Підкотив очі, зложив долоні, як до молитви, й помовчав.

— То виходить, — глумливо, але ґречно сказав Рославець, — що мусиш, ваша сенаторська мосте, мати великий мир у козаків…

— Мусив би, аякже, — гірко сказав Кисіль, — знає, повинен знати пан Богдан мої старання для нього, приязнь мою до хороброго Війська Запорозького й палкий — ох і палкий же! — амор[302] до бідної, лементуючої матки-України. Та що з того, мій магістре, у черні я — пан, кролевеня, сенатор, козаки ж закидали мені (оноді[303] в листі до Четвертинського), що хоч релігії я й грецької, але цноти не козацької й радий, мовляв, усіх козаків утопити в ложці… Така моя приязнь з паном Богданом і його неслухняними дітьми… А я радий їх пригорнути всіх, всі мені любі, всі мені рідні…

— Завелике серце, мості воєводо, — сказав Рославець, але Кисіль не збагнув, чи не хотів збагнути його глузування.

Воєвода розжував фініка, поглянув у вікно, послухав, як вибив годинник.

— Дивись сюди, мості Рославче, я тобі те кажу, бо подобаєшся мені. Я тобі всі справи викладаю, як синові, щоб знав, щоб навчався. Велике гноблення нам було від Корони — це правда, нема що казати; кривди й безправ’я багато. Мусив підвестись оборонець, заплакані очі отчизни обтерти — а то є пан наш Богдан. Але, гадаю, що гіршого він хоче, більшого рекуперує[304] й те хотіння з дня на день потужніє…

— Який же замір може бути у Хмельницького, мості каштеляне?

— Відграничення України від Корони — от як гадаю. Урядовців своїх у здобутих містах Хмельницький вже садовить, таємні пересправи починає вести з потенціями, окрему козацьку Річ Посполиту хоче учинити… Лихо від Корони, лихо й від України. Азали ж допустимо до того ми, вірні сини коронні, ми, які дбали, щоб дві нації — польська й українська — були під одним берлом з’єднані навіки?.. Ні, не кажи мені — далі сягає пан Богдан, ніж по оборону релігії й прав… Знаю, хто його й підмовляє… Немало там химерних перебіжників, буйних голів, запальних месників… Окликує всі забрані провінції за свої… Сам себе паном чи князем чинить… Володіння своє творить… Новий лад…

«Ordo novus, — блиснуло Рославцеві. — Як угадав ти, старий лисе…»

— А чи можна допустити до того володіння людей малих, незнатних?.. Чернь — його права рука… Нові порядки заводить, давні касує… Маєтності відбирає… Мені самому всю мою субстанцію знівечили…

«Ось що тебе припекло…»

— Маєтності наші дідичні… Натовп черні валить… потоп… заглада… Бунт хлопський… Вогонь… Полум’я… Буря… Витиснути нас хочуть… Ні, ні, того не сміємо дати, не допустимо того…

— І не признаєш, мості воєводо, — гнівно крикнув Рославець, сам себе не вгамовуючи, — права тим незнатним, убогим людям до життя? Азали ж гідність людська міряна маєтностями й фортуною?.. Азали ж хам і хлоп — не людина?..

Прикусив себе за язика. Забагато говорив. Але Кисіль того не чув. Надто поглинений був своїми думками й страшний жаль його розібрав.

— Уговтаємо козаків трактатами, я сам з панами Обуховичем, Сельським і Дубравським поїду на переговори… Стратив-єм фортуну, здоров’я, чернять моє чесне ім’я, але при Речі Посполитій умру… Бунтові, черні опруся… Все вчиню, щоб погасити це полум’я… Може, не тепер, може, колись posteritas[305] мої заслуги, мої старання оцінять…

«Своя сорочка ближча до тіла, — думав, виходячи від воєводи Рославець, — чуєш, лисе, звідки дим, і знаєш, що палає. Але згорить, зітліє, і ти з ним… Не приложиш руки до діла, то й обійдеться… Без мерляків обійдеться… Новий лад на згарищах, на цвинтарищі…»

— Ну, що ж, мості магістре, — перестрінув його Соболь, той украдливий секретар зо зміїними прозорими очима, — послужиш і ти мирові з ребелією?..

— Послужу, вашмосте, — сказав Рославець, і в зміїних очах Соболя вичитав таку ж погорду до шальвіри, до перелесного крутія, яку сам у собі ніс. Подав йому руку, і її Соболь міцно стиснув. Ці зміїні очі давно вже наскрізь прогляділи Кисіля. «Не pater patriae, a pestis patriae»[306]… — думав, як і Рославець.

Давно панна Оленка не ступала тими вулицями, затіненими розлогими липами; йшла, потупивши очі, в супроводі домашньої панни й перед нею на землі, крізь листву, сочилась кров. Заходив день. З гір київських, не таких уже високих, але погожих, сходив до Дніпра, там, по той бік Хрещатика, день-веселун, день-красень. Але Оленці заступала ті дні, відай від подорожі зі Львова, весь білий світ заступала хмара. Вона погляділась у люстро — коло очей лягли тіні, мов від нелегкої турботи, від скрутної гризоти, й лице зматовіло, навіть паніматка, дбайлива про красу дочки, звернула їй увагу. Може, від затвірницького життя, іноді не сходила цілими днями згори, зі своєї світлиці. І садом, що знав її, як ще бігала малям, не ходила, хоч так тішилась ще у Львові, згадуючи його прохолоду, — де мальва, де барвінок, де шипшина; узгір’ям у тернині збігав сад у яр і високе небо над ним, і приладь яблуневого цвіту вже змітають вітри.

Хмара важніла. Обдана малиновим вихром, десь там, у висотах, наливалась терпкою синявою, спалахувала багром на гребенях і пливла, як стокрилий галіон, розтинала голубінь. Якби буря. Якби буря… Тихе шамшіння фалюндишової сукні й хода мовчазної панни ззаду, тоді Оленка ловила її турботний погляд: але ж з дня у день дім Стеткевичів похмурнів, і навіть гості, зібравшись на бесіду, нишкли, хіба ж була жалоба у цьому домі?..

Ішли під гору свято-юріївським яром — тихо, але все ближче бив дзвін. Митрополичий сад уже давно зронив квіття й хилив на мур буйні віті. І в саду стояла тиша. Тільки помліли від спекоти високі берести, починали шуміти від верховіттів. Напоєно цей Київ алчбою. Якби розверзлась суха земля, вдарили б студені джерела, бризнули б раз зливи… Переситом дихав воздух. Коні, ведучи ридвани з панятами, їхніми дітьми, чадами — утікачами від Перебийноса, з Брацлавщини, з Гуманщини, з Коростишівщини, похнюпили голови. Жебраки, волоцюги, цехові, молільниці йшли знехотя — парило, тяжіло. А це ж щойно стрічалась весна з літом.

— Страдати коя нужда єсть?..

Ще не було глітно в Софійському храмі. Оленка, що її родинною церквою була Свято-Юріївська, бо ближче і звичніше, ненадійно спинилась у притворі. І жовтожарі смуги променів, б’ючись у вузькі вікна, її принадили. Увійшла в солодку голубу імлу, сповилась нею — стало прохолодно. Від бічних абсид повіяло вільготністю, давниною. Півморок — далі темінь. Почорніли образи, але дивились на неї, як і давніше, як і торік, суворо, наче дорікали.

Панна за нею зашаруділа сукнею, стала навколішки. Стала й Оленка, а жовтожарий промінь, замінюючись у палючіший, у багрянцевий, обдав її, побіг по долонях, зложених молитвенно, по стиснутих устах, по гаснучому чолі.

«… іже придоша от скорбі велікія і убілиша одежди своя в світлі радості…»

— Хто править?

Обернулась Оленка до панни, але вона не знала. З глибу храму, при бічному олтарі станув, кладучи хресне знам’я, високий худий чернець. Обрамлене сивіючою бородою сіре, аж недобре обличчя зі зрослими бровами, а з-під них жагтіння очей — Оленка придивилась, їй здалось, що вони вперлись у неї — ні, очі не були строгі, вони були розумні, крижані. Різко відтіняв чоло чорний клобук. Священик говорив. Тричі, чотири рази — дванадцять разів відбивались його слова в мороці, між колонами, в холоді кафедральних стін. Люди стояли навколішках, без руху, в темені — туди далі до олтаря, ті ближчі — в сутінку. Як давно не була Оленка в благочестивому храмі — аж здивувалась собі. Їй навіть видалась ця богослужба далекою, чужішою, замість міді латини, що дзвінко падала на плити львівської кафедри ще так недавно, такий синій гуд книжної мови.