— Падоньку, приведи чужі сторони звидіти, много городів, мною посадів, але вмерти дай лише в золотому Києві, — крикнув котрийсь із челяді, й Софрон Ласко знов зітхнув, сумно поглянув на магістра. А магістр зійшов з коня, вражений вщерть, і став з іншими, поряд челяді, поряд коней, що іржали, поряд псів, став у пилюзі й молився. Бог призволив йому бути всесвітянином, Бог дав йому долю мандрованого спудея, призволив йому побачити й Рим — вічне місто — й голубину затоку Неаполя, й барвистий китяг німецьких міст, і золоту Прагу, але цієї столиці ще не бачив, ще їй не поклонився.

— Ось там бачите, магістре, лаврські куполи, це буде вам Братський, там ось видніє святий Притиско-Миколаєвський храм, а там височіє свята кафедральна Софія, а за нею й Свято-Юріївська церква…

— Рушили, людкове!.. — крикнув Олександер Четвертинський. — Рушили, вашмості, бо час не жде…

Й валка спрокволу попнялась під гору, до Кирилівського розкату, до Львівської брами. Околишній люд, простий і панцерний, уже прямував у Київ.

Абат Пацічеллі — чи з уроджоного нахилу до білоголов, чи, зокрема, притягнений ще з Четвертні кебетою панни Оленки, — басував біля неї на буланому. Його відряджено з місією від реґенсбурзької курії, мав проміряти Польщу й Україну аж до білгородської смуги, а що мав листи від знатних осіб цього королівства, скрізь приймали його охоче. Бестія, він знав й так терен. Орієнтувався, мовби споконвіку осьде жив. Панну каштелянівну бавив своєю розмовою — латину свою перетикував чеськими, польськими й німецькими словами, не гребував і мадригалом, щулив лукаві очиці; він то побачить в Україні те, що слід, сказав Ласко до магістра, коли б усі єзуїти були такі. Проте, побачите, чи не закарбує собі в цій подорожі ще одну душечку для вселенської церкви, слухав я, як цю бідну панну, вже й так зламану на дусі благочестія, аки лілею, чи не пригорне до римського лона.

— Хтозна, — посміхнувся магістр, — панна свій розум має, їй латинщина миліша, нехай і по-латині славить Вседержителя, коли б тільки свойого племені не забула.

— Чи ж плем’я й віра не одно, магістре?

— В наших часах — не одне. Можна бути різної віри й по-різному розуміти догми, але однаково служити одному ділу…

— Яке ж це діло, ваша мосте?..

— Ordo novus[276], — обернув магістр своє худе крогульче обличчя в бік Києва, — я вже про це вам говорив, мості секретарю. Як Миколай Копернікус з Торуня встановив новий лад orbis terarum[277], тобто що земля крутиться довкруги сонця, а не навпаки, так і людський рід встановляє новий лад, де не гербові привілеї й спадкове право, а розум і воля людини до пізнання вирішуватиме все.

Петроній Ласко задумався, а дорога йшла вже форштатами[278], вже земляні вали київської фортеці закучерявились муравею й ще блискучіше палали золоті верхи столиці. Переганяли валку кінники, загони гусарії й драгунії, піші компанії наємців, сонце вже вигравало на бердишах і мушкетах, височився Кирилівський розкат, в брамі пильно гляділи вартові в очі подорожнім з львівського боку й то тут, то там питались про Кривоноса, говорили про Хмеля.

Був другий день місяця юнія. Хмельницький, як сказано в місті, виїхав до Чигрина, але в Білій Церкві копають розкати й палісади, й трьохсоттисячна армія ребелізантів, так і жди, покотиться на захід, може, й Києва прийдеться боронити. В самому Києві, на форштатах і в міщанському городі, на Низовому Подолі й у Звіринці, в Печерську й на Кловщині непокоїться чернь, козацьких шпіонів і конфідентів без ліку, не помагає й вішання, й стинання, а між панством тривога, хто може — спасається в Київ під воєводську охорону. Король Володислав преставився, на майданах потайки читають благочестиві гетьманський універсал і — магістр глянув на панну Оленку, чи не хуртовиною взяте серце, чи не тривога в її душі, — пошепки кажуть, що старе й мале, убогі й багаті, чернь і шляхта, війти, сотники, підсудки, навіть панни, хто тільки почув у собі роксоланську кров, біжать у степи, під стяги Хмельницького. Біля Голландських Пищалів, саме коло колодязя єпископської дільниці, куди добились уже по довгенькій їзді, Рославець віддав коня челяді, попрощався з князем Четвертинським і підійшов до панни каштелянівни. Радісний його вид її зворушив. Хоч і хмуро, відрекла йому на орацію, якою дякував за захист і поміч; сказала, що в потребі може прийти до господи пана каштеляна, він і радий буде з ним, як з ученим, поговорити.

— Чи не маєш якого жалю до мене, каштелянівно, — сказав Рославець, — старався я заслужити твою конфіденцію ґречним поступуванням й поміркованістю в мові.

На це панна відказала, що так, його обичаї були похвальні й делікатні, а жалю, мій Боже, за віщо? Куди ж тепер поспішає, хотіла б знати?

— До ректора колегії нашої, — відрік Рославець, — до ученнішого й благочестивішого ігумена Інокентія Гізеля…

— Ах, так, — посміхнулась лукаво панна, — чи не на діалоги про Аристотеля?

— Ні, — посміхнувся й собі Рославець, — на діялоги de bello civile[279]…

— Поспішаймо, вашець, — торкнув його Римша, — в колегіях обіди подають вчасно, а про київське частування слава йде світами, навіщо нам передчасно записуватись у схимники. Пильнуйте живота, а все інше додасться. Надіюсь, що ваш протектор, ректор колегії, не гребує й мастихінною, й картамонною горілицею, не кажучи й про хіоське вино. В путь, в путь, магістроньку…

Частування на Низовому Подолі було справді непогане. Римша їв за чотирьох і штовхав ногою Рославця, щоб не давався на принуку, важкий пояс із чересами розпустив він на три дірки, трапезна отця ректора нагадала добрі часи бенкетування в Цольсті, коли контентувався в пограбованих графських палацах. Але що це німецьке братство супроти роксоланської щирості? І підливки, й печене, й надівані гуси, й перепілки з рожна, й архімандритський каплун, а все рясно скроплене густим кіпрським, бронзовим хіоським. Інокентій Гізель, ігумен і ректор Києво-Братської колегії, різнився поміж учительською й дидаскальською братією схиленим сухорлявим видом і слухав уважно, мало мовлячи, поскубуючи колючу борідку з просрібнем сивини. Рославець мав до нього листа від пана Мазаракі й, зрештою, був відомий вже своєю «Антимахією», дискурсом на дискурс. Гізель, звичайно, ховався з невдоволенням супроти королевенят, але в справах ребелії був обережний і волів мовчати. Рославець не наполягав і собі, у Києві хотів і він, принаймні якийсь час, тільки приглядатись і прислуховуватись. Гізель, за потакуванням присутніх, тихим голосом виявив уболівання з приводу смерті короля («добрий це був пан, валечний і витворний, коли б тільки більшої волі йому, то хтозна, чого доказав би…»), переживаємо безкоролів’я, а маємо надію, що liberum exertitium religionis[280] всім і всюди буде забезпечене законом, стережене й заприсяжене новообраним паном королем. Не будемо приступати до виборів, сказав Гізель, доки все це не буде потверджене. Досі грецька релігія, хоч і забезпечена привілеями й потверджена через pacta conventa[281], терпить таке насильство, якого навіть у бусурменській неволі не знають греки-християни. На цьому Гізель скінчив розмову про ближчі справи й, пильно приглядаючись Рославцеві, вивчаючи його, розпитував про Німеччину, Прагу й Львів.

— Цей ігуменець не в тім’я битий, — сказав після обіду уконтентований Римша, коли подались у відпочивальню, — німець зайвого слова не скаже, але я певен, що з ким слід уже зв’язався і мовчить до пори.

— Грецьке духовенство, — повчив його Рославець, — горливого духу зберігає в тайні, будучи надто залежним від сильних цього світу, грецька релігія більш споглядає, ніж воює, звідси ігуменова мовчазність і обережність…