Кавалер П’єр Шевальє до кардинала Мазарена з Істамбула.
«Ultima Julii A. D. 1648. Про випадки, що попередили несподівану смерть султана Ібрагіма, задавленого яничарами, а введення на престол його султанської величності Мугаммеда IV, ваша еміненція мала вже повідомлення від пана де Шанюта. Нашим старанням було, не чекаючи успокоєння умів, нагадати дискретно великому візирові про його зобов’язання. Маємо надію, що теперішній молоденький володар, й[ого] с[ултанська] в[еличність] Мугаммед, буде склінний розглядати справи північних країн так, як це підказує йому добро його розлогої держави. Візир запевнює, що допоміжні війська кримського хана будуть вислані під прапори Хмельницького ще цього місяця…»
До нового турецького султана посилаю Силуяна Мужиловського. Дам йому в застав Кам’янець, коли тільки дасть потугу. Нема вічних друзів, нема вічних ворогів. Вчора — неприятель, сьогодні — союзник. Шкода много говорити. Наш неприятель — прогнила Річ Посполита. Знести теє монструм шаблями, коли не направиться. Та чи направиться? Тим собі сушу голову, тим ся фрасую. А коли турки за плечима — ввесь світ не страшний.
Гей-гей, хлопці-молойці, не журіться. Посідлайте коні воронії, гей-гей, у Варшаву… Побратимство з турками — нам володіння в степах. Хто прокляне, що для добра нації з бусурменами побратались? Дивитись треба далеко, не собі лиш під ноги. Із татарськими чамбулами до Случі підемо і за Случ, так поможи, Боже! Тоді й Ракочій заговорить по-іншому. А Жигимонт Ракочій, Юріїв син, буде королем, з ним буде легше. І Литва його хоче. Іктар Ґьос про це писав із Львова. Пошлю мойого Виговського Івася, не Костя, до Ракочія. Зв’яжемо потенції: ми, Крим, Туреччина, Ракочій, князь Радзивілл… І Москва… Ох, боюсь, боюсь Москви. Саме там рабство і неволя. Крім божого й царського, нічого нема і бути не може. Навіть бояри себе царськими рабами називають. Простих же людей на торговицях продають… Ні, Москви боюсь… Із вогню та в полум’я.
Гей-гей, та в Варшаву…
Думний дяк Кунаков до людей Іноземного Приказу з Несвіжа.
«Іулія нового календаря 31, от Р. Хр. 1648. На нинішній неділі, а дня не упомню, прибылі люди з Полесья и говорят, что Хмельницкий сугубо починаєт; он де чуму и на Белорусь пустил, а он де Литви брать не будет, но и сам де на помощь даст ратних людей великому князю, если пойдет с ним воевать поляков. И паны рада литовские с коронными в споре. Говорят, ми де козакам кривди не творили и их де не трогали. Всему виной коронные пани и причини с козаками они де никакой не знают…»
Гай-гай… З панами княжества литовського мав я давню велику любов і ласку. Зрадять же мене тепер? Казав мій Шапка-Хогольський, що не рушать литовські пани, хоч вогонь і їх підсмалює. Не вигасне, не вигасне. Допильнувати мені того. У Львові земля горить, доносить мій пан Мазаракі, Пінськ і Брестя вже почули мій голос, брата мого вірного Гловацького в Стародуб пішлю. У нього вже п’ятнадцять тисяч купи, так говорять. А Пободайла в Литву. До пана Лупула, мені зичливого, але лукавого, мойого Зеленського пішлю. Від Поклонського вісті сказати Нечаєві: Білорусь буде з нами. Поки пактуємо з комісіями, віділлємо гармати. Заспіваю вам, пани Оссолінські, Опалінські, Заславські. За ваше лукавство заспіваю вам соловіями, та тими з залізними горлами, що під Корсунем співали…
…Посідлайте коні вороні, гей-гей, у Варшаву…
І тобі, пане Кисілю, заспіваю. Ще прийдеш до мене перепрошуватись у Києві… Гай-гай, шкода много говорити…
Страх мій перед своєвіллям власної братії. Не потішимо достойністю свободи матку нашу Отчизну, хоч і покришивши задавнені ярма, коли не втишимо черні. Упав Київ, прадавня столиця, не так через ворогів, як через власну нікчемність. Новий же лад принести — то є моя турбота, щоб мав я суворо горлом карати, щоб мав я власною рукою гамувати своєвілля, підлоту й лжу.
Ce-бо найвищий час рішати. Досить маю матлярства. Нині не в Варшаві і не в Кракові світло, а тут, над Білою Церквою, над моєю Паволоччю. Назад не повернеться хвиля. Капітани правди до мене витягають руки. Велебний Браун добився до мене через Литву. Від генерала Кромвеля, що короля зніс, і побратимство мені пропонує. Він там, я тут за правду стоїмо, народ вибиваємо з кормиги. Так нам, Боже і Пречиста Діво, допоможи, коли таке було Ваше хотіння, щоб мене вибрати між рівними. Кажуть, талісмани від кулі й меча, від вогню і ран знає одна циганка у Франкгаймовій кватерні. Сказати Зорці. Щось клюється, щось бруньчить…
Гей-гей, та наберем червоной китайки на славу, гей-гей…
Знаю, Саллюстіуше, римський сенаторе, не для пустого імені володіння, але такого володіння добиваюсь, щоб творити право. І одіб’юсь. Он там уже мій Виговський іде, буде реферувати… Консиліум скликати треба… Всіх полковників… Тільки не Зарудного… Всіх писарів… Сотників…
А ми тую червону калину підіймемо — гей,
а ми нашу славну Україну, гей-гей, розвеселимо…
17
Висохла, поруділа земля. Шлях збився на камінь, гулко оддає гриміт підков. На вижарі, де знітились лелеч[337], і зіновать-трава[338], і див-дерев[339] висох від безвітря, де катран припав до ґрунту, прагне вологи — сосни застали небо, височенні, рівні, як свічі, а небо ось-ось черкнуть, синьожаре, аж гнівне. Обернись у сідлі, отче Ісакію, — погорілим несе аж сюди, за плечима в тебе, над лісом, удень — чорні смуги димів, уночі ж заграва. Тупіт оружних людей, віддається соснами брязкіт мечів, іде кінний комунік. Чорний піп іде, кажуть на Чуднівщині, на Заславщині, сердитий піп, того б пани живцем зо шкури лупили, права рука Перебийносова.
Там Брагім, туди шлях — на Погребище, а навпростець — Заслав. При стремені в чорного попа поводир; присягає вивести на заславський тракт, в букатівський ліс, туди ж — знає чернець — зійдуться з Божою поміччю добрі друзі, що вийшли з ним з полковницького табору на бекети. Єремія пре; той злодюга, як в’юн, висовгується з сіті, утік з-під Махнівки, в Полонному вирвався з петлі, з-під Великого Костянтинова як чкурнув, то тільки пил за ним стояв, навіть каравани й гармати покинув.
Гуд підков і луна лісом — та ніхто не обізветься, ліс знімовнів, мчать кінники, поки сонце високо, а з чорним попом п’ятнадцятеро, сам він у лихій рясці зверх панцера, з-під шишака рветься чорна грива, п’ятірня на шаблі, а хрест на панцері дерев’яний, його вже кришила панська куля. За ним віддих молойців; хто в гусарському панцері, хто дише волохатими грудьми, а шлики заломили, пси-ярчуки, обпалені порохом, січені вже шаблями, Кривоносові діти. То ж другу армію держить по Богдановій, знатніший принципал він по Богданові, давно вже, як з Білої Церкви пішов, його справа — кресати, холопства, бродиицтва, дейнецтва набрав тисячні, рвані, голоколінні купи, а виводить з Полонного в оксамитах; як зайняв від Умані, його жахна слава гримить, дітей ним лякають ляхи.
«І ми безчинно не сидимо, коли нам забирають віру й здоров’я», — казав шкот-характерник, але чернець Ісакій, що добре вивчив його скупе колюче слово й облесний посміх, таки не знає до ладу, яка його віра, адже ж ніколи не бачив, щоб осінився хрестом. Тільки в промінні майне люциперовим видом, тільки поворушить сірим вусом, скам’яніє, від нього нічого не доб’єшся. Знай — діє. «Займем по Сян, а то й далі, — казав, — нехай пан Зіновій марудить собі з комісарами, нехай собі метеляє хвостом, як прошпечений вовк, на мир надіється, нам з тобою, отче, від панів милосердя не ждати — один Ярема воскові сажневі свічі обіцяв єзуїтам, коли наші шкури натягне на бубни. Я ж за ласкою кармазинників не лечу, goddam, поки мойого життя, стою за поспільство, і така його воля, хоч би кров’ю набреніли Горинь і Случ та виступили з берегів…»
