І німці, салютуючи, гриміли хвацько рукавицями об нагрудники — своє серце й розум віддавали полковникові; такого обріста треба пошанувати, таких, як він, мало на цьому мерзенному світі — побратимства з ним і частування сам Густавус Адольфус, лицар лицарів, не поцурався б.

Рославцеве ім’я відчинило Римші серце й. м. Мрозовицького. Таж майстер Рославець це не тільки брат зі змови вірних, а й колега з Падуанського університету. І тепер у Чигирині й у Білій Церкві чував раз у раз його ім’я, вже добре заслужене для вітчизни. Адже ж його, Рославцевим старанням, розкрито гетьманові очі на крутійство панів-ради, адже ж це Рославець сповістив про підступне накладання з Москвою.

— Добре дбає пан Рославець, — блиснув Морозенків посміх, — такі нам потрібні нині, а якщо ти, вашмосте, Транквіліонусе Римшо, чи як себе звеш, маєш у нього таку конфіденцію, то матимеш її й у мене… І особливо, коли, як кажеш, що ти це був у Львові, який мене попередив про безецні замисли моїх ворогів.

— Я не тільки у магістра Рославця маю конфіденцію, мості полковнику, а й у декого іншого…

Римша вишкірився, спроквола приходив до себе й лукавство поверталося до нього.

— У кого ж то ще такого?..

— Хоч би й у княжни Петронеллі Четвертинської…

Шальвіра прижмурив очі, наче й не знав, що мовить.

А знав добре, що полковник зірветься, мов віхола, мусить зірватись. І Римші аж жижки затрусились, коли Мрозовицький схопив його за плечі й вперся в нього пломенем — очима.

— Де бачив єси княжну, вашець? Та я за нею стільки вже напитався людей, стільки напечалив серце, а все надаремно… Скажеш же мені?..

Хоч Римша, власне, нічого не знав і не чув про княжну, але вважав, що собі аж ніяк не пошкодить, коли трішки прибреше. Для ще більшої важності попросив розмови віч-на-віч, але Мрозовицький нетерпляче гукнув:

— Говори, вашець, ми тут між своїми секретів не маємо.

А Римша поглянув по отаманні, по полковниках, що сиділи за столом і на диванах, курили люльки, й реферував: княжну, мовляв, бачили й в Острозі, й у Заславі, ховалась у черниць, може, пристала до котроїсь купи, може, в котромусь з граничних полків. Чернець же Домінік, він же Юрій Збаразький, — перевертень, на вашій полковницькій мості присягнув помститись, три ночі і три дні палив залізом і вертів мене на дибі. Домагався, скурчий бик, щоб я йому прирік найти княжну, але плюнув-єм йому між підлі зікри, мості реґіментарю, прозвав-єм його лотром і братопродавцем, новочасним Юдашом, але скажу тобі — шаліє з любові до княжни песій син. Коли ж, ваша мость, дістанеш його в свої руки, а в тому не сумніваюся, бо всякому злодійству зготовано возмездіє ще на цьому світі, то прошу тебе одної ласки — візьми мене за інстиґатора[458], вже я витрясу цю собачу душку з підлих і безецних її тілес…

Полковник Мрозовицький пильно його слухав. Посадив на диван, бо спостеріг, що майстер порядно охляв, наказав подати йому поставця. А сам швидко заходив по килимах, рукави ферезії[459] літали за ним. «Сама іскра, — подумав Римша, — не диво, що має такий мир у черні, соколець, а серце, видно, добре».

— На привату тепер не час, — мовив Мрозовицький, — хоч про моє почуття до княжни знають усі, не крив я того, — посміхнувся, — співають навіть у пісні про це, але не час на це, не час… Про її побіг сказав мені ротмістр Стеткевич — мусиш знати, вашець, — панни Оленки брат… Та ми з коня вже другий місяць не сходимо. Від св. Трійці голимо з паном брацлавським Нечаєм і вінницьким добродієм Богуном усе Побужжя від панських недобитків, чував єси? Про недавню іграшку під Брацлавом знаєш? Втікали від нашої руки, як тхори, втікали пани-ляхове… Реферуй же далі, вашець… Все нам реферуй…

«Отамання, що сиділи при вині, зійшлися не для частування», — так подумав собі Римша, не битий в тім’я. Лисавий, обгорілий в походах, довгоногий полковник Остап Гоголь, Яцко Воронченко з виполовілим вусом, що вкидав раз у раз латинські слівця, сотники Семен Гайдай, Роман Аксака, Демид Мокієвський — один із чотирнадцяти братів Мокієвських, реєстрових, два військові комісари в чорних киреях і ще декілька інших значних, як бачив Римша, мали осьде, в Морозенковому шатрі, не раювання, а консиліум. І не кожного тут радо бачили: коли заходили вістовці, всі мовкли — вістовців відсилав осавул при ввійстю. Заглянув у шатро полковник Іван Ґанджа, гладкий і пишний, як павич, і той за мить відійшов, бо збагнув, що непроханий. Не для всіх, видно, скликали це консиліум.

— І Вільгельмус Франкгайм питається, чи довго ще йому лежати отак…

— Скрізь пустинь, недорід…

— А тут і зовсім не збирали…

— Коня не попасеш, саламаху з водою, рибаху одну, як зловимо в ставу, в ріці, — заживаємо…

— Чого хочете, отамання? Двічі Ярема товкся, а Кривоніс все пустив з вогнем…

— Кривоніс, Кривоніс…

— Sonst ein resolvierter Soldat[460], — каже Франкгайм, він з ним сік цісарців у великій війні…

— Кривоніс, — Мрозовицький спинився. Заяскріло зерцало. — Добрий воїн, не скажу — Ярему на смерть заганяв, ось сьогодні вістовці прийшли з-під Костянтинова — та й луну самі бачимо, мості панове, начхурів Ярема й втік, як битий пес, підібрав хвоста — хвалю Кривоноса, але ж — приватник, іншого старшого, крім себе, не хоче знати… З ним світ перейдеш, але назад не вернешся… Клопіт буде з цим Кривоносом, як не всовістимо, наварить нам киселю, наварить же, дейнека, — вельми сердитий на нього наш пан Богдан…

І Гоголь, і Воронченко, й інші всі хитали головами — сердуватиме пан Богдан…

А й. м. Мрозовицький-Морозенко сам із пересердям стукнув перстенями об стіл.

— То тільки тая проклятуща гідра наша, роксоланської сваволі. То через такі от дурні гирі всі розумні голови летять у нас з плечей. Мало розпалити полумінь, але що буде, коли вихор і на наш бік понесе пожар і вигоримо, витліємо всі дощенту? Мало того — сікти джангарем, рубати домахою — мало й вікторії, а що далі, мості отамання? Того всього Кривоніс та й інші, менші Кривоноси, собі не думають, їм би лиш голови рубати…

— Ukraina Vera est Campus Martius: Марсові ми всі діти — Яфетові сини, шаблі вміємо тримати. Але раз пора, щоб на тому Марсовому полі та поставили рубежі — сяє, сяє республіка козако-українська, оселя свободи, може, й князівство руське. Бог нам Богдана дав не на легке діло, не на легку славу. Збунтували всю Україну, легко сказати, та хіба одну Україну? Ось у Червоній Русі гримить Семен Височан — чулисьте, панове отамання? П’ятнадцять тисяч до нас веде з собою. Від Сатанова до Новгород-Сіверського, від Луцького до Мозиря кипить. Вже панство минається. Вже нас не осідлає. Але на vacuum[461] не позволимо, нехай там Кривоноси коверзують досхочу. Богдан уже не той, що був під Корсунем, і зовсім не той, що під Жовтими Водами. Вже за ці три місяці свою думу передумав, вже не вдоволиться самим заплаченням жолду.

Ремствували єсте, що Фабія Кунктатора[462] маємо, але це ви даремно, отамання, — ті три місяці він не дармував, не мав дозвілля, теє вам скажу. Поклоніться йому, ще раз скажіть, що Богом даний нам вождь, хто ж би то мав з нас таку холодну кров, таку голову: бути поміж Сциллою і Харибдою, поміж шалом безголової черні й Річчю Посполитою? Всовіщав чернь, мечем її карав і слушно — не час, не час нашого посполитого рушення. Викільчити мусило зерно й викільчило, гай-гай, заярів уже лан, вже й зазолотів, і женців буде треба…

— Що ж вдієш з Кривоносом, мості полковнику, коли діє на свою руку?..

— Зігне йому кирпу пан Богдан, як не одному зігнув, теє вам тільки скажу…

— Тому Кривоносові — тріумфаторові з-під Полонного, Махнівки, а тепер з-під Великого Костянтинова?..

— Тріумфатор є один у нас, а тріумфаториків менших вкоротимо…