Змістом цієї книги, максимально, із-за технічних умовин, сконденсованої — поетичне зображення дій великого року революції, від травня до вересня 1648-го. Проте сливе кожна ланка поетичної візії, творена в найбільшому захопленні й подиві до доби, сперта на історичній правді. Сливе за кожним словом цієї книги стоїть документ, всі сюжетні лінії, все, що може видаватись легендою доби, бере початок із стислого джерельного матеріалу. Герої, крім кількох синтетичних, дійсно жили й діяли. Книзі цій світила передусім особистість В’ячеслава Липинського, що осяяла новим світлом і палахкотінням свого великого і самотнього духа всю героїчну добу 1648—1657 pp. так, як ніхто перед тим і після того.

В іншому почуваюсь до великої вдячності передусім проф., д-рові Олександрові Оглоблинові, який так охоче й приязно давав свої неоціненні поради щодо висвітлення деяких історичних постатей і течій доби, досі затемнених; генштабу ген.-хор. Всеволодові Петрову, за фахові вказівки в проблемах історії війн Хмельницького; проф., д-рові Михайлові Годієві за зичливу допомогу джерелами, проф. М. Глобенкові, проф., акад. Л. Білецькому, проф., акад. П. Курінному — глибоким знавцям нашого минулого — за поради й вказівки.

Крім цього, почуваюсь до вдячності всім тим, які безпосередньо дбали про появу цієї книги, зокрема Управі Видавничої Спілки «Українське Слово».

Дружньою подякою зобов’язаний я всім приятелям цієї книги, що творилась серед дуже несприятливих обставин еміграції, — передусім родині п. проф. Г. Петриченка, поетові Василеві Барці, мистцеві Мирославу Григорієву.

Головною темою «Дня гніву» є стихійний, всенародний, революційний зрив української нації й ступневе формування політичного світогляду Б. Хмельницького та нашої провідної верстви на початках повстання.

Остаточне закріплення того світогляду, висвітлення особистості й діяльності Великого Гетьмана та когорти його найближчих співробітників — це тема «Хмельничан». Осередньою постаттю «Сейму в Чигирині», що хронологічно обіймає 1655—1657 pp., є Юрій Немирич, а провідною ідеєю — призначення України у всесвіті. Втрачений роман «Дюнкерк» (друк. в паризькому «Українському Слові», 1935), повість «Рубікон Хмельницького» (1943), хоч стилістично відокремлені, деякою мірою становлять пролог до циклу «Цезаря Степів».

Юрій Косач

Двадцяте століття незрідка означують епітетом «трагічне». Саме таким воно було для української історії, культури, літератури. Здається, що репресії чи вигнання торкнулися майже кожної творчої української родини з їхніми втратами у війнах, голодоморах чи таборах. Ми й досі продовжуємо повертати імена українських культурних діячів, репресованих у часи радянського терору — фізично або морально, змушених замовкнути, як Тичина, чи тікати в чужі краї, як Олександр Олесь, Володимир Винниченко, Юрій Клен, Іван Багряний, Василь Барка. До їхньої когорти належить і один із найуніверсальніших і найталановитіших українських письменників — Юрій Косач.

Життєва доля Ю. Косача склалася так, що й зараз, коли його вже немає серед нас, мабуть, далеко не всі знають, кого ми втратили. Усю творчу снагу він прагнув передати через свої твори, над якими працював, намагався виповісти в них думи свої й почуття до останку. Письменник добре усвідомлював, що, крім середовища, в якому людина живе і формується, дуже багато важить в її житті й духовна спадщина народу, його пам'ять, традиція. Ю. Косач увійшов у нашу літературу разом із тим поколінням, яке хоч і звідало згубну атмосферу війни, але загартовувалося у боротьбі за краще життя свого народу.

Творчість Юрія Косача помітно еволюціонувала від декларативної риторики й молодечого юнацького пафосу, казково-епічного універсального протистояння добра і зла, жадоби змагання і випробування сил, сліпого бунтарства й героїзму до краще вивіреної, поміркованої і, так би мовити, прагматично-тенденційної тональності. Його ідеали боротьби за справедливість, непокору владним структурам і будь-яким обмеженням індивідуальної чи національної свободи виростають у більш «досвідчений» і складніший симбіоз особистого досвіду й модерністських поетик, що реалізовувався у його поетичних збірках, прозі, драматургії, літературно-критичних статтях. Уже сам факт, що Ю. Косач успішно працював у таких різноманітних ділянках, дуже промовистий. Він став своєрідним уособленням Франкових слів: «У сфері духа є лиш різнорідність».

У наскрізь політизованому культурному житті 1930-х років позиція Ю. Косача була воістину унікальною: він намагався уникати будь-яких ідеологічних пасток (хоч і не завжди це вдавалося), будучи цілком слушно впевненим, що вони обмежуватимуть його як митця, вимагатимуть служіння самому собі. Письменник бачив запоруку власної свободи у своєрідній аполітичності, наскільки таке взагалі міг собі дозволити український митець у XX столітті. Це стало найбільшою парадоксальною проблемою вже в подальшому житті Ю. Косача на еміґрації, зробивши митця певною мірою десоціалізованим «елементом» і систематично призводячи до прикрих непорозумінь з українською діаспорою.

Проте фактом є і те, що письменник завжди залишався ідейно незалежним. Він не плекав ненависті навіть до ворогів, що запроторили його у в'язницю, чітко відрізняючи політичний режим від народу та його культури, ідеологічні нашарування — від неперехідних мистецьких цінностей. Юрій Косач органічно реалізовував гасло Ю. Липи «виховуймо і творімо державність», бо воно було життєвим принципом самого митця. У своїх творах митець залишився вірним культу героїзму та шляхетності, великодержавності й нещадимості; окциденталізм він розглядав як засіб, радикальну сепарацію від російської культури; проголошувалася боротьба з масовізмом у культурі. Письменник завжди стояв на позиції державотворця, все життя натхненно працюючи задля великої ідеї відновлення української державності.

На відміну від перших спроб Ю. Косача в жанрі історичної прози на тему емігрантського життя, критика вже не закидала йому схематичність, описовість і брак життєвості. Навпаки, дехто навіть проголосив Косача «радикальним новатором», що протистоїть знекровленому естетизму ранньомодерністських письменників і змальовує «живих» українців у реальному світі. Я. Гординський зарахував Ю. Косача до нечисленної когорти письменників, які зуміли «створити вже типи українських людей — живих, справжніх, яскравих, не лише літературних, що вперше створили динамічну противагу до революційних більшовицьких типів, змальованих східноукраїнськими письменниками»[537].

Косачеві твори не вписувалися в тенденційну модель літератури донцовського «Вістника», яка на перше місце в справжній художній літературі ставила виховання національного патріотизму в читача. Неспроможний (або свідомо не бажаючи) схопити ідейну основу історичних творів Ю. Косача, Д. Донцов характеризує її як «розпливчасту», а його філософію окреслює як «наплювізм» і профанацію ніцшеанської ідеї «надлюдини». Для донцовського «Вістника» творчість Юрія Косача на сучасну тематику була «легкою лектурою до подушки», а історична проза — лише погіршеним безсюжетним варіантом романів Вальтера Скотта.

Рецензія Д. Донцова була, власне, портретом самого критика і тенденційної позиції його видання, ніж об'єктивним аналізом міжвоєнного доробку Ю. Косача: «Чи сей автор (…) дійсно несе нашій громаді щось позитивне і вартісне під оглядом мистецьким та ідеологічним», — запитував критик на початку свого пасквілю, закінчуючи остаточним присудом своєму колишньому авторові: «Замість ідеї — стрічаємо купу зле зрозумілих і кепсько відчутних чужих його істоті думок, їх карикатуру, перемішану з хаотичним масонсько-большевицько-інтернаціоналістичним світоглядом автора, якому — насамперед — бракує того, без чого нема ніколи дійсного письменника — бракує оригінальної індивідуальності. Я думаю, що якраз тому — стрівся він з такою загальною апробатою нашої хаотично думаючої інтелігенції»[538].