Усі композиційні та стильові рішення Ю. Косача підпорядковані завданню розкрити внутрішній світ Богдана Хмельницького за допомогою постійних кореляцій умовної і реальної дійсності та зіставлення минулого, сучасного та майбутнього.

Зустріч радника Шевальє з капітаном козацького корпусу, що бився під Дюнкерком, виявилася тією духовною ситуацією, яка визначила у його свідомості народження Людини духу у вирії національно-визвольної боротьби («Я його пам'ятаю, бо мені доручено було тоді справу підписання контракту з ним. Це людина з породи Валленштайна, еміненціє. Амбітна й кріпка, талановитий кондотьєр, з доволі неясними цілями. Він тоді мріяв про священну війну з Туреччиною, але чого прагне тепер, не знаю… Втім, де Брежі потверджує мою думку. Це необлічена людина, скрита й сповнена химерних планів, палкий, але вистигне вмить, як кожний козак…»).

Спогади у романі часто перетворюються на описи, на розповідь про події з монологами та діалогами («Хмельницького я знаю, і шановний пан радник помиляється: він знає, чого хоче. Це людина з тієї глини, з якої ліплять Цезарів. Не прибільшую й не зменшую: якщо він умітиме володіти черню, цією bellua sine capite (бестія (звір) без голови. — P. P.), то там, над Борисфеном, можуть народитись великі речі, пане Шевальє…»). Вони подаються у живих картинах та гострих ситуаціях, таких яскравих та образних, що сам факт спогадів наче зникає і далі йде звичайна оповідь («Рейтари, мов вовчурі, порвались через бір, та так, що Римші запирало дух, віття дряпало його по гирі… від страху звело йому щелепи, пропадав либонь не за понюшку… Римшу вже не несли ноги. Його поволокли опудалом до дубків, де розташувались міняйла з крамом. Табір, позіхавши од нудьги, стрепенувся. Навіть ті, що дрімали горізнач, насунувши капелюхи на лоби, пробуркались і посідали. Вішання людини — добра розвага»).

Трагедія країни відновлює, збільшує у свідомості героя аналогії, історичні та літературні паралелі («То я вам скажу, — почав Хмельницький, — хоч і шкода много говорити, а лучче і благополізніше діло творити. Сина мойого убили, люди, поганьбили жону, достаток відняли, все взяли, навіть походного коня, а мене на смерть осудили. Нема іншої нагороди за кров, яку я за його мость короля пролив, ранами вкрите моє тіло тільки для ката знадобиться. Я в Чигирин по мсту міг іти, пресобачого Чаплинського рознести на шаблях. Але теє не палить мене, паче вогню кривда не моя, а ваша… Маю шаблю в руці, — крикнув хрипко Хмельницький, і луна покотилась по всьому таборі, — ще не вмерла козацькая мати!..»). Імена з минулого, факти національної історії, культури накладаються один на одного, трансформуються, знаходячи нову реальність у підсвідомості Богдана Хмельницького на тлі звитяжних подвигів за волю молодої, прекрасної і квітучої України.

Тема пророцтва, як і проблема засудження аморальної поведінки й лицемірства, органічно переплітаючись, існували від часів давньогрецького філософа, основоположника об'єктивного ідеалізму Платона й до українського митця Ю. Косача.

Повертатись до епохи Хмельниччини Ю. Косача щоразу змушувала легенда, «залюбки й наполегливо підтримувана великою частиною польської історіографії й подекуди української, а поготів імперсько-російської. Це легенда про Хмельниччину як про межовий стовп вирішальної ваги, далі як дороговказ історії польсько-української непримиренности, українсько-польського історичного конфлікту». Цю легенду підтримував значний масив польської історіософії, публіцистики й літератури, а високообдарований польський романіст Генрик Сенкевич доводив «леґенду до високостей міту». «З одного боку, у нього — прекрасна, шляхетна, симпатична Річ Посполита лицарів меча й духу, з другого — Дикі Поля безкрайого хамства, відчайдушно-романтичної, соціяльно-непродуктивної вольниці». Ю. Косач вбачав особливу небезпеку в тому, що легенда поволі ставала ідеологією і живила суспільство і в найновіші часи, бо «Хмельниччина і в наші часи в свідомості пересічного члена польської спільноти, — зауважував письменник, — це відправний пункт для негативної історії польсько-українських взаємин, де Богдан Хмельницький — це головний винуватець взаємно заперечуючого укладу відносин між двома народами, це „справник того, що поштива Русь збунтувалась і бунтується й досі“».

Косачева увага — і як письменника, і як публіциста — спонукала до глибшого осмислення історичних подій часів Хмельниччини з надією, що сучасна доба «дасть змогу польській історіографії й публіцистиці, коли вона повертається до тієї доби, відмежувати неістотне від істотного, проглянути в Хмельниччині подію величезної ваги для обох народів, дослідити концепцію Хмельницького й хмельничан як одну з найбистріших, яку знає сучасність, дослідити універсально-соціяльний зміст нашої революції й вияснити, яке велике позитивне значення для Польонії могла мати революція 1648 року, коли б її ідеї знайшли хоч частинне зрозуміння у тодішньої польської еліти». Письменник прагнув стати на бік понадісторичної правди, що її завжди не вистачало у висвітленні польсько-українських взаємин у минулому. Він розкривав складні духовні зміни, наростання внутрішніх устроєво-юридичних і суспільно-економічних суперечностей, що вели до неминучого присмерку «золотого віку» Полонії, до розсівання її культури, до розпорошення державно-цивілізаційної машини, показуючи, як тим часом у степах України, на т. зв. порубіжжях, через окреслені етнічні переміщення відбувалося накопичування нової соціальної енергії, «відбувалося народження нового масиву культури, який творили елементи соціально невичерпані, свіжі, динамічні, вольові». «Справа не лише у козаччині, — підкреслював Ю. Косач. — Вона була тільки остаточною, оформляючою силою. Справа народження наддніпрянської української культури далеко складніша. Якщо взяти для уяскравлення якісного образу тієї культури різні й потенційно багаті постаті Петра Могили, виходця з Молдови, Щасного Гербурта — поляка, але невтомного речника тієї нової молодої української культури, Юрія Немирича, учня англійських університетів і лідера протестантської інтелігенції на Волині, та й багатьох інших, то ми переконаємося, що справа не обмежується на Сєнкєвічевому „заколоті черні“, ні на козацькій романтиці Кащенків».

Автор наполегливо працював задля відновлення історичної справедливості. Проте, досліджуючи сучасну українську історичну белетристику, Ю. Косач побачив на цьому неозорому полі пустку (стаття «Історизм і література»). Окрім як у декількох історичних новелах Л. Мосендза, Н. Королевої, В. Домонтовича та в історіософській повісті «День Святого» І. Костецького, письменник не побачив глибинного зацікавлення історизмом як тереном мистецького діяння. На кризовому етапі історичного роману й драми письменник констатував лише вияви епігонства або кволі псевдореалістичні (хоч іноді й дуже кропіткі, але безкрилі) репродукції минулого, або ж перебільшений, нездоровий романтизм. Обидві концепції, на його думку, дуже далекі від синтезу й світових шляхів історичного жанру.

І справа, за Косачем, не у відмиранні історичного жанру й неактуальності його, а в неспроможності самих авторів та читацьких мас витворити новий погляд на історичність, «бути приготованим до власної історії».

Від історизованої літератури українською мовою в СРСР («Богдан Хмельницький» О. Корнійчука), основаної на регіоналістичних підходах і народницькому світогляді попередньої доби, Ю. Косач так само не був у захопленні, як не в захваті й від критики, яка всіляко підносила таку літературу. «Ми були свідками, напр., як один достойношановний прапороносець цього світогляду, — обурювався письменник, — атакуючи сучасних українських письменників, висував як ідеал твори Кащенка й умиленно бідкався: „Хіба це герої, хіба це героїні?.. Ось дивіться на таку Прісіньку Кащенкову з „Під Корсунем“, ось що треба брати за ідеал“… Прісінька! Боже мій, думали ми, і це говориться Р. Б. 1947! Доба Хмельниччини має бути репрезентована Прісінькою, (втім, мабуть, доволі милим єством жіночої статі)! Сьогодні, коли маємо вже такий ясний образ Богдана Хмельницького, цього справжнього Цезаря степів, коли наша й чужинна історіографія виявили всю велич цієї суверенної постаті, що, як каже француз П. Меріме, була „першим в Европі творцем ідеї національної окремішности в модерному розумінні“, коли ледве можемо обійняти весь державнотворчий задум Хмельницького й революційність його концепції Української Держави з опертям у Ст. Бихові й Чаусах та на Чорномор'ї, коли ланка за ланкою відбудовується сьогодні схема його геніяльної зовнішньої політики на тлі політичних комбінацій тогочасної Европи, коли ідея його національної революції в аспекті доби набирає й універсалістичних первнів (зв'язок із Ол. Кромвелом, зв'язки з білорусинами (Поклонський), з Литвою, з польським соціальним рухом (Костка-Напєрський, Ґржибовський, Ґойський і т. д.), з католицтвом (єзуїти, Генцель-Мокрський), коли завдяки 1648 рокові ми виходимо по довгих століттях як сформована нація у всесвіт, нам пропонують… кащенківську Прісіньку як ідеал воюючого і прагнучого українства. Така наша „приготованість до історизму“, що за неї змагався Ю. Липа!».