— Так, — повторив він, — Маріє, ти мене чуєш?

— Чую...

— Чому телефонуєш? Щось сталося?

— Сталося??? Та нічого не сталося. Таке враження, що на «щось сталося» маєш право виключно ти! — Вона мала намір поводитися врівноважено, але раптово спалахнула. Тембр його голосу, ставлення вивили її остаточно з рівноваги.

— Які права? Маріє, ти про що? Що коїться...

— Досить цих ігор, Йоргосе. Тут всі на вухах стоять через твою знахідку. І, головне, я дізнаюся про неї з ранкових новин! Ти якось не подумав про те, що, може, треба зателефонувати дружині? Я — що? — останнє колесо у возі?

— Емм... тут, на розкопках ми ж з ранку до ночі... і... Хоча, безперечно, твоя правда, але...

— Йоргосе, у тебе хтось є?

— Що????

— Кажу, в тебе є інша жінка?

— Що ти верзеш???

— Хто вона?

— Немає ніякої іншої жінки!

— Тоді чому ти не зателефонував? Я нічого не варта??

І так десять хвилин. Розмова, повна сумнівів і лицемірства, у час, коли острів повільно поглинала нічна імла. З порту долинало рипіння снастей і скиглення вітру, що здіймався надвечір.

Дукареліс почувався винним за брехню, яку почав плести. Він здавався собі боягузом. Він насупився і зблід. Вийшов до води. Став перед хвилями, що пінилися й бігли назад. Дивився на синявий Керос, який тонув у вечорових півтонах. Усе пішло не так, він не хотів іти на узбережжя Фаноса й побачити там Антигону. Хотів лишитися на самоті й подумати.

Розвернувся й пішов до свого помешкання. На шляху, проходячи на площі повз пам’ятник полеглим, він призупинився, щоб прочитати їхні імена. Дивна річ, стільки часу на острові, і от лише зараз він звернув увагу на цей вияв шани жертвам балканських війн і Малоазійської катастрофи. Це була данина, яку острів кров’ю виплатив під час визвольних змагань, що змінили вигляд та історію країни. Думки про героїв, що віддали свої життя, роз’ятрили його смуток. Біля таверни кира Анестиса його привітали місцеві. З тих пір, як сам губернатор відвідав їхній острів, його власний авторитет відчутно зріс, а з ним і повага до останків, які помандрували на дослідження в Німеччину. У таверні був Кукулес. Він підхопився й запросив приєднатися до них і випити чарчину ракомело. У таверні вже сидів журналіст однієї ранкової атенської газети, надісланий для висвітлення унікальної знахідки, якого й частував Кукулес. Дукареліс послався на якусь невідкладну необхідність, пане голово, та й голова розколюється від усього цього, «чекаю вас завтра на розкопках» — до журналіста, і — руки в кишені — розтанув у темряві. З кожним кроком напруження зменшувалося. Замислився, чи — хай йому грець! — не слід у всьому зізнатися дружині, покласти край цій грі? Він боявся, що таке зізнання стане могильною плитою для їхнього шлюбу. Жодних сумнівів щодо цього не було. Нащо власними руками вибивати собі ж око? З іншого боку, він відчував нестримний тілесний потяг до Антигони й визнавав це. Перетворювався наче на хижака, який раз у раз приходить по її тіло. Ці думки відвідували його не вперше. І щоразу він вагався, щоразу відкладав, певно, його прихованим бажанням було лишити все, як є, хай котиться собі, та й по тому! Якби він прагнув іншого, одразу відрубав усе на початку. Хоч він і був переконаний, що ці стосунки рано чи пізно зав’януть, а Антигона піде своїм шляхом. Після закінчення експедиції її чекав Лондон, а там — магістерська програма. Тоді, ймовірно, їхня жага вгамується й вони скористаються логікою та подивляться тверезо на речі. Саме так і трапляється, думав він, і лишав собі думку про все розповісти. Коли тепер усе обернулося таким чином, а дружина наполягала на своїх підозрах, то... Він відчував себе двічі винним: у зраді та в лицемірстві.

Антигоні про телефонну розмову з дружиною він нічого не розповів. На розкопках вона іноді, розминаючи спину, повертала голову й кидала на нього погляд. Він весь час сидів насуплений, поринувши у свої невеселі думки. Вона розуміла, що він її уникає, відчувала, що щось трапилося.

Пізно ввечері вона прийшла до нього, переступаючи на кінчиках пальців, щоб не видати себе. Він не став приховувати й розповів їй про підозри дружини. Вона не проронила ні слова під час його монологу, пригорнувшись у його обіймах. Лише одного разу з неї вихопилося щось на кшталт «і тепер що ти хочеш робити?», а він, намагаючись виплутатися зі своїх уривчастих слів, візьми та й бовкни: «... може, було б краще...» На світанку вони вислизнула з його кімнати й пішла до студентської стоянки.

Дукареліс подумав, що так краще. Їм треба побути на відстані хоч деякий час, випробувати себе. Однак він перший і не витримав, ні, не зміг. Тож без запрошення він приплентався на їхні звичні збіговиська на узбережжі, плюхнувся на пісок біля багаття, яке розклав Андоніс поміж двох тамарисків. Антигона поглядала на нього з німим подивом. Нащо він сюди прийшов? Зиркав на неї й він — потайки, поглядом винуватим, надломленим. Говорили не хотілося нікому. Запала тиша. Вони задерли голови й розглядали мерехтіння зірок. Кожен по-своєму бажав збагнути таємниці Всесвіту. Дукареліс мовчки курив і дим закручувався, підіймаючись нагору, мов пара з рота взимку на морозі. Він обпікав губи, а руку гріло дерево люльки. З кожною затяжкою тютюн спалахував жариною в темряві, Шерлоку. Одного разу він закашлявся, коли дим пішов не в те горло. Тоді він помітив, що Макіс сидить поодаль і її рука більше не затиснута в його долоні. Ось що змінилося! Він поспостерігав, як той безцільно дивиться кудись, занурений у якісь невеселі думки. Антигона хотіла порвати з ним ще того першого вечора, коли прийшла до Дукареліса біля скель. А він її відмовляв. Боявся, що так про їхній зв’язок довідаються інші, тремтів через можливість скандалу. Він розривався між жертвами зради та жертводавцями, зрадженими та зрадниками. На чиєму боці він був? Замислився, чи Макіс довідався про правду? Певно, так. І цією думкою він повсякчас мучив себе й не міг звільнитися від її тиранії. Усе крутилося довкола цієї таємниці. Нащо я сюди приперся... Я — мазохіст чи що? Ні, мазохістом він не був. Він прийшов, бо хотів знову побачити Антигону, дуже потребував цього. Не зміг би висидіти в чотирьох стінах, просто з’їхав би з глузду.

Сузір’я вгорі знову займали свої місця. Цікаво, чия рука розташувала там їх? Можна було все зробити інакше? Може, це сталося випадково? Перед зоряними піщинками галактики блимало якесь світло, перетинаючи все небо, цю авіасмугу в суцільній пустці. Дукареліс уявляв небесне склепіння як гігантську чорну вуаль, решето, крізь яке пробивалися смужки світла. Ясна річ, за цим покровом панувало безмежне сяйво, незбагненне, таке, яке ніхто не в силах охопити поглядом. Якщо лусне його шкаралупа, усе залляє світло й люди в один мент осліпнуть.

Андоніс намагався розпочати розмову.

— Оці сузір’я, — він показав рукою вгору, — не бачила жінка з розкопок. Також вони не схожі на описи давніх греків. Вони змістилися з того часу, як перемістилася вісь Землі. Північ стала півднем, а південь згодом знову північчю.

Та на його слова ніхто уваги не звертав.

— Ми що, хоронимо когось сьогодні? — він знову спробував привернути увагу. І повів далі: — Подумайте лишень, що все це колись припинить існування! Сонце стане червоним гігантом, а його страхітливі розміри поглинуть і спалять більшість того, що існує в Сонячній системі.

Але й ця репліка, узята неначе з якихось есхатологічних пророцтв, теж нікого не зворушила.

Тоді настала черга Павлоса. Він перевів розмову на знахідку. Почав розмірковувати, наскільки переконливими є висновки німецьких колег. Судмедекспертиза та остеоархеологічні методи відчутно покращилися. У Помпеях тіла, укриті вулканічним попелом, буквально розчинилися, але археологи навчилися заповнювати пустоти від тіл гіпсом, унаслідок чого вдалося відтворити не лише їхній вигляд, деталі зачісок та одягу, але й вираз облич у мить смерті. Але й це не йде ні в яке порівняння з тим, чого досягли британці в Саттон Гу. Кілька тижнів тому він прочитав це у фаховому журналі. Тіла зотліли, лишивши лише ледь помітні сліди свого існування, але вчені за допомогою ультрафіолету, спрямованого на піщаний ґрунт, змогли створити ефект фосфоресценції та сфотографувати невидимі останки. У ґрунті виявили амінокислоти та інші органічні сполуки й таким чином визначили стать і — що більш важливо! — визначили навіть групу крові. Тепер усе, пане професоре. Павлос перевів дух.