— Добре. Я спробую через кілька днів повернутися. Ісмено, хочу спитати дещо... Ти впевнена, що мамина шкіряна валіза в тебе в Салоніках?

— Скільки можна про це питати? Так, мама її дала, коли моя порвалася. Шукати іншу не було часу. Чому ти знову про це питаєш?

— Нічого... Просто спало на думку...

— Точно нічого?.. Тату, мені здається, що ти щось приховуєш від мене!

— Ні, доню! Нічого я від тебе не приховую.

— Добре. Маю деякі справи...

— Щасливо, доню. Бережи себе!

— І ти!

Так, у нього є дочка, найкраще, що він має у своєму житті, найкраще, що він залишить по собі. Згадує мить, коли він повідомив їй про зникнення матері, її наче громом вразило. Просто не могла прийти до тями певний час, хоч загалом людина вона стримана й холоднокровна. Усе питала: «Може ви посварилися, може те, може се...». Я попросив її не мучити себе такими питанням; однаково — усе дарма! Мала б подужати це, хоч не хотіла миритися. Єдине, що вона навідріз відмовилася робити — лишатися самою в нашій квартирі. Гарна дівчинка, зріла не по літах, в університеті стане однією з найкращих. Та присвятила вона себе філології, археології ж зреклася. Мовляв, не хочу копирсатися в землі, гребтися в пилюці й збирати кістки. Це, мовляв, усе належить іншому світу, а вона вважає, що слід дати йому спокій. Отак!

Він пам’ятає її перший день... Вона лише з’явилася на світ Божий у пологовому залі й лежала з широко розплющеними очима, не кліпнувши жодного разу. Невідривно дивилася на свою маму. Уся вкрита амніотичною рідиною, що обліпила її наче густе біле багно. Вона сильно кричала, плакала, а коли медсестра розрізала пуповину, підняла ліву ручку до голівки. У неї було синє обличчя, розкритий широко рот, що все кривився, кривився, але не видушував із себе плач, наче знав уже, що скоєного не змінити, усе, приїхали, отут вона й залишиться, у цьому нерадісному світі. Плакав і він, але від радощів, сльози котилися по щоках і це було щастя, справжнє щастя.

Йому, певно, пороблено сьогодні, що всім саме зараз стало від нього щось потрібно. Рвучко смикає вхідні двері. Там власниця пансіону. Вітаються. Вона перепрошує за вторгнення, просто побачила у дворі поліцейського і прийшла спитати, чи не сталося чогось прикрого?

— Ні, не сталося. Дякую за турботу! Зараз немає настрою для розмов. Та й що їй сказати? Стороння ж людина! Вона вважає природним, що він почне отут, на порозі, вивертати перед нею душу? Збирається вже зачинити двері, але та рукою притримує їх. Ризикований рух. Легко міг би спалахнути й виплеснути — чого б оце пхати носа в мої справи? не маєш чим зайнятися, добродійко? Так, зараз таке легко могло статися, але він стримав себе.

— Пане Дукарелісе, якщо я вже так увірвалася до вас, дозвольте вас запросити на каву. Спускайтеся у двір. Я зварю за кілька секунд.

Дукареліс якусь мить розгублено дивиться їй в очі, намагаючись прочитати в них її наміри. Вагається, чи сказати те, що метнулося в голові — дуже дякую, але зараз я дуже зайнятий; якось іншим разом. Але — так, він не відмовляється. Зранку він ще не пив кави, а без неї ніяк! Крім того, вона ж господиня помешкання, не з’їсть його, та треба вже поставити крапку на своїй загадковості, скільки можна наче степовому вовку ховатися від людей?

— Буду за п’ять хвилин.

Вона ставить філіжанки на столик разом зі склянками води, потім розставляє довкола пластикові стільці. Дукареліс повільно спускається сходами й сідає за нього. Бугенвілія накриває їх своєю тінню. Вітерець раз у раз смикає її червоні квіточки. Ось і стався перший крок, жереб кинутий, лід скреснув. Хтось створив декорації, що нагадують романтичне побачення: чоловік, жінка, бугенвілія, червоні квіти під поривами вітру.

— З вами справді все добре? — перепитує вона. Він якийсь блідий.

— Так, усе чудово! — однак зрозуміло, що в його словах немає щирості. Те, що викликає нещирість, проступає в його погляді, вигляді, у словах.

Дукареліс дивиться, як вона тримає філіжанку. Приваблива жінка, з якою ще не попрощалася молодість. Він питає її, яким вітром її занесло на цей забутий Богом острів.

Вона довго жила в Америці, у Нью-Йорку, де дім хоробрих і волі земля. Вивчала англійську філологію, взяла шлюб, розлучилася. І кілька років тому вирішила повернутися на острів своїх предків. Вирішила відкрити пансіон, щоб бути й собі при ділі. Тут добре, життя плине спокійно, без змін, зима-літо, зима-літо. У неї приємна, легка усмішка та ніжний, чарівний голос.

— А ви?

— Що я?

— Ви одружені?

Дукареліс знову почуває себе розгубленим. Що їй відповісти? Вагається, що обрати: правду чи брехню, пригадує давню дитячу гру. Зрештою обирає правду, якою б дошкульною вона не була.— Одружений... але моя дружина шість місяців тому зникла. З того часу поліція намагається знайти її сліди, — глухо говорить він.

Вона з відчаєм простягає руку й легенько погладжує своєю долонею його. У тому місці, де з-під шкіри виринають, пульсуючи, сині вени, достеменна ознака того, що людина жива. Таке враження, що події сьогоднішнього дня несуть його наче стрімчак.

— Як шкода... — каже вона, прибирає руку, і після короткої паузи продовжує. — Не хочу видатися нетактовною, але... Ви щось підозрюєте?

— Ні, абсолютно нічого.

— Тепер я розумію, навіщо ви приїхали на наш острів.

— Так. Багато років тому я проводив тут розкопки. Ми зробили чимало важливих знахідок. З того часу я не бував на острові. І тепер бачу, що з тих пір багато чого змінилося. А люди...

— Справді? Я щось чула про ці розкопки. Знаєте, тутешні мешканці грубі та дивакуваті. Не слід цього говорити, але, якщо вже про це пішла мова... Зараз мене часто спиняють на вулиці й питають про вас, розповідають усілякі речі.

Дукареліс мовчить і думає. Однак допитливість перемагає.

— І що ж такого вони розповідають?

— Ну, що ви дивно поводитеся, огорнулися туманом загадковості, вештаєтеся по руїнах; хтось сказав, що бачив, як ховаєтеся оголеним у скелях за Оком Диявола. Кажу ж, тут повно диваків, але їхні очі скрізь. Майте це на увазі...

— Обов’язково зважатиму на це, — говорить він і підводиться, вирішивши, що це кавування якось надто вже затяглося. Захисна тінь дерева біжить з його обличчя. Таке враження, що думками він зараз далеко звідси, десь у безкраїй порожнечі міжзоряної самотності.

— Дуже дякую за каву. Вона додає сил.

— І я дуже рада, що ми поговорили. Бачите, на цьому, як ви зволили висловитися, забутому Богом острові не часто випадає погомоніти з освіченою людиною. Куфонисі є безплідним, з якого боку не подивитися, пане Дукарелісе.

— Ще раз дякую! — каже він і, підіймаючись сходинками, настрій зіпсовано, призупиняється, раптом обертається і знову дивиться на неї.

— Вашим трояндам та герані потрібні добрива, а гарденіям — залізо. У них без цього жовтіє листя. Також різноманітна органіка, азот, фосфор, калій. І гумус чи гній. У нас удома було багато квітів. Дружині дуже подобалося за ними доглядати. Тепер усе посохло.

Та задумливо киває головою, дивиться на свої квіти, стискає губи.

— Ваша правда. Треба додати добрива. Я подбаю про це.

Сонце досягло зеніту. Настає полудень.

Вечоріє. Прозорий серпанок туману накриває світ, надаючи йому загадковості. Яскраві тони блякнуть і гаснуть у вечоровій сутіні. Настає панування тіней.

Дукареліс сидить на балкончику й дивиться в темряву, дихання якої шириться довкола. На небо вже викотився Апосперитис, його вже добре видно. І рушив траєкторією, незмінною зі сотворіння світу, якою рухається стільки тисячоліть, виказуючи абсолютну відданість обов’язку! Коли зникне потреба виконувати його, зникне сам світ. Зранку його називають Авгериносом, а в давнину кликали Еосфором, однак всі ці назви належать тій самій планеті Венері, міфологічному жіночому архетипу кохання та вроди.