Коли він прийшов у ліжко, Антигона спитала, що то було. Їй почувся якийсь звук... Її голос прозвучав глухо, але він подумав, що це через сон. «Нічого не сталося, — така була його відповідь, — хряснули двері на балкон, я пішов і замкнув їх. Спи!

Але сам не зміг склепити очі. І вона не змогла. Два тіла легенько тремтіли під покривалом і до самого ранку вдавали, що нічого не сталося.

Усі наступні дні, та де там, роки, він запитував себе, що то було: можливо, дивний виплід його фантазії, якась реакція нейронів мозку, вплив алкоголю та спеки... Але це не було ілюзією, ні, не було.

— Мені все розповіла мама, коли ти поїхав у відрядження до Німеччини.

— Ісмено, на Бога, будь обачною!

Тепер глухо, по-мертвецькому звучав його власний голос.

Дукареліс вирішив стати археологом одного погожого ранку у віці восьми років. Учитель відвів клас на розкопки доісторичної будівлі в селищі Диміні. Його вразила кам’яне мурування огорож та стін будинку, але найбільше враження справив один з археологів, який випадково опинився поблизу й пояснив, що знахідкам приблизно шість тисяч років, а то й більше! Він порівняв будинок із тривалістю власного життя, зробив кілька підрахунків і закляк з відкритим ротом. Він досі пам’ятає того лисого череваня-археолога, усі деталі, які він почав нанизувати на нитку оповіді, навіть ті черепки, що весь час були в його руках, темні сліди прикрас геометричного стилю на світлій поверхні, пояснення, з якого вони, скоріш за все, глечика, для чого він слугував і як його зліпили. Як він про все це довідався, чорт забирай, через шість тисяч років?

У кінці археолог почав співати дифірамби учителю, за ініціативою якого діти познайомилися зі своїм прадавнім корінням і важливими пам’ятками регіону. А той, видряпавшися на каменюку, самовдоволено шкірився, а потім, піднявши повчально палець, сказав, що обов’язок учителя — правильне виховання дітей, до того ж, згідно із ученням православної релігії, молодь повинна відчувати приналежність до славетної історії своїх пращурів. А тоді — і що лише на нього найшло? — посеред загального захвату він нерішуче підніс руку, бажаючи поставити питання пану археологу. Учитель суворо, з неприязню подивився на нього, але не встиг жестом наказати прибрати руку, як археолог уже гукав: «Слухаю! Так, хлопчику, кажи?», і запрошував до слова. Його питанням було — чи були мешканці поселення християнами? Учитель вибалушив очі. Археолог розреготався. Його черево тряслося і стрибало — вгору, вниз, вгору, вниз.

«Ні, звісно ж ні! Вони жили за чотири тисячі років до Христа. Кікладці, мікенці, Леонід, Перікл, Сократ, Платон, Арістотель, Александр Великий теж, між іншим, жили до Христа. І теж не були християнами,» — не припиняючи сміятися, розповідав їх, передаючи хвилю хихотіння класу, який тільки цього й чекав. Учитель почервонів і кипів усередині. Коли археолог пішов, він зірвався на вереск і назвав його неуком.

З тих пір його життя пішло своїм шляхом. Він над усе бажав зануритися в загадковий світ археології. Витягти з лона землі докази існування людей, яких давно накрила хвиля Лети. Прив’язати невидимі нитки їхнього життя до свого, винести на світло їхні поховані й забуті секрети, історії, які стоять за статуетками, знаряддям, горщиками, уламками кераміки. Археологія вабила його з нездоланною силою і його завзяття опанувати її зростало з кожним роком. У ній він знаходив сенс свого існування, а його мрії набували тіло, по жилах якого починала бігти кров.

І ось тепер, підштовхуваний своєю невичерпною археологічною допитливістю, він хоче в ці останні дні, до повернення в Атени, відвідати доісторичні кікладські поселення, наповнити уяву їхніми краєвидами, закарбувати в ній Малі Кіклади: скелі, безплідну землю, море, світ міфів, що став визначальним для його власного життя. Крім того, нині, у вихорі краху його особистого життя, доісторична археологія лишається єдиним надійним прихистком. Заглиблюючись у праісторію, він шукає й власне минуле, проводить розкопки власної душі. Доісторичні Кіклади стали світом, який він міфіологізував у собі, і скільки його не пізнавав би, скільки б відповідей не давав, так ніколи не зміг його деміфологізувати.

Ось він у благенькому човнику рискає між островами, крутить головою, наче архітектор, який роздивляється споруди, чи священнослужитель, що вивчає душі своєї пастви. Оглядає миси, скелясті острівці, замислюється, чи ці води ховають у своїх глибинах сліди прадавніх кораблетрощ? Це — магічний світ, хоча в античних авторів не вистачило часу приділити йому достатню уваги, а їхні молодші колеги, за доби туркократії, навіть не потурбувалися нанести його на свої карти.

Дукареліс висаджується на Нижньому Куфонисі, навпроти Гларонисі, спочатку обходить місцину, заселену десь у пізньогеометричний період, розташовану поблизу від церкви Богородиці, а тоді рушає до пізньокікладського поселення біля Неро. Потім продовжує свій маршрут і перепливає на Керос, далі — на Кавос та Даскальо, відомих своїми апотетами, де зберігалися підношення вірних давнім богам. І досі нерозгаданою загадкою лишається те, як така розвинута культура могла виникнути в цих скелястих та безплідних місцях і досягти піку свого розвитку, що нині вважається axis mundi[38] Кіклад тієї доби? Попри неодноразове розграбування, в апотетах було знайдено близько трьохсот уламків статуеток зі схрещеними руками та тисячі фрагментів мармурових глечиків. Такої кількості посвятних дарів не знаходили на жодному іншому кікладському острові, і це породжувало масу гіпотез, зокрема, те, що на цих відлюдних островах знаходилося всекікладське святилище. Хоча Дукареліс не є прихильником цієї теорії, його не полишає думка про те, що саме тут билося серце кікладської цивілізації.

Капітан, який часто підпрацьовує перевізником на різні частини Куфонисі та Наксос (різновид місцевого таксі) — він і раніше його перевозив — не знає, як підтримати розмову про місце, де живе. Пам’ятає лише, що колись сюди приїздили археологи та проводили розкопки. Якби його запитали про рибальство, про дораду, восьминогів, морського карася-сарга, камінного окуня-рофоса, він не поліз би за словом у кишеню, пане професоре. Каже й посміюється, перекрикуючи гуркіт двигуна. Висаджує Дукареліса спершу на Кавосі, потім на скелястому Даскальо, і буде терпляче чекати, доки той не обійде те, що хотів. На південному боці Дукареліс знаходить залишки поселення, на північному — апотет і давнє кладовище. Він ітиме по території розкопок, ступаючи між минулим і відсутнім теперішнім, і підбиратиме уламки кераміки зі спіральними прикрасами та позначками. Його охоплює дещо хворобливе піднесення, раптовий спалах щастя й збудження, яку відчуває археолог щоразу, коли потрапляє на територію, яка явно має археологічний бекграунд та обіцяє щедрі знахідки.

Потім вони проминають Кавос і пропливають поміж двох великих скель. Капітан розповідає, що факт їхнього існування став рятівним для мешканців Кіклад у час німецької окупації. Італійці постійно відбирали в місцевих худобу, тож вони були змушені переміститися сюди, щоб урятувати хоч якихось своїх годувальників. Он уже видніється Лумбадіярис, а Вулгариса ще не видко. Потім уже самі італійці, рятуючись від своїх колишніх союзників німців, потрапили сюди, а місцеві на човниках перевозили їх на інший бік до Аморгоса, за що італійці віддавали човнярам свої шинелі, а жіноцтво потім перешивало їх на щось зручніше. Але в останню мить німці таки накрили втікачів у відкритому морі біля Нікур’ї, і тоді море вкрилося трупами.

— Їх усе викидало й викидало на берег Куфонисі, — каже він і хитає головою.

— Так, це трагічна сторінка історії, — погоджується Дукареліс. — Складний тоді був час.

Тоді капітан починає оплакувати і свою долю. Його земляки, бач, були бідними, але чистими й щасливими людьми, коли на їхні голови посипалися гроші. Відкриття поселень кікладської культури змінило все на кілька десятиліть вперед. «І ви до цього доклали руку, пане професоре!» Треба покласти цьому край, досить з нас уже цих туристів! Вони зі своїми грошима знищили первісну чистоту островів, змінили місцевих. Він скрушно хитає головою й продовжує бурмотіти собі під носа, обертаючи кермо.