Дукареліс механічно киває головою, виказуючи згоду, та його думки далеко. Насправді він навіть не слухає бідкання капітана. Раптом перериває того на півслові й просить зупинитися біля цих двох скель. Він і тут знаходить черепки, але не бачить й натяку на якесь поселення. Певно, у цьому місці робили аварійні зупинки. На Нижньому Антикері та Прасьї він також знайде вказівки на існування кікладського поселення та поховань римської доби. Він озирається й відчуває, як в обличчя б’є морський бриз, а на шкірі залишається сіль від бризок. Вітер куйовдить волосся, наче його легенько торкається любляча рука. Він заплющує очі. Бачить Антигону, що стоїть за спиною. Всміхається. Обіймає його й затуляє очі долонями. Угадай, хто? Він дихає на повні груди, йодоване повітря лоскоче ніздрі. Та раптовий напад меланхолії змушує його спохмурніти, на сонце набігають хмари і їхні тіні повзуть по землі. Над ним в’ються чайки і кричать, він вторгся в їхнє царство. Тут вони відкладають яйця, висиджують пташенят і беруть їх у перший політ. Укотре він порушує спокій святого місця. Як би йому хотілося залишитися тут, потрапивши в кораблетрощу, всамітнитися з галасливими чайками, які каменем падають у воду, сідають на уступи та роздивляються його здалеку. Місцина є такою самою первісною, якою її бачили перші кікладці, що пристали сюди на човниках, випливши з морського безміру. Намагається прикинути кількість маршрутів, утому через необхідність повертатися в той самий день. Він уявляє, як вони гребуть, оминаючи скелясті острівці, на немилосердному сонці, змагаючись зі стихією, а іноді — і з самими собою. Так, як це робив ладо Кассіопи.

Пізніше, до наближення сутінків, Кукулес піднімається сходами до його номеру й чекає назовні. З ним — новий голова, його наступник. Він грюкає у двері дерев’яним ціпком. Він розповість Дукарелісу, що розмовляв із капітаном і знає про кожен пункт його маршруту. «Нічого під світлом сонця не сховаєш, пане професоре!». Під сонцем він має на увазі себе. Новий голова каже, що вважає за честь для себе знайомство з прославленим археологом. Більше йому сказати загалом нічого, але він наполегливо починає попропонувати відвезти Дукареліса на власному човні на Копр’ю. Один рибалка там нещодавно знайшов уламки статуеток. Дукареліс вважає пропозицію цікавою і, попри втому від ранкової подорожі, бере свій капелюх і рушає за ними до порту. Там Кукулес просить пробачення, що далі не супроводжуватиме компанію, бачте, морські подорожі вже не для його віку.

На шляху до Копр’ї Дукареліс роздивляється острівці й каже, що в надвечір’я Малі Кіклади мають особливий чар. Голова погоджується. Саме через це нещодавно всі острівці та скелі Куфонисі потрапили в охоронний список Natura 2000. Також він інформує пана професора про роботи з облаштування музею, який скоро відкриється на острові в приміщенні старої школи. І — несподівана звістка! Голова надіслав прохання повернути на острів знахідки його експедиції разом з людськими останками до експозиції нового музею. Вони вже пишуть листи-звернення, припахують і депутатів їхнього округу, зрештою, пане професоре, хіба громада не має права на свою частку? Одразу пропонує взяти участь у проєкті повернення. Дукареліс відповідає, що такі дії не матимуть результату, усі питання згідно із законом вирішує 21 Управління. Раз-два, раз-два... Але, чому б не спробувати?.. У будь-якому разі, він розчулений, не кожен голова має такий інтерес до історії.

На Копр’ї Дукареліс окидає поглядом Порі, де він копав двадцять років тому. Знову переконується, що доісторичне поселення розташувалося в зручному місці: над затокою, з видом на всю широту прибережних вод. На острівці він досить швидко знаходить насип рукотворного характеру. Розгрібши трохи руками ґрунт, він натикається на уламок статуетки та кераміку. Скоріш за все, тут великий за розміром апотет або якесь поховання. Цікаво й те, що сам острівець в доісторичну епоху був набагато більшим, але частина пішла під воду. Певно, треба буде провести й підводні археологічні роботи. Він щиро вражений.

У дворику він напрапляє на господиню пансіону.

— Це, правда, пане Дукарелісе? Ви знову організовуватимете розкопки на нашому острові?

Він усміхається.

— Бачу, тут новини поширюються миттєво. Спочатку в дім заходять чутки, потім — сам фігурант. Так, я справді знайшов цікаву з погляду археології місцину, яка обіцяє багато знахідок. Однак організувати розкопки — справа непроста. Треба прошмигнути між Сціллою та Харибдою, 21 Управлінням старожитностей і бюрократичною тяганиною. Побачимо...

Побачимо... Невизначене твердженні, розумій, як хочеш. Господиня очікувала почути явно не це. Чому він постійно підрізає їй крила?

— Довго не роздумуйте. Краще нашого острова годі шукати. Зробили б нам приємність і приїхали ще. А там... може, й станете почесним мешканцем острова та матимете той омріяний будиночок в Егеїді.

Дукареліс киває зі згодою.

— А й справді?! Повік невтомне колесо людської в світі долі[39]... Було б непогано!

— Авжеж!

— Але, у такому разі, ви маєте мені пообіцяти, що регулярно влаштовуватимете посиденьки з вином і дарами моря!

Тепер її черга всміхатися.

— А на нас не почнуть косо дивитися? Регулярні посиденьки з вином під зоряним небом... Знову поповзуть плітки.

— Ну то й що?! Нехай патякають. Не вперше!

Під час його слів на небі з’являється місяць.

Однак він зараз вимушений попрощатися, голова запросив його на вечерю до себе додому, треба заскочити під душ, перебратися в чисте й бігти. Але їхня розмова не завершена... У її очах спалахують іскорки.

Сьогодні він відчуває, що відновив свій зв’язок із островом. Після стількох років розлуки він знову його відкриває для себе, і можливість нової археологічної пригоди, розкопок на цих просторах, на безлюдних клаптиках землі його бадьорить. Він хоче знову вирушити до витоків цивілізації, витягати на світло доісторичні загадки, загубитися в магії часу. Доісторичні кікладці лишили по собі безліч питань, він має на них відповісти. У такому піднесеному настрої було б не шкода сьогодні навіть зробити останній подих, відчуваючи глибоке примирення з усім світом.

А що, як одного погожого дня в його житті знову з’явиться Антигона? Дукареліс прокрутив у своїй голові різні сценарії. Антигона повертається після стількох років, наче Одіссей у жіночій подобі, вставляє ключ, провертає й відчиняє двері. Має якесь принагідне виправдання. Вона стала жертвою викрадення. Жах, чого натерпілася в руках зловмисників, які втекли з в’язниці (тут вона вирішує надати сюжету расистського підтексту), албанців чи, може, румунської мафії. Але сьогодні їй пощастило втекти. Майже, як у кіно. І ось вона перед ним, з плоті та крові. Переконливо звучить? Не Голлівуд, звісно, і на казку не скидається: зла чаклунка добре вивчила урок, і стали вони поживати і добра наживати. Або ж, у якомусь нападі щирості, зізнається, що втекла з коханцем, але розкаялася, сприймаючи себе насамперед як дружину; він — її життя, її справжнє кохання, і вона благає зласкавитися. Його серце кровоточить від знеславлення, але він обертає його на камінь, і приймає зрадницю, що згрішила, та покаялася, під родинний дах і в сімейне ложе. Що посієш, те й пожнеш? Хіба він сам так не вчинив раніше?

Сидить на балкончику, розкурює люльку і випускає дим. Поруч лежать свіжі видання, присвячені середземноморській археології та ранній історії Кіклад. На одній обкладинці зображений горщик, який формою нагадує пательню. Доісторичний кікладський корабель розтинає хвилі. Йому треба освіжити пам’ять. Ніколи не знаєш, і от раптом... У нього знову з’являється відчуття, що під час усієї цієї поїздки він не сам. Як він може спостерігати за Кассіопою, за кікладцями, що гребуть на своїх човнах, так і хтось може спостерігати за ним. У нього підвищується пульс, він пітніє. Відчуває рух вій ще однієї пари очей, подих, який належить не йому, стукіт чужого серця у власних вухах. Обертається. З білої стіни за спиною на нього дивиться нечітке обличчя, якась тінь, що підморгує з натяком. Він перелякано підскакує з місця. Заходить і кімнату, лягає на ліжко. Треба заснути, зупинити плин думок, забути все, що мучить його.