— Вашмосте Соболю, бранців віддай драгунам, щоб пильнували, ось і листи, з ними поїдеш у Білу Церкву, адже ж нема чого тобі вертатись? Брат Андрій при тобі, коні маєш, як орли. Пильнуй, щоб не попастись вишневиччанам, хоч їхні купи бояться лісів. Драгунам вір, зле не дивляться. Наших зустрінеш — розговоришся. А в Білій Церкві скажи пану Виговському, що ставлюсь[322] незабаром, у нього через його гінця, пана Тарфелла, передам авізо…

— Хіба ти не з нами, магістре?..

Рославець люб’язно стиснув його за рамена.

— Маю ще в Києві турботи, мості Соболю. Крім публічної справи, непокоюсь за панну каштелянівну. Відплата мості сенатора її не мине. Поки не знатиму, що вона в безпеці, не рушусь з Києва. Будь же здоров і йди щасливо…

Соболь здвигнув плечима. Кожен має свої турботи, а проте було б лучше…

— Щаслива путь, браття.

Рославець ще постояв і глядів, як громада вершників, оточивши пана Ласка й московитянина, що сердечно й люто проклинав, поки його кулаєм не втишив котрийсь драгун, взялась на доріжку в лісі. Ще тріщав хмиз і шугали сполохані птиці, згодом все стихло. Тоді Рославець завернув коня на київський шлях.

У садах на Поділлі, на лугах при Печерській слободі вже вилискували коси, але страдна була тая косовиця, луги вмлівали від шквару. По сарані посуха, а літо лиш починаюсь. Ночі не встигали холодити землю, втім парили й вони — багряні, розжеврені; може, це запалювали небо віщі знаки, невидані комети, може, від Почайни горіли ліси, там, говорили, проходили козацькі й дейнецькі загони на Сіверщину.

Рославець, знеможений, повернувся з Печерська у Братську обитель. В Дівичому, у стариць на Печерську, за ласкою Гізеля, захистили панну Оленку. На той час, поки вигасне лють воєводи, а в нього руки довженькі, проживала б у монастирі з добрими черницями. Там воєвода не найшов би її так скоро, хоч би й розіслав гончих шпиків, а пані каштеляниха, за призволом каштеляна, мала її відвідувати. Втім і сама панна потребувала самотності. Рославець бачив, що хоч про давнє говорила мало, але ще вагалась, ще боялась сумління, недаремно просила його, як тільки зможе, найти пана Корсака, що перебував у Вишневецького, й передати йому листа. Тоді їй було б спокійніше. Тоді могла б, казала, залишитись довіку в Дівичому.

Ще перед своєю келією Рославець почув знайоме хропіння зо свистом і белькотом. Він радісно підбіг до дверей. На кожусі спав, розкинувшись, Римша, як приїхав, у запилених чоботях, у подертих плюдрах. А біля вікна на ослінчику сидів і вичитував з книжечки якийсь сумирний чолов’яга з продовгастим жовтуватим обличчям, широкою щелепою й лисавим кантовастим[323] лобом. Очі його, телячо непорушні, зукоса спинились на Рославцеві й знов уткнулись в книжечку. Магістр заговорив до нього, але чолов’яга похитав головою, забелькотів, показав на лоб і вуха. «Глухий і німий», — подумав Рославець і взявся до Римші. Сацюга спав як забитий, і магістр його ледве добудився. Ігумен Гізель, увійшовши, сміявся собі в бороду й дивувався магістровій терпеливості.

— Рекгедіц, — зірвався нарешті Римша, — пся кість, виспатись не дадуть. Вашмость не знає, що легше перейти верблюдові через вухо голки, ніж тепер з Мозиря добитись до Києва? Пеські синове підозрюють в кожному шпигуна, а я маю особливе щастя: здавен, хоч і ягняткову маю стать, по пиці пізнають лиса. Ще й з цим добродієм на припоні…

— Він не мовить і не чує? — спитав Рославець.

— Він і мовить, і чує, але іноземець, ще й пришелепуватий, він удає глухонімого, щоб його не питались. Гей, ґоддеме, крикнув до нього Римша, — не таїсь, тут всі свої, камрати, фратри! (Чолов’яга кивнув головою.) Не говоріть тільки з ним латинщиною, бо боїться її, як чорт свяченої води. Це мабуть, англієць або голяндер, хоч не побожусь.

Гізель спитав його по-німецьки. Чоловік підвівся, він був у міщанському одязі, довготілесний і кремезний. І мовив по-англійськи.

— Він нарікає на нечестивих, — добрав Гізель. — Амаликитяни[324].

— Ось маєте, маєте, — крикнув Римша, сидячи на кожусі й трясучи рудою гирею, — від амаликитян все починається. Бігме Боже, коли це не лютерський доктор… Я їх знаю. Говорять у ніс і кожного папіста смажили б на повільному вогні. А цей, крім того, що читає Біблію, де треба й не треба, не дасть вам за Бога поласувати, хоч сам їсть і скоромне. Що до невіст, то простіть, отче ігумене…

— Римшо, Римшо, — похитав головою Гізель, — ви таки не знаєте справді, хто цей боголюб?..

— Ані не сниться мені, хоч я з ним, як Марко з торбою, протовкся по битій дорозі з Мозиря. Все було гаразд, коли я їхав туди, магістре, все, як ви сказали. Ця його милість (не знаю, як величати) чекала мене у Майзиса, є то добрий жидовин, мудрий жидовин. Пана Костянтина Поклонського я не застав, але бачив його брата, сказав: «Не турбуйтесь, вашмості, все робимо, що годиться». І пан сотник Груша, якого ми бачили в Острополі, магістре, вже там добре дбає з братами Поклонськими. Дивись і рекгедіц аж до Старого Бихова. Річиця. Турів, Давидгородок — у вогні. Про те все в листах і цидулках. Але поворот, нехай Бог милує. Ішли ми нібито старці до лаври, але, собачі діти, не завжди вірили. В Овручі ледве витягли ми ноги, й скажу вам, як стій, ця його амалакитянська мость, хоч і гугнява, але січе шаблею, як папенгаймський кірасієр. Обступили нас кварцяні, так двох ми поклали з пістолів, двох зарубали їхніми ж шаблями і на чужих конях втекли. Опресія була ізрядна, нехай мене грець вдарить. Коні ми під Києвом продали, з тим, що їх милість, яко боголюб, мамоною гребує, тоді я взяв цілу квоту, звичайно, щоб роздати бідним, — підморгнув Римша, — аж у лісі поперек дороги рів — ми й упали туди. Це вже не пани-ляхи, а наші зарубали дорогу. Взяли й нас за шпигунів, бо вельми їм моя мармиза не подобалась, так ледве відпросився, всі молитви їм благочестиві проказав, щоб повірили, що й я грецької віри…

— Ти ж, крутію, — сказав Рославець, — клявся, що ти — аріанин, а у Львові був католиком…

— Чиє володіння, — підморгнув Римша, — того й релігія, ви це знаєте, магістре.

— А гроші забрали вам?..

— Забрали, — зашльохав Римша, — весь дорібок убогих. На Київській брамі ще нас хотіли голендри пов’язати, теж була опресія. Але з таким сікачем не пропадеш… Хоч, щоправда, без мене і він би пропав, як руда миша.

— Якби він зрозумів по-нашому, — посміхнувся Рославець, — то, напевно, ця оповідь була б інакша… Надіюсь, що ти й далі поведеш цього чужинця…

— Це вже ні, — сказав Римша, — його гугнявий голос, його звичаї і його мова мені діють на голову. Може, це й добрий чоловік, але косноязикий і надто праведний, живим на небо преться. Я ж і так звик до думки про пекло і нам не по дорозі.

— Римшо, Римшо, — знов похитав головою ігумен, — за це мовлення таки напевно чекають вас чорти з кліщами. А щодо цього чоловіка, то мені вже проясніло…

Ігумен підійшов до крутолобого й проказав декілька слів по-гебрейськи. Чоловік просяяв і приложив долоню до очей — заговорив швидко-швидко по-гебрейськи.

— Він сказав, — пояснив Гізель, — що його надія у визволенні Єрусалима, що Ісус Навин уже на чолі воїнства, і всі, хто прагне до світлості Єрусалима, — його браття. А сам він — велебний Браун з Маркета. Більше він нічого не скаже.

— І не треба, отче ігумене, — сказав Рославець, — це не наша справа його слухати. Нехай слухають його ті, до кого він посланий з таких далеких сторін…

— Не дальших, ніж ти гадаєш, магістре, — посміхнувся Гізель, — бо вольний дух не знає ані просторів, ані віддалей..

— Чи ж генерал Кромвель?..

Рославець приложив палець до уст. В келію всогнувся гречин Тарфелло.

— З цим вістовцем, домінусе[325] Тарфелло, — сказав Рославець, — ви вирушите ще сьогодні в Білу Церкву… І Римша з вами.