— Таємна ця змова?..

— Таємніша таємної. Не всі ще сили з нами й не все йде по наших замислах.

Заіржали коні з лук. Сполохані коні пана Остропольського. Вила ще, шумувала мужицька братія біля замочка. Він горів. Охвачений полум’ям, кришився; балки, крокви, вежі й ґаночки падали вниз і мужва розбігалась.

— …Вогонь і залізо…

— Інакшого шляху світ не знає, мості магістре…

Сотникові квапилось. Загін ішов далі, в Овруччину, до Чорнобиля. Висовувала гідра ребелії свої мацки[270]. Повзли полум’яні струмені.

Втихли соловії, зайнялись багром лілеї.

— Вашмосте сотнику, — тихо проказав магістер Рославець, — в першій змові я сповнив, що міг. В другій хочу бути поряд з вами. Не знаю, коли Бог нас зведе, але знай, що я з вами заодно…

— Куди тепер?..

— У Київ. До пана Кисіля з місією. А тільки звільнюсь — у обоз, у поле.

— Такі люди Богданові потрібні.

Пішли. Рославець розповів про панну Стеткевичівну.

Сотник зітхнув; якщо це суджена Корсака, то руський дух давно з неї вилетів. Може, ще батько врятує, каштелян новгородський, а брат — надія Виговського. Брат її — Михайло Стеткевич між нами.

— Непотрібно знає про тебе, магістре, добре було б тобі у Києві ще якийсь час поростати польським м’ясом, особливо, коли маєш секретну місію…

Рославець посміхнувся.

— Хтозна, сотнику, що б зі мною було тоді… Та й з нею теж…

Груша спохмурнів.

— За це правда, не ручу. Черні до часу мусимо позволити. А до зрадників отчизни й ми не маємо милосердя.

— Так і треба.

Сотник сам доглядав виїзду панни. Чернь порикувала, ласа на обоз, але не сміла. Панна сиділа в кочі, не завважуючи Рославця. Тиха й бліда. Тільки пані войська Гораїна і княжна йому приязно кивнули. Обоз рушив. На сході сіріло.

— А може, — обернувся сотник до Рославця, — це твоя помилка, магістре? Може, таких не треба щадити? Може, такі ще гірші за ляхів?..

— Як хто, — знизав плечима Рославець, — що панна для нас утрачена, не гадаю — в її серці тепер буря. Може, колись думатиме інакше. Час покаже.

І йому пора було збиратись в дорогу. Груша сповнив його новими думками.

З темряви вкрадливо приступив до нього Римша. Облизував губи, мов кіт, обіпханий чересами, обвішаний різьбленою зброєю.

— Так що ж, вашмосте, пора й нам?..

Рославець так і не знав, що йому робити з цією личиною.

— Ти не козакуєш, Римшо?..

— Рада б душа, але гріхи, магістре… Треба сповнити обітницю. Я ж їду до отця вашого Тризни в Печерськ відмолювати гріхи…

— А це що?

Рославець поклепав по чересах.

— Мамона, магістре. Ліс рубають, тріски летять. Має взяти хлоп, краще я візьму. Він і так не знатиме, що з тим зробити. А наш брат дасть собі раду…

— На вота в лаврі оддасиш, ланцю…

— Авжеж, магістре, тільки й тієї думки в мене.

Але Рославець, дивлячись на ці приплющені оченята, був певний, що такі череси лаври ніколи не побачать.

Проте без Римші було б і йому турботно.

Пан на Четвертні князь Степан Святополк Четвертинський з непокоєм ждав доньки; з Острога нарочитий сповістив, що їдуть враз із дочкою новгородського каштеляна, але ж бо заграви нічно й денно з Дніпрового боку, купи бачили під Васильковом, а Погорина клекоче — тільки іскри: пожежа. Проте з великою втіхою прийняв вість, що княжна Петронелля з обозом і панна каштелянівна пороном[271] переїхали Горинь.

В Новій Четвертні того дня був з’їзд — крім отця Пацічеллі, італійського абата в подорожі до Лубен, кількох братів Гуляницьких, завжди милих князеві, прибув здалека пан Костянтин Поклонський, римського обряду білоруський шляхтич, підкоморій Вітебський, й переїздом з фамілії: князь Олександер, мінський каштелян, й ротмістр Ілля — військовий. Було теж з іменитих польських гостей декілька втікачів з Подніпров’я й Брацлавщини: комісар Ожґа, Ян Прухницький з Межибожа, Ян Барза з Болезова, Бебельський і багато інших.

Гостювання у князя було пишне; цей світлий потомок руських князів жив широко й гостинно. Його Четвертні ніхто не минав. День і ніч було глітно від гостей, в подвір’ї завізно від ридванів.

Одні їхали до князя, бо були посвоячені й заприязнені, другі, щоб слухати науки, мудрої й дотепної, треті — задля щедрого частування. Навіть польська шляхта, хоч і не любила киязя, Четвертні не оминала. Музика, витворна страва, барани, дичина, фазани, кращі вина, малага, херес і бургунд виносили з князівських льохів для доброго товариства, й вгинались в замочку, тріщали столи.

Панна Стеткевичівна — й так мовчазна й задумана (хоч князь і сміявся, аж заходився, аж біла борода й живіт йому тряслись, коли слухав оповіді про пригоду з ребелізантами) — мала прикру вість: ротмістр Ілля, князь Четвертинський, що з хоругвою легких панянських їхав з Богуслава у Житомир і знав про подробиці корсунського дебаклю, розповів, що ротмістр Януш Корсак сильно ранений від полковника Мрозовицького.

— Як кажеш, пане брате? — спалахнула панна Петронелля…

— Станіслав Мрозовицький, хоробрий козак, — сказав князь Ілля, — в поєдинку з Корсаком страшно розсік його — це бачили всі й вболівали.

— Станіслав Мрозовицький, — додав Ожґа, — схизматик і зрадник вітчизни, шкода, що стільки літ був пажем у королівському дворі!

Бебельський, підвипивши, забув, що багато з гостей руської віри, та й сам князь грецького обряду.

Пан Бебельський, теж п’яненький, додав:

— Про Мрозовицького чули ми, доброї фамілії, його батько старостою в Трембовлі, а бач, песький син, зрадник, передався, як і інші продіторес[272], до Хмельницького…

— Вашмость, воїнів легко зрадниками називаєш, — спаленіла княжна Петронелля, — видно, глибші були причини, що шляхтича й лицаря привели до Хмельницького…

— Ніякі, княжно, тільки охота наживи і зла воля, цей Мрозовицький — гульвіса, баніт, суди його шукають, метелявся по світу, наїздами на добрих людей бавився, повзами делії підбивав…

— Неправда! Неправда! — очі Петронеллі гнівно блискали.

Втім ротмістр Ілля, щоб не допустити до спору, розповідав далі, як Корсак лежав у крові на полі битви, як його обдерла чернь і татари, й був би пропав, коли б один добрий брат-єзуїт невідомого імені, оповідають, на собі не переніс його в ліс а потім на підводі, накривши сіном, одягнений хлопом, провіз через козацькі застави.

— Де ж тепер він, не знаєте, пане-брате?..

— Тут, у Житомирському, його не бачили; імовірно, подався на той бік Дніпра, до його мості Вишневецького, куди багато недобитків з корсунського поля подалось, всі, хто найбитніший і палає охотою відплати. Надія після Корсуня в усіх тільки на князя Єремію…

— Цей покаже, — крикнув Барза Бебельський, — це єдина надія наша! Князь Єремія — це не Калиновський і не Потоцький! Знесуть вишневиччани ребелізантів!..

— Знесуть, нема що! Але вже так, що й корінця не залишиться, — забелькотів Ожґа, — на хлопів і хамів тільки меч і вогонь!.. Тільки диби й сокира!..

— Дивуюсь, — завважив пан Поклонський, елегантний молодий шляхтич, вихованець єзуїтів у Вільні, — дивуюсь вашмостів ігноранції. По-перше, така мова образлива для господаря нашого князя і його друзів грецької віри, дітей Речі Посполитої, які тут між нами, по-друге, це легковажне трактування усієї справи. Авжеж, диби і сокира — слабі аргументи для тих, хто таки покривджений…

— Покривджений, — збагрянів Ожґа, — дайте їм староства, фільварки, то всі будуть, як ягнятка… Але ж не для пса ковбаса!..

— І це неправда, — відповів Поклонський, — я це кажу вам, бо знаю, а мене не обвинуватиш, вашмость, в сторонництві. Пішли люди, які найменше за урядами і фільварками ганялись, деякі то ще й відмовились від ласки… Ось полковник чигиринський Кричевський…

— Все одно, чому пішли, але пішли — і баста, — перебив його Ожґа, — й знести їх треба… П’ю, вашмості, за знесення ребелізантів, за тверду руку князя Вишневецького…