— Яку втіху, отче, який зиск мали й мають ті, що від старожитньої віри для марності того мізерного світу відступають?..

Отець протопіп скріб борідку (лукава ж бабище, так і ціляє в Оленчин городець, мов і незумисне):

— Єслі для слави сього світа, — сказав, — або для багатства, то суть речі марні й зрадливі, й не один на том ошукався. Правдива віра не за тим іде й пізнається, бо ж Господь Ісус Христос не ведлуг[220] сього світу свої речі справує…

«…I піп хитрющий, — думав магістр Рославець, — проте сам справ сього світу не цурається…»

— Правда, правда, отче, — мовила княжна, — наші предки й покоління були всі славні й мужні, лицарські, всі були грецької релігії, а їм те нічого не шкодило, тим барзій[221] були славнішими… Кажу вам: єслі сей пан Хмельницький підняв козаків, то тільки за отягощення, за гоніння на благочестіє, і є тоді його діло праве й спасенне…

— Тихіше, асанно, — сказав Рославець, — почує чужий, то візьмуть тебе за зраду й конспірацію…

— Нехай беруть, — спалахнула панна, — тоді нехай всіх нас беруть, бо всі те скажемо!..

Ієромонах гречно кивав головою, потверджував усе, хоч і уникав розводитись про Хмельницького, але що це війна за віру, то суща правда, бо опресія діється вірі велика й несправедлива.

— Натуральна це річ, — сказав, — що козацьке лицарство не байдуже цій опресії. Є то плем’я славного руського народу з сімені Яфетового, що грецьке царство морем Чорним і сушею воювало. Се з того покоління військо, що за Олега добувало Константинополя на своїх моноксилах[222]. За Володимира святого наїздили в Грецію, Іллірію й Македонію… Азали ж буде тепер се військо спокійно споглядати на кривду своєї матки-віри благочестивої?..

«Та чи правда цьому? — думала панна Стеткевичівна. — Навіщо виносить релігії, коли сам каже, що речі Господа Ісуса Христа не сього світу? Чи не один Бог? Чому благочестіє правдиве й людяне, а римська вселенська церква — ні? Адже ж і сьогодні ще діються чуда за справою вірних цієї церкви? Чи не сповнялось їй серце замилуванням, коли, бувши на латинському набоженстві, слухала гуду органів і відчувала маєстату Божого присутність? Ні, не того боїться, зовсім не того: кожна релігія, якщо з серця вона, веде всіх до Божої ласки, до пізнання Бога в однаковій мірі. Не прикривайтесь, отче, релігійними речами — інше різнить вас між собою. Не за віру це війна, о ні»!

— Церква наша, — слухала вона ієромонаха, — злим дозором митрополитів і охолодінням князів почалася найбільше валити. Язик свій забували, народність і звичаї дідівські. Тільки козацтво врятувало церкву — цю твердиню нашу. За совітом гетьмана покійного Сагайдачного оновилась наша церква духом оборони…

«А бачиш, ченче, — хотіла сказати Олена, — не церква націю спасла, а нація церкву. Релігія — це лиш інструментум оборони…»

— А коли б релігії грецькій не забирано її прав у польській державі, — глузливо озвався магістр Рославець, — то, гадаєш, отче, не було б ні козацтва, ні його кривавлення за Трясила, за Сулими, за Павлюка, за Остряниці? Та ж, до речі, Сулима, що зруйнував Кодак, сам був католиком і папіжником, сам папі Павлові V подарував узяту на турках галеру!..

«Так, так, — хотіла сказати Олена, — добре рачиш мовити, пане магістре, за волю, за свободу нації кривавились…»

— І чехи повстали проти цісаря під знаками віри, але під Білою Горою боролися не так уже й за віру, як за свою свободу й дюка Фридланду, генералісимуса Валенштайна, хоч і католика, шанують по сей день чехи, бо хотів для них свобідної, суверенної Речі Посполитої…

Криця на крицю. Шабля об шаблю. Воля проти волі. Русь проти Польщі. Прірва між ними, ціле вогненне море. Або ці, або другі. Третього нема. Або гордість, або погорда. Або смерть, або життя. Януш Корсак сміявся, коли говорила, що вона — кість від кості української. Обростеш польським м’ясом, асанно. Багато обросло вже. Де Русь, там Польща нині. Але неправда, мов фенікс той, з попелища спурхнула, живе, живе Україна — не всі поросли, видать, польським м’ясом. Кість козацька, українська твердіша. Залізна. Й залізом говорить. А що, як прийдеться їй, Олені, синів своїх і Корсакової крові благословити в похід, на погром своїх же єдинокровних братів?..

Може, сей, побережником, і різуном, і зрадником званий, Хмельницький велику правду несе, відсвічуючи мечем: щоб перевертнів не благословили більше матері на цій страдній землі, в цій золотій стороні — Україноньці?..

Може, прозрів він чорний сум матерів, що родитимуть катів і убійників, Каїнів та Авелів?..

— Сушиш собі голову думками, — пробудив її тихий голос ієромонахів, — чим себе так фрасуєш[223], панно?..

Допитливо їй придивлявся в той час, коли магістр і княжна заговорились про закони руху землі, сонця й планет і всього Божого світу, так мудро створеного. Але Олена мовчала. Хіба не знав і він, що слова це одно, а жизнь, яка кожної провесни яріє, невмируща?..

Доїздили до Олики. І дивувались з’їздові шляхти. Тягнула звідусіль на консиліум. Численна прибувала польська шляхта з замочків і містечок, повно було й благочестивих — з челяддю, з обозами, з сім’ями таборували проти неба, юрбились в заїздах, біля костелів і церков. Княжна наказала не розташовуватись, тільки перекувати коней — цей тумульт справляв біль голови, а особливо докучали розмови з дурнішими, ті-бо перлись поперед усіх знайомих. А залюбки говорила з давнішими приятелями свойого княжого дому в Четвертні: з паном Калином Соколовським, підстаростичем Житомирським, з паном Вертелицьким з Луччини й з Гуляницькими, а з них один — Григорій, кебетна й хоробра людина, проводив усій шляхті руського племені.

— Кажуть, — мовив Гуляницький, опершись об кочу, — що якісь руські чари, — [він] посміхнувся, — затруднюють шляхетський консиліум…

Голови добре курились у шляхти.

— Нарікають на нас, вовками дивляться, може, до вечора й шаблі підуть у рух…

Пані залементувала.

— Добре, що не затримуємось.

— І не раджу, — додав Соколовський, — і нам нема що на консиліумі робити. Хоч досі не мають приводу нам спілки з ребелією закидати, але…

— Що правда, то не гріх, — сказав Гуляницький, — й ми — ребелізанти, бо хочемо прав нашій нації, й нам кипить кров, коли бачимо це тиранство, цю опресію…

Калин Соколовський смутно повісив голову.

— Проти совісті не можемо йти, а мусимо Речі Посполитій бути вірними; гидко слухати, що ця безголова пиха вичверює.

— А що таке, пане підстаростичу?..

— Радять, як з бунтівниками вчинити: дати їм слово, відібрати гармати й рушниці, а тоді викосити в пень, а знатніших — на паль…

— І маємо голосувати за тим…

— Не діждуться того, — загримів Гуляницький, — на єдиновірних братів не підіймемо руки!.. Хтозна…

Він оглянувся. Голуби на плацу перед колегіатою походжали в сонці, клювали. А шляхта висідала з ридванів, розправляла делії, відкидала рукави, супила брови: Четвертинських не люблено. І за фортуну, й за вірність греччині.

— Отаке-то, отаке-то, — зітхав Калин Соколовський, повісив голову, — хто має руське серце й не продав себе за нобілітації[224] й маєтності, той не сміє й голосу піднести — зафукають. А ми ж миром хочемо жити, ми — громадяни Речі Посполитої, і племені свого не цураємось, і Корону любимо…

— І так буде, мості пане, — засміявся Рославець, — що й до тих не пристанете, й ці вас за proditores patriae[225] вважатимуть…

Посумнів Калин Соколовський і мость Вертелицький посумнів. Княжна не втримала сміху, їхня заклопотаність розсмішила:

— До ребелізантів передавайтесь, вашмості, раз буде кінець…

А плацом повели стражники ребелізанта. Може, й не був ним, хоч ішов сміло, міщанин або худопахолок із скрученими руками. Гуляницький сказав, що це підозрілий в намові хлопства з Дермані, начеб грозив панам і паненятам і збирав купи. Але хто купи збирає, той не буде нахвалюватись, хто конфідент Хмельницького, той держить язик за зубами. Протопіп і магістр посміхнулися. «Але до часу, — мовив, блиснувши, Ригір Гуляницький, — ребелія суне, як тая лавина з гір. Вже от-от границь волинського воєводства досягне. — І ще тихіше: — Під Заславом шкотський капітан, прізвищем Перебийніс[226], в страху тримає Збаразьких…» — «В Заславі?» — перепитав ієромонах. «У заславських лісах, так мовлять, стинає й січе кожного, хто панським духом тхне. А якийсь Якименко з Черкас під Звягель підійшов, і про попів-конспіраторів говорять, що непослух ширять і бунтують хлопів. А мужицька війна найстрашніша — поплачуть пани, хто на них тепер гаруватиме».