челядні, вже не один жовнір пана воєводи пішов у Дніпро сторчма, з урвища покотився, не зібрав костей.

— Як Нижній Поділ піде, як Звіринець рушить, а Кловщина, а Глубочиця, а Щекавиця, — сказав Полегенький, — то сутужно буде панам. Київська рука — владика. Весілля справимо воєводам і каштелянам…

— Чого ж не починаєте? — спитав Римша.

— Ждемо від доброго пана Максимця вістей.

— Від Перебийноса?

— А хто нам, женцям, отаман, як не він?

Римша проглянув у Полегенькому товариша з химерним замислом. Костистий, непоказний, одноокий, скорив собі цю всю громаду. Хмуро сиділи кожум’яки, людвисарі, салітрянники з каштелянового заводу, чоботарі з Торжка. Вогневолосий броварник ударяв поставцем об дубовий стіл:

— Максим — орел, батько наш, панам колінця підбиває, он уже як загуділа Волинь.

А три брати Кобизи, перевізники з-під Миколаївського мосту, закляли:

— Як, Полегенький, піддуриш нас, на Трійцю не пустиш гуляти у єпископський город, то, грім побий нас, підеш під хвилю, у Дніпрову сагу…

Гоготів Полегенький:

— Сто товаришів, таких, як ви, — весь Київ наш, але до Трійці не шикуйся, люди. Батько Перебийніс ударить на Поточчину, тоді й наш день. Он Римша, добрий брат, аж зі Львова іде, каже, хто живий, бере за бесаг, за рогатину. Каже: трясуть плюдрами плюгаві пани. Горить на них шкура…