— Аби тільки живими вилізли, подякують, — додав Вертелицький, — на Костянтинівщині от колами б’ють, вилами, палять усе. Гнів, гнів народний… Ловлять конфідентів, у кожному козацького шпика підозрюють, Mater Dei, скільки-то невинної крови поплило… А осавули пана Богдана не дрімають; в Сарнках замочок пана Копецького здобули, а його під лід воду пити пустили, інші more et paraetextu cosacorum imitate Chmielnicii[227], в пень тнуть, рубають жида, шляхту: так було в Млинові, в Ланівцях, в Мирогощі — то вам, каже, за сухомельщину, за млинщину, за дудок, за те, що нас у кочі запрягали, посполитих, бороди нам рвали, ногами топтали, — поплачете, пани-ляшки, ревними сльозами поплачете, бо пора вам за всю нашу кривду платити, за всю нашу неволю, що-сьте на нас хамів своїх, невольників, галерників вимислили…

— І що ви на те все, мості Гуляницький?..

А дебелий пан Григорій глянув по своїх братах і синах-велетах, що, сопучи, стояли за ним і пари з уст не пустили, ловили його шепіт, поглянув ласкаво на голубів, що паслись, і посміхнувся під вусом:

— Ті консилії для пана Калина мойого залишу, бо мені нема чого радити, а тільки діяти. Коли Бог дасть, повертатимешся, княжно, до Львова, то своєї тихої Волині не пізнаєш: поки шляхтюри свої консилії скликають і радять, як їм Хмеля найкраще взяти та на палю посадовити, плебс за вила, за рогатини візьме й воздасть за те все пекло. Гаряче буде на Волині, погрітись буде кому…

— Не дай, Боже, — зойкнула пані, — що ж то з вами буде, мості панове?..

— За Гуляницьких не бійся, асанно, — посміхнувся пан Григір, — те плем’я не раз вогнем обпалене, не пропаде…

Обдав його багрець зі заходу, стояв між шляхтою на дві голови вищий, так і попрощали його усміхненого — про що думав?

Лісами, лісами, важким пісковим трактом брався обоз на схід, все далі на схід.

— І звідки вашець?

— Nie od soli, nie od roli, a od tego, co nas boli[228]…

— Глуха ж то конспірація.

— Чим глухіша, тим певніша.

— А куди прямуєш?

— Туди, де слова потребують.

— Якого ж то слова, вашмосте?

— Дітей пана Богдана, в залізо повбираних.

— Покажи ж знам’я цих дітей…

Що показав протопопові цей подорожний, цей лісичівник, що звався мостем Петром Ґжибовським, Римша так і не побачив, стоячи серед глогу[229] й підслуховуючи. Не ретельно це, але іноді придасться. Магістр Рославець і кульгавий ієромонах шепотілись із цим паном Ґжибовським, а він іншої мови не знав, крім польської. Яка його кондиція, звідки йшов? Римша затаїв дух, принишк у хащі: цей чоловік сірого, втомленого обличчя, але з неймовірною міццю в крицевих очах, присадкуватий, кріпкий, аж скелястий, в серм’язі шекелетки-шляхтюри, в запилених чоботах, з шаблею в простих піхвах.

— Дивуєтесь: націоне полонус, ріту романус[230], але вольний серцем. В пана Богдана вірю! Повірить кожний, хто побачить народну повідь. То як ріка гримить, мості панове, то є новий закон. Не тільки вам — Україні, але всім, всім так допоможи, Боже. Присягу дав-єм панові Богові в Трійці Святому Єдиному, Найсвятішій Панні й всім святим, як мій обряд велить: все, що ми з його мостю паном гетьманом Військ Запорозьких вічної приязні іменем усіх братів умовили, додержувати буду, на всіх неприятелів стану, приятельської віри не ухиблю, вірність доскінну заховаю. Те, що з Запоріжжя почалось, як scintilla incedium[231] розпалить, по Татри, по Ґнєзно, по Гданськ і ще далі, так мені допоможи, Боже, в слушній справі…

«Добре, — подумав Римша, — я це давно казав…»

— Новий лад повстане скрізь, — говорив пан Ґжибовський, — свобода простим людям, право в державі, право кожній нації… Коли сказано, що людина людину може в’язнити, мордувати, неволити? Хіба не такої ж кості холоп, що й пан? Хіба не так він приходить на світ? Хіба інакше говорить, ходить і Богу воздає честь? Ефіопи й індіани — й ті хочуть людського життя, а що казати про християн? Того безправ’я доволі, тому знущанню, тому бузувірству кінець…

— Від тебе, що gente й natione Polonus[232], дивно це чути, мості Ґжибовський, — перервав йому Рославець, — якби не гасло…

— То мав би ти мене за конфідента пана Потоцького? — скелястий шляхтич гірко засміявся. — Я не за те терпів по вежах, я не за те карався. Тут мені в серці накипіла кривда за люд ваш і наш, і доти мойого життя, доки битви за свободу найпростіших людей. Слово моє спом’яніть: пан Хмельницький тільки знам’я підніс, тільки іскру верг, але пожежа піде сама — через Україну, Білорусь, Литву… Не ми одні, в Німеччині й в Англії теж горить…

«Те, що я казав, — прошепотів Римша, — з уст мені виймає псубрат. З ним півсвіту перейдеш. Цей з болю йде, цей потрапить…»

— Говори справу, вашмосте, — сказав ієромонах, — тут розмаїті чутки…

— Корпуси пана Богдана в дорозі на Смілу. Де його sedes belli[233] буде — невідомо, а простий люд іде валом, друга армія його, полковники не впораються. Де зійдуться з коронними, там буде баталія. Але коли б і не було вікторії, то навіть exempla cruenta[234] не допоможуть, бо справа не в Хмельницькому, а в народній волі — її вже ніщо не втримає, як не заверне ріки, що клекоче, назуп’ять…

— Як високо лічиш, вашець, силу нашу?

— Шістдесят тисяч принаймні…

— Має ж пан Богдан офіцерів, полковників, капітанів?..

— Гармату, оружжя досить?

— Гармати й оружжя, що здобуте на панах, а полковники зі старої конспірації: пан Кричевський, пан Теодорович, пан Нечай, пан Ґанджа, пан Виговський при ньому…

— Пан Іван Виговський?..

— Передався під Жовтими Водами.

— А за всіх найславніших, від нього йду, — полковник Перебийніс, за тим же простим людом стоїть, що й ми, не купиш його й не підлестишся, заприсягнув aut recuperari aut mori[235], як трибунові люду пристоїть…

— Де стоїть пан Перебийніс?

— В Заславських лісах… Під Махнівкою…

— Того мені й треба, — крикнув протопіп, — мені вашмостя посилає сам Бог… Іду до нього…

— А я від нього, отче, — сказав пан Ґжибовський, — не обізвусь, як тільки з-під Кракова, коли рушать і наші польські хлопи під стяги пана Богдана…

Бесідники обернулись і стихли, бо в лісі затріщало. Вартові ходили оподалік від обозу, а в обозі близько тракту, обставившись возами, палили з наказу княжни ватру, щоб відганяла звірню й комашню. Густі це бори за Дерманем, що далі до Корця, — а медунка пахне й лісова черемха, й іволга розспівалась, і ведмідь суне по ломаччі.

Римша пішов геть з чагарнику, повен дум, забув і про фравцимер, а гутірки при багатті слухав п’яте через десяте. Там, приєднавшись до обозу, розважали панянок подорожні: паволоцький війт Іван Кунцевич, державець із Замойщини Іван Томиславський і пан Гошовський, грецької віри, в дорозі до Звягля. В коло прийшли й отець протопіп, кульгаючи, але дивно прояснений, й задуманий магістр, пана Ґжибовського не було — або не показується, подумав Римша, або пішов, біда, той не дрімає.

— Знаю пана Хмельницького, аякже ж, знаю, — розправляв тучний паволоцький війт, лукава бестія, очиці так і бігають масненько, а говорив громово, як із бочки, — я в Чигрині бував, і в Суботові. Чоловік се могучий і мудрий, зайвого не скаже. Вже тоді я знав, що собі думає-гадає…

Але Гошовський усумнився.

— Так-то ти вже й знав, вашець…

— Присяйбі, що знав! Нехай от пан Томиславський посвідчить: не казав я, що пану Богданові руки сверблять до булави?..