Водночас повість Ю. Косача «Рубікон Хмельницького» постала на реальних історичних подіях, вона промовляє багатющим джерельним матеріалом, над яким серйозно попрацював автор. Читаючи «завихляну мову» універсалів, дипломатичної кореспонденції, гетьманських інструкцій тощо, Ю. Косач прагнув знайти там печать Богданової особистості. І він її знаходить. «Ця особистість, — написав згодом письменник у своїй статті «Формація владаря», — незвичайно скомплікована, різногранна, пребагата, з поготів несподіваними вибухами пристрасти і з кам'яним монументальним спокоєм маєстату»[551]. Ю. Косач своєю повістю повстає проти викривлення образу Хмельницького польською історіографією й особливо белетристикою, де образ Хмельницького виглядає статично, як «тип «пекельного гуляки» — своєрідний, звичайно, негативний витвір польського імперіального «порубіжжя», декоративний образ театрального українця, «козацької похмурої душі», який повторюватиметься в різних варіянтах у Словацького, в польських поетів «української школи» й у новітній польській літературі»[552]. Ясна річ, що це сенкевичівське визначення і психологічно, й соціологічно аж ніяк не відповідало дійсності й не могло вдовольнити вдумливого письменника-патріота. Не міг він змиритися і з викривленим образом великого гетьмана в інтерпретації української народницької белетристики чи то у декоративній версії М. Старицького, чи то в розважальних оповіданнях А. Кащенка або в драмі О. Корнійчука.
Ю. Косач переконаний, що Богдан Хмельницький як людина жде ще свого правдивого висвітлення, вільного і від приниження й легковаження чужинців, і від примітивної стилізації своїх. «Насамперед тому, — писав він у статті «Формації владаря», — що сенкевичівський образ „расового українця“ взагалі недійсний і стосується, може, тільки до окремого, дрібного, неістотного для тодішнього українства прошарку. «Пекельними гуляками», ані романтичними степовими Баярдами не були, либонь, ані попередники Хмельницького — Вишневецький, Наливайко, Сагайдачний (коли говорити про визначніші постаті козацького середовища), ані представники інших українських середовищ, яскраві для характеристики типу української людини XVI і XVII ст., напр., К. Острозький, І. Вишенський, П. Могила. Чигиринський сотник не був, по-друге, тільки українсько-козацьким варіянтом польського імперіяльного типу аристократії, як хотіли його бачити польські історики й поети»[553].
Історичне тло «Рубікону Хмельницького» автентичне й джерельне, що підтверджує ціла низка архівних матеріалів, історичних розвідок, на які спирався письменник у своїй повісті, основна думка якої зводилася до того, що Хмельницький вже 1646 року шукав розв'язки польсько-українського питання, маючи у своєму загоні вишколених у 30-літній війні козаків. «Велич Богдана саме в тому, що він, імпровізуючи, як це підкреслюють навіть ворожі історики, своєю геніальністю вождя й політика зумів загнуздати українську стихію та повести її через Жовті Води, Корсунь і Берестечко під Львів та Замістя. Його нерішучість в деяких хвилях свідчить про брак політичної підготови, а не про протилежне», — саме на такій інтерпретації ролі Богдана Хмельницького наполягав Л. Граничка.
Водночас Ю. Косач невипадково звертав свою увагу на маловідомі події 1646 p., на перебування Хмельницького з козаками під Дюнкерком та повернення їх через Данциґ. Письменник докладно вивчив справу участі українських козаків під проводом Б. Хмельницького, послуговуючись статтею І. Борщака «Козаки Хмельницького під Дюнкірхеном», що була опублікована в газеті «Українська трибуна» (Варшава, 1922), посиланнями на цей факт у монографії М. Костомарова про Б. Хмельницького (Санкт-Петербург, 1859), працях істориків М. Аркаса, В. Липинського, І. Крип'якевича та ін. Письменник «у процесі поетичної реконструкції» тієї доби використав цілу низку джерел іноземних авторів. Є між ними твори найвищих чинів іноземних держав, маршалів і генералів, дипломатів, подорожніх агентів, письменників, учених, філософів, найрізноманітнішого люду з-поміж військових і цивільних осіб.
Автор «реконструював» маловідомі події 1646 року, щоб знайти докази того, що велика національна революція 1648 року, епоха великого Богдана не постали на порожньому місці, що інша людина, крім Богдана, «не могла б стати душею того діла, яке розпочав 1648 рік». Юрій Косач звернув свій погляд на традицію — форму — лад, «основи західньої свідомости», що формували світогляд Владаря. «І тому, що це універсальне поняття ладу реалізувалось у творі Хмельницького — у відродженій після довгого часу небуття українській державі, як у наслідку окремої нової української культури духу, в неповторно концентрованій і конкретній формі виявили себе й сили української стихії. Богдан Хмельницький був, у цілому своєму ставанні як владаря, доказом її невичерпности», — зазначав Ю. Косач у своїй статті «Формація владаря».
Письменник уперто вишукував історичні факти й художньо вмотивовував ідею усвідомлення Хмельницьким свого посланництва й виняткового покликання до виконання великого плану, постійно акцентуючи на тому, що світогляд реформатора спирався насамперед на іманентну європейськість, на ідеологічні даності, витворені Заходом понадчасово. «До будівлі „sedes libertatis“ (оселі свободи) могли приступати люди з наймодернішим державницьким світоглядом, — писав Ю. Косач. — Тож не біографічні дані характеристичні для західности Хмельницького. Окцидентальний ввесь життєвий твір його, його світогляд і спосіб діяння як полководця, політичного діяча, організатора нового суспільства».
Про Б. Хмельницького і його епоху Ю. Косач, як він сам зізнавався, планував видати цілий цикл під назвою «Цезар степів», про що він повідомив у передмові до повісті «День гніву» (Генсбурґ, 1948). До циклу мали ввійти повісті «День гніву», «Хмельничани», «Сойм у Чигирині» або ж «Смерть у Чигирині».
«Головною темою „Дня гніву“, — писав автор, — є стихійний, всенародний, революційний зрив української нації й формування політичного світогляду Б. Хмельницького та нашої провідної верстви на початку повстання. Остаточне закріплення того світогляду й висвітлення особистості й діяльності Великого Гетьмана та когорти його найближчих співробітників — це тема „Хмельничан“… Центральна постать „Сойму в Чигирині“, що хронологічно обіймає 1655—1657 pp., — Юрій Немирич, а провідна ідея — призначення України у всесвіті. Роман „Дюнкерк“ (друк, у паризькому „Українському слові“, 1935) втрачено. Повість „Рубікон Хмельницького“ (1943), хоч стилістично відокремлений, у деякій мірі становить пролог до циклу „Цезаря степів“».
Митець прагнув відтворити епоху національно-революційної війни в усій її складності. Перебування Ю. Косача на чужині дало йому можливість реалізувати через захоплення історією глибину внутрішнього драматизму, трагізму людини, що напружено намагалася зрозуміти саму себе, усвідомити своє місце в складній реальності перехідного періоду історії. В цьому випадку не йдеться про «блискавичне» травестування й наслідування трилогії Г. Сенкевича, яку складають романи «Вогнем і мечем» (1884), «Потоп» (1886) та «Пан Володийовський» (1888). А навпаки, «Трилогія» Г. Сенкевича та роман «День гніву» Ю. Косача стали свідомою настановою митців «гартувати серця» своїх співвітчизників за умов утрати державності, дати опору їм і їхньому минулому, на чому наголошував польський письменник в останньому романі «Пан Володийовський»: «Na tym kończy sie ten szereg książek pisanych w ciągu kilku lat i w niemałym trudzie — dla pokrzepienia serc» («На цьому закінчується список книжок, які написані впродовж кількох років і з чималими зусиллями для зміцнення сердець»).
Романтично змальовані могутні натури (Богдан Хмельницький, Іван Богун, пан Володийовський, Ян Скшетуський, Лонгинус Підбийп'ятка, Ян Заглоба, Ярема Вишневецький, пан Кміціц), які не знають поміркованості, завжди інтереси суспільні ставлять вище особистих, ні перед чим не зупиняються для досягнення мети, репрезентують велич духу та твердість характеру, втілюючи ідею відродження державності.
