Заслоняли долонями очі, вдивлялись проти сонця.

— Та чкурнув, та так чкурнув!..

— На обози, братіє, на обози, на оксамити, на ридвани, на гетьманські куфри!..

— Випили крові нашої!..

— Зірви плюдри, Зайончковські, Тхужовські!.. Ач, як тікають…

— Алла, алла!..

Домінік затискав уста. Віз підскакував на вибоїнах, а з ним трусились тілища ранених, лежали мотлохом, борсались у маячінні, а недавно ще це була битна гусарія, цвіт коронного рушення. Стали кволі, обважнілі, із скипілою кров’ю на вусах, кров запеклась і на панцерних бляхах, що давили груди, ніхто й не подбав їх розіп’яти, кров і на вилогах жовтих чобіт. Скимлив молодший Тарло з чотирьох, що пішли, зовсім ще безвусий, із страшною раною в грудях, а над нею кружляли мухи, зелені мухи. Поручник Грушецький, з перерубаною рукою й ключицею, дивився склистими очима в небо, холодне й високе, й краплі поту котились по блідому чолі. Другий ротмістр хоругви, Цецішевський, брат львівського прелата, просив води: зяяла у нього в панцері, під самим ринґрафом з Божою Матір’ю, чорна рана від ратища. Хлоп мусив бути ведмежої сили, коли збив Цецішевського з коня, бо ж сам Цецішевський — велет, доставав стелі чубом.

Брат Домінік зав’язав Корсакові рану, відірвавши рукав від сорочки, шовк сочив кров, все проступала, й брат ніяк не міг спинити її, густої, текучої, як живої. А Корсак у безпам’ятстві борсався, виривався з рук. То грозив Мрозовицькому: «Я вже тебе, скурчибика…», — то повторював: «Буде воля Божа, най ся діє воля Його…» й «Оленко, Оленко — конвалійко, душко, душко-конвалійко…» — «Тихо, — говорив фратер, — не говоріть, вашмосте, не трудіть себе». — «Бунтарі! — відповідав криком Корсак, — я вже вас… Сто тисяч гунцвот зібрав, руським князем хоче бути, руською гідрою Річ Посполиту обсотати, таївся зрадник отчизни, стільки літ таївся, казав: добре заслужений для Речі Посполитої, а це був ящур, ящур — Хмельницький; скинути його з грудей, вигубити все сім’я до ноги…»

Гілля вільх, кленів широколистих, прозоролистих, хиталось над возами, трощили вози ліщину, нага, бо обдерта колесами від лика, стелилась за возами, їхали навпростець, в ліс, далі, тільки б далі, гілля дряпало ранених по обличчях, ліс, там перечекати б, передихнути, ліс — Крута Балка.

— Води… Правда, що його милість Володислав преставився?..

Ротмістр Цецішевський пробував підвести голову. Запечені, посічені уста.

Брат Домінік кивнув головою.

— Безкоролів’я в такий час! Боже мій, змилуйся над отчизною… Боже мій…

І враз з передніх валок крик, іржання коней, за принишклою усміхненою зеленявою, за синьотінню чагарнику.

— Вашмості, що там?..

— Гей, хто в Бога вірує!..

— Засідка, засідка!..

— Не дайтесь, панове, не дайтесь!..

— Козаки, козаки!..

— Єзус Марія…

То рубалось чоло табору, козаки, напавши знічев’я, сікли, розтинаючи разом і тонкі гнучкі гілки терену, що пнявся між дубами, разом з раменом відсікали, чортівським наскоком, здибивши коні, вилискуючи білими зубами; самі хорошуни, Перебийносові кінники.

— Бий їх! Бий їх, панське ребесо!..

Нагинались над возами.

— Ізрядніше, Полуяне, ізрядніше наступай!..

Пашіли роз’юшені, веселі.

— Вовгуро, Недайкашо, Лисенко!.. Сюди, хлоп’ята!

Звалювалися через золотіючу листву, з рудими промінчиками, що дерлись крізь листву, як гори, звалювались, бризкала кров, а вози збивались, а гусари зіскакували з коней, припадали до трави, до моху, закривались руками — «пардон, мості молойці, пардон», інші, як ведмеді, плутались в чагарнику, у важкій панцерній зброї, в лискучих латах, і падали, як звалені дуби, й криця, й залізо лат скреготіли — вже нікому не потрібний мотлох, а з узлісся біг котрийсь без шишака, в бік куряви, де гетьманські коні, ридвани…

— Вашмості, драгуни, скурчибики передались, вся Русь передалась! Це Зарудний видав, сам їх привів, ротмістр Богданович-Зарудний, пся кров… Зміїв, от кого годували ми… — і кинув шапкою об землю й упав, зашльохав, закачався, а брат стискав уста, стояв на возі, і все довкруги зеленіло, як прірва, глибезна, порожня.

— Люди, та ж ранених не кидайте, люди, та хто в Бога вірує, Мати Божа, всі святі!..

Молоденький Тарло тільки тепер збагнув, зовсім ясно збагнув, чому цей тремт рудого проміння, шум вільх дрібними, найдрібнішими листочками й лязк, найсухіший лязк в гущавині.

— У вовчих ямах гусарія ламає коням ноги, обійшли Перебийносові…

— Ззаду зайшли…

— Зрадив Зарудний!..

— Тьфу, розбійники, а загибель, а загибель…

— А-а-а!..

І Тарло схопив брата Домініка за руку і скиглив, як щеня, й сльози плили по темному обличчі й патьоками, брудними патьоками плили.

— Брате, братоньку, тільки не треба… Тільки не йдіть… Не покидайте…

І брат Домінік тоді, справді стьобнений тим плачем, тим хлоп’ячим скимлінням, схопив віжки (погонич давно зіскочив убік), вирвавши воза з натовпу застряглих возів, просто через утікаючих людей, через стовбури звалених дерев, через м’які кадовби побитих, гнав коней вбік, у поле, краще в поле, ніж тут, тільки не тут…

…Хай буде воля Божа, воля Божа…

Але й у полі, ще страшнішому полі, свистіла, виблискувала криця…

Корсак спритомнів від болю. Від середини черепа, через усе чоло, аж до перенісся стугонів біль, довбання тупим настирливим долотом. Пекло й у грудях. Сонце стояло так просто над ним, так високо, бляхи на грудях і кольчуга розжарились і пекли руку, коли до них доторкнувся. Зволожив уста. Відчув, що босий, глянув — на ногах не було чобіт. І праворуч від нього, притулений лицем до землі, склисто глядів на нього Тарло — він був мертвий. А віз, перекинувшись, так і стояв руба на двох колесах, з воза вивалилась солома й ротмістр Цецішевський без руху, з ногами на драбинах, головою зовсім вниз, від крові все лице стало чорне, гидке, непізнавальне. Кругом люди й люди, покотом, побиті, нерухомі, коні з видутими брюхами, з жовтими зубами наверх. По полю ходили якісь люди одинцем, гуртом — повзли, як чакалки[247], один із мішком на плечах вже уходив, другий ходив між трупами й ногою відкидав полу, ногою ставав на панцер і віддирав, у кого був, позлотистий ринґраф, золотий ланцюжок із шиї, а сам мимрив тягуче — дивно приспівував під носом — татарин. А два зчепились недалеко від Корсака, двоє в шарлатних штанях з золотом і в драгунських колетах: «Та, Гансе, я ж тобі кажу…» — «А я тобі кажу, це ж не так…» — і що не так, не чув. Німці, подумав Корсак, мародери, пішли, третій сів біля товстого пана в густо золотом пошиваному кунтуші й спокійно перекидав мертвяка — оце кабан, оце так кабан — і витрушувавши кишені. А сам, як павук, з тонкими і довгими вусами, з викаряченими очима, старий пошрамлений мародер, розбійник.

І раптом Корсаку стало все ясно. Так, це ж був розгром…

— Де фратер Домінік, невже ж його нема? Це ж битва — корсунське побойовище і відступ…

Ех, ех, та й як же так?.. Але ні, це зовсім просто і нічого дивного, тільки лайдацтво реґіментарів, тільки такі вони дурні, зжалься Боже, такі йолопи — невже це правда, що король не живе?

У Варшаві бачив колись у замку, на стінному гобелені: король стояв, у римському шоломі зображений, однією ногою на Чорному морі, другою — під Москвою; і живого його бачив: в чорному, такий жовтий-жовтющий. І Марай, його наложницю, добре знав, у Фукера в Варшаві колись пиячили, і Марай проїздила повз вікна кочею, до Уяздова, казали — дере з короля, найбільше її любить, а брови у неї підголені, руда, як вогонь. Добрий воїн, хоч і причинний. Це ж він у цій ганьбі винен, це ж він, легкодух, козацьку підбадьорював гідру. Тут тільки вогню, тільки заліза…

Лежав із примішеними очима, гупало долото в перенісся, але так добре лежати — й сонце, й південь гріє босі ноги, коли б тільки води, зовсім сухо в горлі, а Оленка, де Оленка, коли б знала, дитятко… Тільки Вишневецький врятує Річ Посполиту. Ми з давніх руських родів, тільки ми її спасемо… Не мазури[248], не Потоцькі… Ми їх знаємо, українських змій…