— Віват Вишневецький, — писнули Прухницький, Бебельський і польські гості. Але інші мовчали. Князь Четвертинський політично запропонував випити за мир і співжиття всіх громадян, але всі зрозуміли це так, що й він не прихильник Вишневецького.

Абат Пацічеллі, не розуміючи всього, попросив собі витолкувати. Він студіював відносини в Україні, попав саме в огонь і хуртовину, але не нарікав, хотів до Рима привезти найправдивішу, бо наочну, реляцію.

— Скажу вам, патре, — блиснули розумні очі старого князя, — що хоч і прикра для всіх нас ця ребелія, яка нам приносить нещастя і пустошить край, проте треба розглянути причини: чому цей спокійний люд порвався за меча? Що кривда діялась йому, зокрема посполитим людям, козацтву й міщанам, — цього й пан комісар Ожґа не заперечить, а насильство творилось велике. Це всі знаємо і вболіваємо — ох і тяжкий гріх взяли на себе винні. До того ж нарушення релігійної свободи… Не диво, що люди, доведені до крайнього, пориваються до інших засобів…

Абат Пацічеллі похитував головою. Надто обережний, щоб виповідати свою правдиву думку, може, мислею був згоден з комісаром, але того не показав. Діяв політично.

Князь цікавив його, бо говорили, втім доволі голосно, що мусить сприяти ребелізантам, бо ж сам грецького обряду, сливе єдиний з князів залишився вірний своїй нації, хоч і старався всякий закид відкинути — недаремно ж сини його бились проти Хмельницького. А може, вичікував?

— Спір то є давній і хто його розрішить — не знаю, — сумно сказав Поклонський, — прикро дивитись на це життя двох націй, як кота з псом. Мудрих людей так мало, — він поглянув на Ожґу, — а що з цього вийде, один Бог знає…

Менський каштелян розповів про універсал, випущений Хмельницьким, — досить мудро й хитро зложений, заповідає, що проти короля не підійме руки, а тільки за свою кривду стоїть, а все ж чернь до себе кличе. За два тижні матиме сто тисяч.

Князь посміхався в білу бороду, жмурив очі — княжна Петронелля завважила, що мав добрий настрій і не видно було у нього тієї тривоги, що нею сповнені були інші, навіть спокійний і повільний Миколай, менський каштелян. Наче не боявся ні куп, ні загонів, хоч кругом збігці й звідусіль страшні вістки про звірства черні. «Як Бог дасть, так і буде, а я проти своїх ані наємців, ані гармат не виставлю», — казав князь. «Чортів син, злигався, мабуть, уже з Хмелем і асекурувався[273], — думав Прухницький, — може, надіється на коліґації, може, на свої заслуги для Русі, адже ж фундував монастирі й помагав висвячувати владик, у самого ж братанок князь Гедеон у Києві має великий послух серед духовної братії, й митрополит Сильвестр Косів йому друг, недаремно пан Софрон Ласко, митрополітальний конфідент, до нього приїхав…»

А князь, хоч і древній віком, ще кріпкий, як дуб, і гострозорий, спостеріг неладне в очах ластівоньки, так називав княжну Петронеллю. Сини відбились уже від дому, навіть наймолодший Стефан, хоч і найулюбленіший, таки добре златинився в колегії, але княжна, злеліяна вдома, пішла в батька — ані не мислила про одруження з іншим, як тільки руської віри й нації. Неспокійна стала — чи не любов, думав князь і прирівнював її до панни Гелени. Теж руського роду, а у тої вже інше на мислі, гай, гай — ця гілка відривається від дуба й відірветься…

Пізно поляки пішли на спочинок, як і абат Пацічеллі, а князь запросив до себе своїх людей і синів. Дивувало тільки пана Ласка, ввічливого й витворного, як і одчайдухів Гуляницьких, що був і пан Поклонський, та князь відразу сумніви розвіяв.

— Пан Поклонський, — сказав князь, — мій друг і приятель, його мислі — мої мислі, дав би Бог, щоб ми таких друзів на Білорусі мали більше. Пан Поклонський прибуває з гетьманського обозу.

— Якого, гетьманського? — спитав каштелян менський.

— Відомо якого, — посміхнувся князь Святополк, — вельможної милості пана Зіновія-Богдана.

Всі ахнули. А пан Поклонський, дотепно кепкуючи з глупоти Ожґ і Бебельських, коротко з’ясував те, що бачив в обозі його мості гетьмана, бо так його слід вже величати, гідне великої хвали. Біла Церква повниться козацькими корогвами й полками. Чернь — права рука гетьманова, але є кому її в карбах тримати. Тридцять полковників — наймудріші голови. Тугай-Бей — під гетьманською рукою. Обоз росте, й двері навстіж перед військом до походу в Річ Посполиту. Що гадає Хмельницький, важко поки що сказати, але одно: цей край вже для Речі Посполитої втрачений, і сила росте велика на славу не лиш козако-роксоланській нації, але, може, й усім Септентріонам. Ваша річ, цієї землі дітям, зберегти спокій і під руку гетьмана пристати. Це передає пан Богдан і просить усіх, хто його справі співчуває, його ділом не нехтувати.

— Добре, — сказав каштелян, і його підтримав Ілля, — ми королеві присягали й Короні, чи це не буде ламання слова?

— Ні, — сказав Поклонський, — корона ще перед тим зламана слово, бо не сповнила своїх обіцянок ані супроти Війська Запорозького, ані супроти церкви, ані супроти всієї нації, а проти короля ніхто не воює, тільки проти королевенят. І не лиш ви, Україна, але й ми — з півночі, Білорусь і Литва… За тим їде й пан Поклонський у місії. Інші теж пішли. Що сіяли — нехай жнуть. Як у Німеччині народна війна, так і тут буде, від Вісли до Дніпра, від Двини до Карпат.

Пан каштелян важко зажурився, похитав сивавою головою:

— Нам найгірше, любимо й свою націю, й Річ Посполита нам мати.

— Але таке говоріння недостойне римлянина, — сказав князь, — нема того, щоб сидіти на двох кріслах і покірним телятком дві матки ссати. Є це суд великий і мусиш знати, пане-сину, хто тобі ближчий.

— Кров моя, звичайно, — скрикнув Миколай Четвертинський.

— Кров моя — нація й віра, — сказав князь Ілля.

— Кров моя, — відізвався Олександр Четвертинський.

— Амінь, — повторили Гуляницькі.

Й порішили: отягатися від генеральної оборони, не втікати від гніву черні, всяко помагати ребелізантам, а всіх, хто серцем чистий, хто своєї крови не згубив, зібрати, навчати — його мості пану гетьманові написати, що про ніяку зраду і про розірвання із Запорозьким військом ані мислити, ані жодних факцій[274] на його шкоду чинити не будемо. А старшинство, гідність, зверхність, як земську, так і військову, — тільки з рук й. м. гетьмана запорозького приймати будемо. Так нам поможе Пан Біг і невинна мука Пана Христа.

Зворушений князь поцілував синів, і племінників, і Гуляницьких, а ті його в руку. Так само Поклонський, що на світанку виїздив у далеку й небезпечну дорогу, — велике діло поширити й у Білорусі.

Коли ж всі розійшлись і в замку погасло, єдина не спала, а з кружґанку дивилась в ніч, моторошну своєю тишею, — княжна Петронелля. Вона цю всю розмову чула. Й постанова ще глибше запала в її серці.

— Kiovia, urbs saneta, — показав правицею Олександер, князь Четвертинський, їдучи кінно, на схід, — Kiovia, urbs saneta aeternaque[275], — додав він, й усі вершники, навіть патер Пацічеллі, станули в стременах, зорили. Челядь панни Стеткевичівни поскидала шапки, зійшла з возів, упала навколішки, хрестились панянки на чолі з Гораїною й недовірок Римша підвівся на останньому возі. Панна Олена сиділа, врита, з кам’яним лицем, і ніхто не вичитав би їй з лиця, що собі гадає. Став у стремені й Гедеон Юрій, що виглядав на коні, як капуцин на ослі, в своїй довгій киреї й у падуанському береті; всі благочестиві хрестились, спломеніли на недоспаних лицях.

— Київ, на нем же возсія Божа благодать, — зітхнув благовидий шляхтич Софрон Ласко, учений секретар митрополита Сильвестра Косова, — яка краса, дорогий друже магістре, й яка доля, безталанна доля цього богоспасаємого граду…

Благословилось на світ. Ще в гаях лящали соловії, ще сірі мряки плили над байраками й подавались униз, до підкиївських хуторів, до міських, заливних лугів, а хрустальна далечінь здригнулась, розкололась: там, на сході, в молочний тал світання вдерлись широкі промені, мов розтини мечем, заголубіла блакить, недосяжна, ніжна, як райський спів, і крізь це шиголля золотняви, крізь тремт голубіні замигтіли куполи київських церков.