Редакції журналу «Дзвони», а згодом і тижневика «Назустріч» не забарилися з відповіддю, поетапно розвінчуючи безпідставні закиди (особливо найабсурдніший із них — у Косачевому великодержавному російському шовінізмі), слушно вбачаючи в сарказмі Донцова особисту неприязнь і побоювання втратити свою місіонерську роль провідника нації перед лицем потужних конкурентів.
Утім, незважаючи на гідне відстоювання свого автора, навіть прихильні до Косача видання не спромоглися на належну оцінку й об'єктивну критику його історичної прози.
Проблема особистості та історії, складні взаємини індивідуума та суспільства є однією з центральних у багатьох творах літератури XX століття, зокрема — в історичній прозі Юрія Косача. На тлі переломних історичних моментів автор уявляв людину як носія певних індивідуально-національних рис у суспільстві. У цьому контексті варто згадати постать Богдана Хмельницького як доблесного воїна, мудрого політика, видатного дипломата — образ, що глибоко вкоренився у свідомості українського народу. За словами французького дослідника П'єра Шевальє, очевидця національно-визвольних змагань, Богдан Хмельницький — це «образ мужа, який для того, щоб піднятися над іншими, приводить у рух величезний механізм та наводить жах на те королівство, якого ні всі могутні держави християнського світу, ні навіть могутня імперія турків досі не могли похитнути. Одним словом, Кромвеля, який вдруге з'явився на Русі, який був не менш честолюбний, хоробрий та спритний, ніж Кромвель в Англії»[539]. Яскравим прикладом осмислення ролі Богдана Хмельницького, велетня українського національного духу, став роман «Дюнкерк» (1936) Юрія Косача, який намагався зазирнути у недосліджену і мало задокументовану історію епізоду життя майбутнього гетьмана: «Історія Б. Хмельницького перед 1648 роком… мала для мене завжди багато хвилюючого. Бо що ж може більше хвилювати, ніж історія народження героя? А для письменника що може бути більш хвилююче од мандрівки в нетрі доби, про яку так мало відомо?.. Так постав задум «Дюнкерка», що її друк розпочався в паризькому «Українському слові» в 1936 році, але незабаром був припинений із-за незалежних од мене причин. Дальша доля цієї повісті ще сумніша: вона пропала по дорозі до Львова в перших днях війни»[540]. Значну увагу автор приділив жанровій ідентифікації цього твору, окреслюючи його як «пригодницько-документальний роман про дії корпусу Б. Хмельницького, що брав участь у фляндрійській кампанії та в облозі Дюнкерка від червня 1646 року до жовтня того ж року під французькими прапорами. Можливо, що ще коли-небудь спробую відновити цю епопею української зброї на чужині. Але в сучасний мент мене цікавила вже дальша доля цього корпусу, і так постав роман «Рубікон Хмельницького», що трактує події після здобуття Дюнкерка, а саме поворот козаків в Україну, цебто добу від жовтня до кінця грудня 1646 року, отже, якраз цей період біографії Хмельницького, про який так глухо в нашій історіографії й письменстві»[541]. Визначена Косачем формозмістова основа тексту, в якому спостерігається співвіднесеність факту та вигадки, була породжена авторською концепцією зображення визначної доби (Козаччини) на теренах України як органічного продовження традиції національно-визвольних змагань та образу реального історичного діяча-державотворця.
Адже прикметно, що у творах і на сучасну, і на історичну тематику Ю. Косач часто змальовував образи співвітчизників, які так само, як і він, живуть або змушені були жити за кордоном — у європейських країнах. Це й царський посол у Відні Андрій Розумовський («Вечір у Розумовського»), й український дворянин-вигнанець у Празі Савич («Молодість Савича»), і Богдан Хмельницький на службі у французького короля (твори «Затяг під Дюнкерк» та «Рубікон Хмельницького»). Працюючи над своїми історичними оповіданнями чи ширшими епічними полотнами, Ю. Косач ретельно вивчав матеріали зарубіжних архівів і бібліотек, консультувався з українськими істориками, прискіпливо добираючи недоступні для більшості «материкових» українських авторів джерела. Тому й історична тематика його творів значно відрізнялася від відомої на той час української історичної прози, бо це були нетрадиційні для нашої прози й маловідомі події, постаті, які автор уміло вводив у європейський і світовий контекст, спростовуючи розуміння української історії як замкнутої в козацькій та спільнослов'янській минувшині.
А було ще чимало невиданих, «знищених у накладі», загублених і назавжди втрачених Косачевих творів. Нещасливо склалася доля рукопису його першого історичного роману «Затяг під Дюнкерк»: паризьке видавництво «Українське слово», куди роман було подано до друку ще 1936 року, його не опублікувало. Водночас для Ю. Косача ця тема була вельми важливою. Продовженням втраченого твору «Дюнкерк. Роман пригод» про Хмельницького (залишився лише фрагмент повісті, який ми подаємо у нашому виданні за газетою «Українське слово» (1936, № 176—184)) став роман «Рубікон Хмельницького». Про велику творчу активність письменника свідчить його листування на початку 40-х років з М. Антоновичем, де він повідомляв, що має бажання написати роман з епохи декабристів, а також про рід Капністів, й вже є кілька новел у «відмінному стилі». Ю. Косач дуже радів з приводу успіху в Празі уривку з твору «Лосенко, вольний митець». Автор писав: «Це є лише незначний кусник відповідного ритму, вичерпна цілісність, тільки знов переді мною проблема, як з «Дюнкерком» свого часу, чи обмежуватись виключно документацією, чи вільно розгорнути фікцію…»[542].
Епоха революції та громадянської війни дала Ю. Косачу багату канву для прозових творів, розкішні галереї типажу та безліч нових і глибоких психологічних конфліктів. Завдяки його талантові, сміливості вислову, завдяки його, мов вістря рапіри, загостреному відчуттю епохи, Ю. Косач знаходив постаті минулого в їх справжній величі. Історична романістика, на думку митця, що доведена «до безглуздя, до гротеску», цілковито дискредитувала себе ще в другій половині XIX сторіччя, критично зменшивши зацікавлення читацької аудиторії до свого жанру. Однак у Західній Європі в першій половині XX століття Ю. Косач спостерігав небувале зростання інтересу до історичного «роману, драми й фільму»: «Романізовані життєписи не сходять з книгарських вітрин, історичні розвідки, студії й мемуари побачите в руках зовсім не істориків»[543]. Причина, на думку письменника, полягала в тому, що європейське історичне письменство модернізувалося відповідно до вимог часу й потреб сучасного читача, породивши нові жанри — романізовані біографії, і нові види — історичні фільми.
Таку відмінність в естетичному розвитку митець пояснював тим, що в Західній Європі література, естетика, інтелектуальне життя розвивалися вільно, побудувавши «ідеалістичний світогляд», у якому історія перетворюється на «національну містику», натомість у Радянському Союзі з його пролетарським космополітизмом домінував матеріалізм, а на естетику потужно впливали ідеологічні теорії. Державницькі доктрини західно-європейських країн здебільшого концентрувалися навколо ідеї нації, яка визначалася, перш за все, усвідомленням себе «як певної метафізичної спільноти» — багато в чому завдяки «культу минулого», тобто історичним знанням. Для України питання актуалізації історичного минулого в художній прозі, на думку Ю. Косача, стояло дуже гостро, особливо у світлі недавніх подій втрати незалежності й національного обличчя. Він вказував на заслуги попереднього покоління історичних романістів — П. Куліша, М. Костомарова, О. Стороженка, Д. Мордовцева, М. Старицького, Г. Хоткевича, І. Франка, але зараховував їх до віджилої традиції XIX століття. Єдиним «сучасним» письменником історичного жанру — зі старшої генерації, по-справжньому модерним — був для Юрія Косача, як і для Лесі Українки, Орест Левицький, «значно ближчий нам, ніж попередній добі». У Левицькому його підкуповувала наукова достовірність, обґрунтованість викладу, логічний розвиток історичного сюжету, наявність чітко продуманої історіософської концепції, тобто те, що Косач намагався втілювати сам у своїх історичних романах. Естетичне світобачення письменника можна прирівняти до «типово барокового творчого методу», який Юрій Шерех приписував самому Косачеві.
