— Хто це? — спитав Кирик, осінюючись хрестом.

— Ігумен наш, Софрон Жеребило-Лобунський, Київського Кирилівського, з цілим причтом добився до Максима, за ним не пропадемо, — посміхнувся вовчо Вовгура, — не так за його молитвами, як за сікачем-мечем: трьох кладе відразу… Ведмідь, не піп…

А Бераха, що було спохмурнів, повеселішав. Уже декілька старозаконних, їдучи в лавах, покрикували до нього, ґерґотати, пізнавали брата. Обозом чулася найгрізніша мова, й горнулись під Максимові стяги найчудніші людкове: бачив Бераха й семигородців на червоних конях, у розшитих золотом вампсах; хорватів і молдаван, кошлатих донських козаків і струнких черкесів, жердястих шкотів і білявих голендрів, завидющих вірмен, в’юнких циган, скіснооких черемисів[354]…

Обігнали їх, вже коло самого ліска, як братись під гірку, панцерні — Перебийносові. Йшла молодецька тисяча. Найпишніше сиділа за своїм полковником Кошкою, безруким, що їхав завжди без шишака, розмахуючи чубом, мов тільки що опірений орлик. Шаблі молодецьких-панцерних в сріблі й асписі, заламані шлики з малиновими верхами, з чаплиними перами, добирані грановиті панцері, позлотисті чекани. Об ліс ударилась і пішла в лозу луна від флейт і теорбанів[355]. Там, на гірці, в просвіті червоніли прапорці, там кишіло кішма від людей, а всі перлись туди, до Нараївського замочка, бо ще зрання йшла вість, начеб реґіментаря пострілено в погоні в іграшці під Бухатівцями. Хоч ніхто не вірив — Перебийноса куля не брала, Перебийноса й меч не сік.

— Може, й характерник, — говорив молодик, що, відбившись від панцерних, під’їхав до Кирика. Придивлявся йому так пильно, що Кирик аж відвернувся. Юнак був обгорілий в поході, засівався йому вус, а оружжям не скидався на простака.

— Реґіментар ізрядніший, — сказав він, — якщо Ярему за несе, буде нам кого славити…

— Шкот же він? — спитав Кирик.

— Може, й шкот, може, й не шкот. Я сам його не питався. Одно, що не наш. Ґоддем.

— А чий же він?

— Чортів, — засміявся молодик, — тільки в сатани така рука й в шкурі сатана йому сидить…

— А тобі не до вподоби, либонь, — наїхав на нього Вовгура, — щось мені так, як би я тебе десь бачив, такого-от меткого…

Юнак поклав руку на рукоять. Дивився згорда, хама Вовгури й не завважив. І Кирик відкинув попелястий кучер, посміхнувся із юнаковими такими ж сірими очима.

Абат Пацічеллі, як усі гадали, цісарський шпигун, на знак князя Єремії Вишневецького підвівся зі свойого крісла. Лицарство обернуло голови в його бік. Чернець стояв, жмурився від потоків полудневого сонця, що виступило над високими вікнами заславського замку. Між пунсовими[356] контушами, темніючими панцерями, чорними шатами єзуїтів впадав в очі його білий одяг домініканина. Чернець стояв сумирно, похиливши голову; було видно його бліду тонзуру в віночку чорного волосся. Він перебирав чотки довгими пальцями, чекав. «Прошу, отче, — вкрадливо сказав князь Вишневецький, — ви хотіли слова…»

Князь Єремія, переяславський староста, сидів вигідно у кріслі, на підвищенні, мов пущик, сонний й пелехатий, велику голову з рідким волоссям вбгав у плечі й раз у раз блимав неспокійними, зовсім несонними очицями. Вони у нього жваво, мов вогники, перебігали по всіх присутніх. А від мужви стало глітно. Сидів худорлявий воєвода Тишкевич, бистроокий пан Ємйоловський — права князева рука, Чорний і Зацвіліховський — старі рубіжники й рубайли, пан Януш Корсак, ще не зовсім видужавши від поран, блідий, аж страшний, зі шрамом поперек чола, сиділи інші товариші княжих хоругов, шляхта з почоту, ченці, збігці з зайнятих міст, багато хороброго й знатного люду, що пристав до княжого корпусу. Ні шиширхнуло. Всі давно вже чекали того абатового слова.

А Пацічеллі, родом італієць, стрепенувся. Підняв очі д’горі, немов розглядав стелю з вимальованими рожевими купідонами й дебелою Венус, та почав по-латині:

— Мості князю Корибуте-Вишневецький, славетний князю Єреміє й ви всі, зібрані осьде мужі меча й хреста, воїни презацні Корони, громадяни республіки й ви, братіє моя, достойні отці… Вислано мене в цю країну, поставлену Господом на вічній варті, на славу Пана нашого Христа, на європейських рубежах. Генералат о[рдену] о[тців] домініканів прагнув знати всю правду про неї й мене уповноважив, по змозі мойого знання й кебети, причинятись до святої справи навернення Сходу, який усе ще перебуває в темряві…

Абат повів маслинними чорними очима по зібраних. Сонні й байдужі будились; деякі обличчя, збагрянілі від пихи, аж надуті, осяялись. Князь Ярема поскубував себе за лівий стрілчастий вус, що видавався довшим від правого (але це була гримаса кривого князевого лиця, проте й видавалось, що князь увесь час посміхається). Князь похитував і носом свого сап’янного червоного чобота, а слухав дуже уважно.

— …Прибув я в Україну в середині мая, — абат зволожив уста, від спекоти в залі потріскували стіни, — захопив же мене шал найокрутнішої ребелії, безприкладного бунту, жахної громадянської війни… Справді-бо блідне все перед тією пожежею, запаленою ним… genthilhuomo polacco della Ukraina[357]… Богданом Хмельницьким…

— Скурчибик, зрадник! — крикнув Машкевич із шляхти й інші за ним порвались до оружжя. Єремія поглянув — стихли.

— …І не буду застановлятись над причинами того нещастя, а втім-бо, кожна громадянська війна — це нещастя…

Абатів голос дедалі дзвінкішав, аж дивувались, звідки отаке непомітне єство, що досі сумирно тряслося в обозі, приходить до такого певного мовлення.

— …Історія дасть на це відповідь. А втім, не моя справа забирати голос в тому, що торкається основ цієї республіки, яка coelum nobiliorum verum, plebes infernum est[358]… Інші я турботи хочу вам повісти…

— До речі ж, отче, прошу вас…

Князь сміявся — не сміявся. Вус відтінив його багрову щоку, другий прикрив тонкі вуста, яструбиний ніс, як клюв. Драпіжно потягнув ніздрями. Бриніли мухи. Було маркітно від спеки.

— …Зверну увагу Вашій милості, князю, й вам, презацні лицарі, на те, що очі мої бачили й від чого серце моє здригалася. Чи принесе те все вам хосен[359] і славу? Вам, лицарям, і вам воїнам церкви? Погадайте, мої браття. Від Димера, де, як відомо вам, князю, ваш корпус, ішовши з Лубен, переправився на цей бік Борисфена, через Браїн, Звягель, Райгород, Любар, Чуднів, Немирів і ще як називаються ці всі околиці, не згадаю — а маю те все записане — один шлях крові, вогню й заліза. Описати чи зумію я? Навряд. Окрутні видовища бачив я на цім шляху. Діарій мій подорожі з Лубен жахтить багряними сторінками. Від крові, мості панове воїни! Що сказати маю на ті гори людських тіл, покалічених, покатованих і поганьблених, на ті тисячі страшним способом повбиваних, як хоч би й у Райгороді? Горе, горе, князю!.. Як стинано мечем і сокирою міщан і посполитих у Любарі тільки за те, що вони грецького обряду, руської нації, на палі настромлено, повішано, посічено, почетвертовано, поколено й порубано! Як удовиць, жінок, невинних дівиць позбавлено честі — розповім же я? Списами пробивано немовлят на очах матерів! Розсікано нутра вагітних, кіньми топтано, псами розривано малеч-дітей! Видано де тії муки, що їх зазнавали не сотки — тисячі люду! Сотання жил із литок, краяння живого тіла, відсікання пальців рук, ніг, палення вогнем, розтинання черев, закопування в землю живцем, свердлення очей, розбивання костей в колінах і суставах, заливання гортанок кипучим оливом… Боже, Пане мій! Не стане мені часу розповідати те все…

— Так і треба, отче, отче! Всю віру їхню знести, вирубати впень прокляте кодло! Добре роблять вишневиччани, на те й вийшли в Україну!.. Добре роби, добре буде!