— З Мюнстера ще запитують про становище супроти шведських вимог…

Кардинал пожував.

— Цими союзниками треба користуватись як отруєю. В міру — виліковує; забагато — вбиває. Не маємо нічого проти того, щоб шведи сиділи в Уседомі, скажімо, в Штетині, так, це ще йде, але Бремен, ні, сеньйоре, це вже занадто… Взагалі, ця мюнстерська веремія починає мені не подобатись… Цей мир виглядатиме надто хирляво…

— Кожний мир є початком нової війни, еміненціє…

— Зовсім правдиво, Ле Телльє. Я грію руки, бо холодно… Ле Телльє, шведські вимоги — це тільки бруньки, а от квіточки, чекайте… Весна пізня й студена… Ага, Септентріони[14]… Радник звітував про авіза[15] Шанюта з Упсалі, про лист графа де Брежі, амбасадора Його Величності Найхристияннішого короля в Варшаві.

— Що пише цей нечемний пан? Де Брежі, між іншим, накладає з моїми вельми любими приятелями, що субсидіюють ці ідіотичні памфлети…

— Король Владислав, як звичайно, знітившись у нерівній прі з магнатами, проводить час з веселими дамами…

— Приємне заняття, — всміхнувся кардинал, — а його гостець?..

— Дехто, — продовжував Ле Телльє, не відповідаючи, — занепокоєний, так пише де Брежі, привидами ребелії[16] в Україні…

— Ребелії в Україні?

— Граф де Брежі вже декілька разів писав про це, а резиденти в Геданумі й у Константинополі потверджують: ввесь долішній Борисфен кишить від озброєних людей. Де Брежі вважає, що це можна було б трактувати як звичне хвилювання козаків і хлопства, якщо б на чолі ребелізантів[17] не стояла людина, відома й нам, еміненціє…

— Хто такий?

Мазаріні зукоса дивився на радника.

— Капітан козацького корпусу, що бився під нашими прапорами під Дюнкерком, еміненціє, звуть його Теодат-Зіновій-Богдан Хмельницький…

— І яка ваша думка, пане раднику, про цю людину?..

Радник погладив собі борідку.

— Я його пам’ятаю, бо мені доручено було тоді справу підписання контракту з ним. В цій же справі затягу корпусу козаків, що пішли під Дюнкерк. Це людина з породи Валленштайна, еміненціє. Амбітна й кріпка, талановитий кондотьєр, з доволі неясними цілями. Він тоді мріяв про священну війну з Туреччиною, але чого прагне тепер, не знаю… Втім, де Брежі потверджує мою думку. Це необлічена людина, скрита й сповнена химерних планів, палкий, але вистигне вмить, як кожний козак… Боюсь, що його чекає лобне місце в Варшаві… Польські магнати не панькаються з ребелізантами…

— Гай-гай, — задумано сказав кардинал, — хтозна, фортуна змінна…

Він сів до стола й широким розчерком підписав декілька актів, що їх подавав йому радник Ле Телльє. Це були інструкції для мюнстерських пленіпотентів[18], наказ до резидентів у Відні й Реґенсбурзі та дрібніші проекти нових податків, декілька наказів про арешт. Після цього він підвівся й радник зрозумів, що йому час іти. Кардинал хотів залишитись на самоті. Радник низько вклонився й вийшов. Мазаріні підсів знов біля вогню, а тоді з-за завіси, що відгороджувала частину кабінету, вийшов, жмурячись від світла, чоловічок тихої ходи, лисавий, благовидий, весь у чорному, в подорожніх високих чоботах, з рапірою при боці. Кардинал поглянув на нього й беззгучно засміявся. Чоловічок дозволив і собі посміхнутись.

— Я, пане Шевальє, — сказав Мазаріні, — маю підозріння, що Ле Телльє секретно накладає з моїми добрими приятелями з табору пана Конде. Буде зле, ой буде лихо… Варто було б дерева на пару шибениць у Парижі, ці памфлети і ці всі дурниці не ворожать доброго, нічого доброго не ворожать… Але я, пане Шевальє, — кардинал підвівся й риб’яче обличчя його спломеніло, скривилось злобно, мстиво, — я прикидаюсь, я злагіднюю, я зм’якшую, але коли треба, я атакую, я вмію атакувати… — Він схолов знов. — Я тому не говорив при ньому про Хмельницького…

Він пройшовся, мантія шамшіла, а П’єр Шевальє, кардиналів агент, стежив за ним, схиливши набік голову. Очиці його заплющились.

— Козацька ребелія для нас така ж корисна, як повстання в Нідерландах проти іспанців або заколот цього пуританського генерала кавалерії Кромвеля проти Стюартів. Що пише вам ваш знайомий, цей Мрозовицький зі Львова?..

— Переговори в Криму добігають кінця, еміненціє. Великий візир дав наказ Бахчисараєві підтримувати ребелізантів.

— Дуже добре, — пхинькнув кардинал, — що далі на північ простягнеться вплив Порти, а через те й наш, тим краще для справ Його Величності Найхристияннішого короля…

— Мрозовицький надіється на Семигород…

— Добре діють панове агенти Хмельницького, на Мадонну, добре діють!

— Крім Мрозовицького, кавалера бистрого ума й великої фантазії, діє там ще дехто, еміненціє. Навіть зі святої когорти о[рдену] о[тців] єзуїтів… За мойого побуту в Україні я придбав собі добрих знайомих…

— Підтримуємо козацьку ребелію якнайдискретніше, — розгорнув кардинал книгу, заложену стьожкою, — але по змозі, за найчиннішою участю всіх наших можливих засобів. Завтра ж, пане Шевальє, виїжджаєте з Парижа. Перед тим попередьте Мрозовицького про наші рішення, але якнайдискретніше, ви зрозуміли?.. Що швидше ви будете в обозі генерала Хмельницького, то краще… Ми не маємо ніяких причин підтримувати друзів наших ворогів…

Шевальє кивав головою, улесливо схиляв її й застигав. Кардинал поворушив щипцями жар. Іскри бризками розсипались. Щипці розжарілись.

— Так, друзів наших ворогів… Варшава, Відень, Мадрид і тутешні наші крамольники — одна гадина, яку треба задавити, безжалісно й якнайшвидше. Всі ті, що не бачать грядучого віку, коли не привілеї станів, не примхи іменитих і визначних, не пиха хоч би й найзнатніших ледарів, п’яниць і розпусників, а суверенітет держави вирішуватиме, мій дорогий пане Шевальє. Хто того не бачить, той сліпий. На те були всі змагання нашого великого учителя, покійного кардинала Ришельє, на те праця вашого покірного слуги. А прогнила будівля Речі Посполитої тільки жде удару, щоб розвалитись. Козаки прискорять кінець цього монстра. Хмельницького я знаю, і шановний пан радник помиляється: він знає, чого хоче. Це людина з тієї глини, з якої ліплять Цезарів. Не прибільшую й не зменшую: якщо він умітиме володіти черню, цією bellua sine capite[19], то там, над Борисфеном, можуть народитись великі речі, пане Шевальє. І ми вмітимемо з того витягнути й нашу користь…

— Bellua sine capite, — шепотів П’єр Шевальє, письменник і кардиналів агент, йдучи потаємними сходами, щоб оминути вартових. В заулку кіт перебіг йому дорогу. Але не обходив її: котів у Парижі розвелось так багато в останньому часі, й вони втратили, очевидно, свою прикмету звістувати лихо.

— Bellua sine capite, патре Генцелю Мокрський, добрий мій учителю, ти знаєш їх, братів моїх сердешних, земляків моїх єдинокровних. З віток, з урочищ, із лугів і річок іде, валить валом сірома. Пішо й кінно йдуть. Bellua… Дам я раду з нею? З голоколінною сіромою, з п’янчужками буйними, з андиберами безбожними, з дейнеками, з бражниками, з бродниками, з левенцями?[20] Боже, поможи мені, Боже, не облиш мене. Капітане небесний, сильний і мудрий Ти, Господи, а я воїн Твій простий, знівечений, зламаний кривдою. Хміль мине, але не мине моя люта пристрасть. Рана ятриться моя, рана ж моя пекуча. Шкода говорити. Того не вернеш, того вже не вернеш, що було. Раювання не буде, тихого Суботова вже не буде, білого світу, медвяного дня щасливого. Ніч кругом. А я йду. Ніч кругом, а дороги не видно. Птиці Дніпрові, мотилі полум’яні, чайки й ті крильми мигтять, як вогненні вісті. Й вода — кров. В крові тільки ганьбу змиєш. З усього омиєшся. Чистий станеш. Так, Боже, чистий… Соловейко співає. Казав Конецпольський: «Як соловієві спів, так козакові бунтування».