Заходить у кав’ярню на п’ять хвилин перепочити. Замовляє каву в юнака; чує, як того кличуть Ілір. Він білявий, низенький, міцно збитий, товста кістка, щербинки між зубами, кутасті риси обличчя. Албанець, який невідомо звідки тут узявся, хто знає, яка одіссея привела його з Іллірії до Куфонисі. Скільки морів і гір він лишив за своєю спиною?

Компанія рибалок на пенсії байдикує за столиком поруч. Вони нащадки піратів, які колись улаштували тут своє лігво. Дукареліс читав про народні пісні з капітаном Стекулісом, про Туркодимітриса, Катінгоса та Іскоса, які промишляли в цих краях під час революції[8]. Розглядає їх збоку. Так, викапані піратиська. Схожі одне на одного, хоч і коряться вимогам сучасної моди: чорні сорочки, сиві бороди, обгорілі на сонці обличчя. Трохи затримується, щоб насолодитися підслуховуванням їхніх бесід. Сьогодні він надів на себе маску соціального антрополога.

Починає один із цих старих парубків: «Мій батько в житті боявся лише одну річ: раптового шквалу сіверка[9]. Якось вийшли ми у відкрите море, і — раз, здіймається. Штиль, як корова злизала. Ми: ану ж спробуємо заховатися за мис, а там, як уже буде! Поки підійшли до Антикері, удвох на палубі витягали сітки. Хвилі за мить стали перехльостувати через борти, мамо рідна! Море не впізнати... Як ми тоді вціліли, одному Богу відомо!»

Інші хитають погоджуючись головою. Розуміють. Знають. Десь так мали розмовляти і їхні кікладські предки п’ять тисяч років тому. Певно, їхня шкіра теж була обпечена сонцем, загрубіла від солоного морського вітру. Це — незрима тектонічна плита, що невідчутно, безшумно рухається під їхніми ногами, далеке минуле, яке раптово активізується немов сплячий вулкан, виштовхуючи назовні сокровенне, лишаючи сліди в їхньому житті.

Інший починає пригадувати свої біди та негаразди. «Вийшли в море, жодної риби не видно, не таланить, хоч ти трісни. Через дві години на те саме місце приходить покійний Венетис і одним махом витягує сто п’ятдесят кефалей. А іншим разом, пригадую, ходили зі Ставросом, земля пухом. Я лише цигарку закурив, а він — раз — сорок кефалей витягнув. У нас однакова приманка була. Я витягнув лише три кефалі та три чорні скорпени».

Рибалки замовкають. Дивляться на море, погладжуючи бороди, і курять. Їхні вуса та пальці пожовтіли від нікотину. Скільки років їхні руки шкарубли й нівечилися від того, що і взимку, і влітку вони закидали та витягали сітки. Скільки разів ці люди ризикували загинути в чорних водах? Містраль, Гарбіс, Пуненте, Грегаль, Сироко, Австер[10].

У цю мить Дукареліс вирішує піти. Розраховується, кидає «Гарного всім дня!», ті неуважно кивають головами, голови зайняті іншим.

На сходинках за «Вітряком» на нього натрапляє власниця пансіону. Вийшла розвісити білизну сушитися на подвір’ї. Обмінюються поглядами, кількома фразами «для будь-якої оказії», просто заради ввічливості. Але зараз вирішують зробити дещо більше.

— Здається, ви забули свій мобільник у номері, пане Дукарелісе. Він увесь ранок розривався.

—А й справді! Не взяв.

Цього разу Дукареліс затримує погляд на жінці. Ввічлива та симпатична. Перш ніж причинити за собою двері, набирається сміливості й просить у неї дозволу зрізати квітку з її гігантського трояндового куща. Одразу картає себе за це. Відчуває, що почервонів. Наче мале дитя якесь, як соромно!

— Звісно, нащо питати; зрізайте, скільки хочете! — відповідає пані, сором’язливо всміхаючись своєму гостю. Той витягає складаний ножик, необхідну річ у рутині його життя, зрізає вподобану квітку. Вичавлює з себе «дякую» й піднімається сходами. Наповнює склянку води для квітки. Тієї миті знову дзвонить телефон.

— Де ти пропадав? Я телефоную п’яту годину поспіль! — чується з того боку слухавки.

— Вийшов на прогулянку і забув телефон.

— Як справи?

— Більш-менш.

— Може, ця поїздка на острів після стількох років була не такою вже й вдалою ідеєю?

— Не хвилюйся, Ісмено, зі мною все добре.

— Якісь новини з поліції?

— Ні, вони ще проводять пошуки.

— Ти хоч сходив покупатися?

— Так... Море чудове...

Кількасекундна мовчанка. Чути дихання одне одного.

— Тату...

— Що?

— Не роби дурниць... У мене залишився тільки ти!

— Не робитиму, не переживай.

— Тримай мене в курсі. І... носи з собою мобілку.

— Добре, — каже Дукареліс, і зв’язок обривається. Така коротка розмова!

Подумки він вертається на багато років назад. Йому ніколи не забути той вечір з нападником у доньчиній кімнаті. Він закарбувався навік у його пам’яті. Дружини поруч не було, та згодом, певно, жіночій інстинкт активізував якісь шари її підсвідомого. З тих пір вона наче почала трохи його сторонитися, так, наче в неї всередині щось зламалося. Іноді на неї щось находило й вона дивно поглядала на нього, наче вивчаючи, поглядом, який пронизував його наскрізь. Часто він відчував спокусу розпочати з нею розмову, розібратися в причинах такого ставлення. Не наважувався. Вагався, чи це не змусить його ненавмисно виказати те, що насправді сталося в Ісмениній кімнаті. Тож відтоді темна, каламутна пляма весь час набігала на їхнє життя.

Гортає альбом зі світлинами. Ця біля фонтану ді Треві, разом на Карловому мості над Влтавою, перед Букінгемським палацом, біля Віденської філармонії в переддень різдвяних свят, знову разом на узбережжі озера Меларен у Стокгольмі. Нащо зараз йому в цьому порпатися?

Бере рукописний щоденник розкопок, пошарпаний зошит, кинутий на столі, і починає вивчати креслення, плани, перечитувати свої нотатки, манюпусенькі закарлюки, накидані нашвидкоруч через брак часу. Археологи надають великого значення своїм щоденникам. Дехто вважає, що перебіг роботи має фіксуватися точно й чітко, з усіма обчисленнями та спостереженнями. Інші вважають за необхідне також записувати власні враження, спогади та пережитий під час розкопок досвід. Відтак спостерігач сам стає об’єктом дослідження. Дукареліс був прихильником першого способу, але піддався все ж таки спокусі й на берегах або в нижній частині сторінки, між обрахунками й описом горщиків, статуеток і кісток, утулював власні думки, враження, довільні нотатки до своєї остаточної теорії, розповіді про випадки й уривки розмов з підлеглими. Мимохіть туди в хронологічному порядку потрапили окремі слова, фрази з подвійним сенсом, натяки, наочні ознаки змін у його внутрішньому світі. Це була хроніка скоєної зради. Між сторінками лишилися крихти тютюну, хоча стільки років минуло, але ці реальні свідки довгої попередньої історії його життя не зникли. Тоді він курив, тримаючи щоденник в руках, удень на розкопі, пополудні під час класифікації знахідок і ввечері, коли знесилений готувався до сну. Він підносить сторінки до носа, обнюхує, ні, тютюновий запах вивітрився. Лише ледь відчутний аромат ванілі, ледь відчутний, упереміш із запахом старого паперу й вологості буде нагадувати про миті його особистих переживань. І ось, минулий час перед його очима, час, мов пісок витікає поміж пальців, хронос.

Перед його очима знову проносяться Макіс з Антигоною, інші студенти, робітники та його помічники, ями розкопу й знахідки. Знову чує їхні голоси, пане професоре, як лопати копають землю. Гортає одну за одною пожовклі сторінки, аж доки не натрапляє на записи другого літа розкопок. Пам’ятає все до дрібниць у тому фатальному літі, як він позначив вицвілими літерами на берегах свого щоденника зради.

Неначе величезний багряний кит, що прямує у відкрите море й пірнає в темні глибини, сонце поволі тонуло в Егейському морі. А те займалося вогнем. Разом з ним спалахувало й небо. Чайки металися над скелями, підшуковуючи місця для ночівлі, останні рибальські човни верталися в гавань і ставали біля причалу. Для місцевих уся ця фантасмагорія була лише оптичною ілюзією повечір’я. Просто неспинна хода часу, через отвір піскового годинника сипався одвічний лад всесвіту. Але для археологів і студентства ці миті, коли сутінки вовчим кроком прослизали поміж останнім світлом і початком темряви, ставали знаком містерій, іншого, загадкового світу, який існував за межами їхньої реальності. Надриваючись увесь день під немилосердним сонцем, вони хотіли вірити, що їхнє життя не складається з самої буденності, і, як будь-яка людина, покладали сподівання на те, інше життя, відмінне від плинності земного існування. Уже звечоріло й узбережжя Фароса наповнилося їхніми тінями, схожими на тіні з «Одіссеї», які мов кажани, гасали над асфодельними луками. З тією лише різницею, що тут тіні людей мали плоть і кров, якщо штрикнути їх голкою, вони б зойкнули від болю.