З Андонісом теж сталася халепа. Він оступився й упав у розкоп, зламавши ногу. Його швидко транспортували на Наксос, а звідти — в Атени. Дукареліс був змушений доповідати й про це, та просити негайно надіслати іншого реставратора. Час минав, але реставратор не приїздив. Він щодня висів на телефоні, але все впиралося в невмирущу бюрократію. Голова Управління, що супроводжував номарха на острів під час відкриття сенсаційної знахідки, склав повноваження й місце досі було вакантне. Коли він учергове пішов до телефонної будки після завершення робіт на розкопі, свідками розмови стали всі члени групи. Хтось відповів з того кінця дроту, голос у будці зазвучав гучніше й зірвався на крик. Він розбушувався не на жарт, сипав громами та блискавками, наче Зевс-олімпієць, проклинаючи богів і демонів, захлинаючись, бризкаючи піною. Потім почав гатити слухавкою об стінку й ледь не розтрощив її. Зрештою вилетів кулею з будки і, не дивлячись довкруж, пішов до своєї кімнати, продовжуючи вигукувати прокльони. Кукулес обережно, мов кіт-розбишака, наблизився до будки й повісив слухавку на місце. Так, усе працює, ні, не питатиме про причини. Через певний час усі побачили, як Дукареліс з подорожньою валізою сідає в катер і вирушає в бік Наксоса, Зевсового острова. В Атенах він ладен був обвалити небо на землю, задіявши всі свої зв’язки. Через два дні він повернувся разом із заміною Андонісу, якимось стареньким паном, який вже вийшов на пенсію, але його буквально витягли з ліжка, вручили мобілізаційну повістку й направили сюди заради потреб археології. Та з Андонісом з їхнього життя зникли і його сузір’я.

Кира Евлалія та, насамперед, Костис нечувано раділи при першій звістці про можливий приїзд Дукареліса на острів. Але він ледь не побив з нею назавжди горщики. Евлалія була гарною робітницею, робота горіла в неї в руках, але не вміла вона вчасно припнути язика. Її низький трубний глас розносився по всьому розкопу, перекриваючи навіть гупання кайл. Від нього в Дукареліса розколювалася, наче від мігрені, голова. Тож одного дня він узяв та й нагарикав на неї, мовляв, можна хоч трохи помовчати? «Уся увага на тобі, ти всіх відволікаєш, так недалеко й до біди». Та завмерла. Кайло випало в неї з рук, з очей полилися сльози й вона ридаючи побігла в поселення. Дукареліс насварив її без особливої причини. Потім він з ніг збився, шукаючи її, щоб умовити повернутися. Коли нарешті знайшов, попросив вибачення. Вони стільки часу разом, тож шкода, якщо розкопки завершаться без людини, яка вклала в них стільки зусиль. І кира Евлалія повернулася, сяючи від гордощів наче нова 100-драхмова монета, з поглядом переможця й тріумфатора. Професор з виглядом щирого каяття впав їй у ноги. Так вона розповідала потім. Не абихто, сам Дукареліс! Її самолюбство було втішене.

В останні роки діяльності експедиції в руїнах були знайдені залишки масштабної фрески оповідального характеру. Польові квіти, скелі, морські хвилі, орнаментальні розети бачило й неозброєне око, але як хаос елементів, які потрібно було зняти та надіслати в лабораторію для подальшої реставрації до цілої картини. Ця знахідка справді увінчувала завершення експедиції, яка принесла чимало результатів, адже кожна знайдена фреска кікладського періоду була віхою в науці. Власник маєтку, в якому вона була, певно, вирізнявся поміж острів’ян силою та авторитетом. Можливо, вони натрапили на громадську споруду. У будь-якому разі, наявність такого об’єкта свідчило про розшарування в місцевій спільноті. Потроху збурення через скандал з перелюбом і брудну білизну подружнього життя вляглося й забулося. Дукареліс знову віднайшов самоповагу, а з цим і місцеві також почали відчувати повагу до персони такого масштабу. Вішальник в останній момент отримав помилування. Зрештою, саме він прославив їхній забутий острів і привабив до нього натовпи туристів. Незабаром мали розпочатися й інші археологічні експедиції на Егейські острови. Чіткість роботи на розкопках, надзвичайні знахідки, ґрунтовне висвітлення в низці наукових статей висунули його в першу лаву археологів світового значення. Його ім’я навіки залишиться викарбуване на скрижалях науки. Уже не лишалося жодного сумніву, що темні сили не здатні завадити його університетській кар’єрі. Він схиляв голову для увінчання лавровим вінком перемоги, відчуваючи, що його земне життя замале для того, щоб умістити в себе все раювання душі.

У низці цих, залитих лагідним світлом, днів, на другу осінь після розкопок в Куфонисі стався й один прикрий епізод. Ректор запросив його до свого кабінету. До його рук потрапила анонімка. У листі докладно розповідалося про його зв’язок з Антигоною. До нього, звісно, ходили різні чутки, у коридорах університету можна було почути перешіптування щодо «цього скандалу». Звістки про нього перетнули Егейське море зі швидкістю світла й дісталися до Атен, випередивши самого Дукареліса. Ректор махнув листом, наче робив випад зі шпагою, і кинув його перед Дукарелісом. У його дружини був інший почерк. Та й Марія Дукарелі ніколи не вдалася б до такого, тим паче не ховалася б за анонімністю. Скоріш за все, лист написав Макіс, але наразі це не мало жодного значення. Ректор запитав, чи звинувачення відповідають дійсності?

— Так, це — правда! — без зупинки, холодно відповів Дукареліс.

Ректор зняв окуляри, поклав перед собою, відкинувся на спинку крісла й почав замислено, наче вивчаючи, дивитися на нього. Погляд був стомлений, наче погаслий.

— Пане Дукарелісе, ви знаєте, як я вас ціную. Але зрозумійте, що справа набуває серйозного характеру. Його обличчя потемнішало, наче на нього набігла готова пролитися дощем хмара. Дукареліс навіть глянув угору, там нічого не було; просто химерна витівка розуму.

Він почувався учнем, що отримав прочухана від учителя. Таке вже було. У школі він переписав у зошит олівцем текст, по якому завтра мала бути контрольна з перевірки орфографії, і потім витер його стирачкою. На уроці з усіх сил він затуляв зошит, щоб не побачив учитель, який прогулювався між партами. Але той побачив. Висмикнув його зошит, підніс ближче до своїх окулярів зі значним мінусом, роздивляючись сторінку. Потім підняв його з місця, відвів до свого столу, наказав витягнути вперед руки й перед усім класом шмагав по пальцях указкою. Кожне хльоскання пронизало завмерлий клас. Йому було боляче, сльози котилися з очей, та він мовчав. Тіло почало тремтіти від беззвучних ридань. Він рахував удари: один, два, три... усе чекаючи, що цей буде останній. Останнім був сьомий. Потім учитель дав йому такий потиличник, що він відлетів до перших парт.

«Негідник!» — не вгамовувався він, і з його рота летіли бризки, щедро орошаючи відкриті книги учнів. Дочекавшись, коли покараний повернеться на своє місце, він ткнув у його бік пальцем і, витримавши паузу, сказав, дивлячись в очі: «Мене від тебе нудить, як від блювотиння!» Потім одразу пролунала патріотична проповідь про роль школи, правильне виховання, православ’я, принципи та цінності Батьківщини, які «треба вберегти від облудної зарази комунізму, червоного звіра, для якого немає нічого святого!»

«Треба вирвати з корінням — повчав він школярів, — будяки марксистсько-ленінської ідеології, які отруюють грецьке суспільство. І ось, подивіться, наочний приклад їхнього впливу».

По поверненні додому він спробував заховатися від матері. Лише ввечері крізь зуби від побажав їй доброї ночі. дивлячись на стіну, і одразу з головою пірнув під ковдру. Вона щось підозрювала, безперечно. Заглянула під ковдру, побачила його одне підбите око та розпухлі від ударів пальці. Зранку вона пішла до школи, тягнучи його за рукав. Він слухняно плентався в задовгому — на виріст — одязі й стоптаних черевиках. Мати поставила його перед учителем. Дукареліс повісив голову й побачив, що через дірку на черевику видно пальці.

Мати здійняла галас. Грюкнувши кулаком по столу, вона зарепетувала: «Я відправили його до школи, бо тут навчають грамоти, а не калічать. Я подам скаргу в міністерство!» Учитель спробував щось пробелькотіти, та мати його обірвала. Не хотіла нічого чути! Вона так і залишила його стояти перед класом, опустивши голову, не знаючи, що робити від отетеріння. З тих пір його ніхто не займав. Однокласники навіть ув очі уникали подивитися.