Що гадає насправжки, біс його збагне; отець Ісакій має свій розум, а що з Богданом у них не одна рука, те вже сьогодні видно, не треба й листів від Морозенка й Богуна, що просять секретно не спускати зі шкота очей, які то в нього замисли й чи не готується, бува, на старшого. «І нас, — писав корсунський полковник Морозенко, — чернь шанує, але того не забуде ніхто, що Богом даний — Зіновій — лиш один, і без нього і нас не було б, лихих та малих людей». Морозенко, Богун, Нечай — чорнокрильці-орли, гетьманські генерали, про них чернь уже співає пісень, але їхні замисли відомі, цього ж вовчура не збагнеш…

— Де ж той заславський тракт, броднику? — поводир обернув свою плоску харю, вона черцеві давно не подобалась, дивилась з-худошляхецька, підібрали його на мосту, але якось воно дивно: коли вів, заграва була за плечима, тепер погар бив просто в обличчя.

— Скурчибику, — замахнувся чорний піп, — ти, бува, не Яремі нас у зуби ведеш?..

І в той мент заскиглив у хащі орел, поводир вистрибнув зо стремені на землю.

— Бий його, Сило, перекупили псубрата пани!..

Але з хащі блиснули мушкети, і чернець побачив, що дорога зарубана:

— Зрада, молойці, до шабель!

Та кругом уже світились гусарські панцері, й звились аркани, й заголубіли холодні палаші. Отець Ісакій шарпнувся:

— Молойці, братіє… — та постреляні, порубані валились з коней, сила йшла на них, і на шиї у черця вже затягнулась петля.

— Ох і люта зра… — прохрипів, очі вийшли верх, а над ним нагнувся із сідла блідий гусарський ротмістр, зо шрамом на чолі, з малиновими рукавами вишневиччан, другий — ченчик у білій сутані, як би й знайоме лице, засміявся:

— Чорного попа маємо, нецноту, пане Корсаку, бережи для конфесати[340], вашмосте…

Сосни ледве шелевіли, либонь, не могли заслонити байдужого неба, а ліс, що недавно німів, відзивався вже шемрінням, брязкотом заліза, ввесь повнився оружною мужвою. Ярема йшов з того боку.

Нема ночі над Заславом, нема ночі над Чудновом і над Самгородком. Нема ночі, де Случ, де Іква, де Горинь. Тільки п’яне кров’ю небо, знялась віхола, спалахи, мов прапори смерті й чуми. Багрець б’ється в шибки колегіати, нової, білокам’яної, а карнизи її в крові, а вежі знялись сліпоокі, молитовно знімовніли. Й скаргою принишкла заславська синагога й її золоті колони обвіяв червонющий вихор.

«…жив у місті Чигрині, у хуторі Суботові, козак іменитий Хмель, по польському Хмельницький. Був він у козаків сотником, а багатий став у корови, воли, вівці…»

Адонай, шма Ізраель[341]! Змилосердись, Боже, над твоїм вибраним людом! Повідь в Україні, кривавий потоп, чорна хворість і багряний мор. Адонай, шма Ізраель…

— Перебийніс іде, ребі… Чернь суне… Бар уже взятий, окрутно сплюндрований… Нестервар здобутий… Ладижин у крові, Ребі… Дим і згар… За що, за що? Адонай…

«…Чому мовчите? — казав Хмельницький до друзів, що прийшли його відвідати у в’язниці, — дивіться й пам'ятайте! що польська нація стає з кожним днем могутніша за нас, шляхта нас гнобить. Сьогодні мені вчинили пани кривду, завтра вам те саме зроблять… Прийде до того, що будуть орати синами нашого народу свої лани так, як ви волами орете…»

Рабин Натан Ганновер, цадик у Заславі, відложив своє перо. Не час писати. Заслав захлинувся від рику биків, від іржання коней. Їдуть, їдуть вози з останнім добром з України, їдуть, не спиняються, орендарі, посесори, шляхта. Тільки б далі, тільки б далі, бо там полум’я й чума. Там роздирають немовлят, кидають у вогонь дітей і отроків, на вулицях меч, в хатах — жах, оповідали; діаманти й злото кидають орендарівни під ноги коням, але хто б це зібрав? Здирають важучий атлас, чорний фалюндиш і шарлат з алебастрового дівочого рамені, а воно відслонялось тільки в притьмаренні спалень, плюгавлять їх — орендарівни, п’яні й невмиті, а потім рубають з плеча! Коли б то! Посміхається тая щаслива голова, що відскочила від тіла, але іншим зготовано страшніші муки, того не опише перо твоє, ребі Натане Ганновере! Отруєна ненавистю тая чернь, вже не знає берегів це страшне море, вже по коліна в крові бреде бойовий кінь, кара ж то яка це, за що тая кара?..

Ребі Ганновер подивився в вікно. Хто гадав, що цей Заслав, відтінюючи сопухом вузьких і кривих заулків цю мудру тишу довгих статочних літ ґетта, пригорне до мурів цю ріку відчаю, цей ісход із Поділля, вкотре, вкотре ж ці муки, Єгово?..

І християни, й Ізраель, пани, й їхні орендарі, й лихварі, й рейтари тепер збратані.

Проте ребі Ганновер здвигнув плечима. Під лисячою шапкою його обличчя спокійне. Борода падає на чорний шовк халату. І, поспішаючи, бо завтра може бути пізно, знов заскрипів і пером, притримуючи фоліант:

«…важку покару зіслав Єгова на цю грішну, хоч і медом, і млеком текучу землю. І не за що інше покарав Єгова цю Річ Посполиту, а тільки за гніт підданих. Бо ж, — подумавши, писав рабин, — бувають і в інших сторонах ребелії, але така строга ніде не повстала, бо ніде так не гноблять підданих, як у нас. А що при тому терпить і Ізраель, то це тому, що коли горить сухий дуб, то займається й мох при його корінні…»

І знов відложив перо й дивився в вікно, де гасли доми ґетта, сопушні заулки поринали в темінь і ще не переставав котитись струмінь збігців, і не тихло, не вгавало неспокійне ґерґотіння хуситів. «Про що шемріти б їм, — думав рабин Ганновер, — нехай тільки моляться. Тієї хвилі не спинити. Цієї грози не втишити — таж це не простий сотник з Чигирина підвівся, це гнів вирвався із цих хиж, з цих ліп’янок, з цих нір, де живуть люди, а ними ж орють на ланах, як волами…»

І рабинові майнув той хлопчина, той кравчик Бераха, ат, чудний же хлопець, але хтозна…

Війнула ж віхола, обпалила землю. Зітхнула порепана земля. Ребі відложив перо — шма Ізраель…

У місті дзвонили. Мідь гуділа з веж колегіати, з дзвіниці монастиря о[рдену] о[тців] домініканів, з замкового костелу, з кафедри, важка, шляхетна мідь фундації княжат Заславських і Збаразьких. І з урочистим гудом дзвонів лилась на ринок, попід кружґанки ратуші, на білий майдан перед колегіатою присмеркова черлень, ота пошарпана димами й хмарами, чорним стовпом пилюки.

— Віват Єремія, князь Вишневецький!

Натовп і потоки збіглецьких караванів, що стреміли за барську браму, а тоді розпливались кишіючим голосним струменем у заулку, спинялись, давали дорогу. Матері простягали немовлят, ридаючи, причитуючи, мужі скидали шапки, посесорська челядь палила з самопалів, жиди-орендарі, обпилені, посірілі від пережитого жаху передсмертя, ставали й не второпували: піт і сльози котились по вимізеруваних лицях, губи тремтіли, невже це він, він?..

— Сальватор[342]! Батько вітчизни!..

— Єремія наш!..

— Оборона й захист!..

— Відсіч хамству, надія корони!..

— Найзначніший серед знатних!..

— Гектор, Гектор наддніпрянський!..

У Заслав входили хоругви Вишневецького, панянські, легкі панцерні, гусарські, обоз, гармата, драгунія, наємна голендерська, німецька — весь корпус, що вирвався, як мовили, з задніпрянської кліті й проходив тепер Поліссям, Волинню, Поділлям на відсіч Кривоносові.

Ребі Натан Ганновер дивився через вікно. «А втім, подякувати може Ярема Хмельницькому, — думав, — коли б Хмель схотів, не випустив би Ярему з Задніпров’я… Чи надіявся на давню приязнь, чи на Кривоноса його зумисне нацькував?.. Щаслива рука в того чигиринського сотника, а більша над усе кебета. Справді, ця земля не знала ще такого мужа…»

Запилені, потомлені йшли хоругви, пошарпані в недавніх воєнних іграшках, проїздили кінники, взявшись у боки, юрба віватувала княжим трибунам — Янушеві Корсакові, а на ньому ще не зажили рани по Корсуні, їхав блідий і суворий, Зацвіліховському, Черному, Ємйоловському, виглядала князя і впала навколішки, коли в білих, припалих пилом габітах провезли чудотворний похідний образ Пречистої.