Останнім часом мені дуже погано, мамо. Бачу довкола лише темряву. Сахаюся від власної тіні. Єдиною моєю відрадою лишаєшся ти! Лише на твоїй могилі мене охоплює спокій. Згадую тебе й спокій входить у мою душу. Розповідаю тобі, що чекаю дитину й відчуваю, що ти мене чуєш і радієш. Тоді до мене повертаються сили і я з хащ вертаюся додому.

Завтра знову туди прийду посидіти на твоїй могилі. Проходитиму й на жертовник Великої Богині. Принесу їй знову дикі квіти. Молитимуся про її заступництво, і його щоб вона берегла, коли він спустить довбанку на води моря; хай не звертає увагу на те, що коли той гнівається, може образити її грубим словом.

Чому все так складно? Як пережити наступні місяці? Добре, що хоч відчуваю дитя під серцем. І коли воно прийде у світ, я забуду геть усе. І він змінить своє ставлення, мамо, от побачиш.

Історію з трояндами він пригадав уже тут на острові. Про неї йому нагадала троянда, яку він зрізав у садку власниці пансіону. Стебло втратило соки, кілька пелюсток вискубнулися з бутона. Треба було кинути в склянку аспірин. Через рік після того, як хтось вдерся у кімнату Ісмени, його дружина якось вранці знайшла в себе на робочому столі червону троянду. І жодного натяку, від кого б це могло бути. Увечері вона повернулася додому й показала йому цей «дарунок». Червона троянда з обрізаним терням, пожовклим по краях листям, яке вже помітили чорні цятки. Вона розсміялася.

«У тебе таємний залицяльник. — спробував пожартувати він. — Треба сказати йому, щоб бризкав листя фунгіцидами». Він не надав жодного значення цьому епізоду й не ревнував. Просто піднявся з дивана й пішов до свого робочого кабінету, насвистуючи мелодію пісні Джо Дассена. ...Et si tu n’existais pas/ Dis-moi pourquoi j’existerais... Він часто слухав цей диск, пихкаючи люлькою. Його дружина була привабливою жінкою, тож такі речі не були чимось неможливим. Через кілька днів він знову побачив нову троянду у вазі на її комоді. Замислився, чи це той самий таємний прихильник? Постійно натрапляв на неї очима, коли заходив до їхньої спільної кімнати. Іноді там опинялася й вона, застеляла ліжко чи приміряла спідницю, куплену на вулиці Ерму[25]. Він нічого не спитав, вона нічого не пояснювала. Лише ввечері, коли вони лягли в ліжко й вона переді сном розкрила «Кохання під час холери», він вирішив спитати про троянду. Вона не відвела погляду від розкритої книжки, освітленої вінтажною настільною лампою. Так, вона знайшла квітку знову на своєму столі в офісі на стосі звітів. «Навіщо ти взяла її, нащо демонстративно поставила у вазі у нашій кімнаті?» Сколихнулася, сказала, що в цьому немає нічого навмисного. Подумала, що шкода її викидати, квітка ж. Він знав, що вона кохається у квітах, особливо, у трояндах. Схопилася з ліжка, підхопила вазу й понесла її на кухню. Але квітку не викинула, ні. Дукареліс знайшов її зранку на поличці біля холодильника, реліктом незлагоди, видимим боком сварки, яку проковтнуло мовчання. Пелюстки вже розкрилися, але до вечора, коли вона повернулася додому, уже попадали на підлогу нагадуванням, що краса, як і життя, є швидкоплинними.

Ті троянди швидко вилетіли з пам’яті, а дружина жодним чином не нагадувала про цей епізод. Через рік на Різдво вони поїхали в гори Аркадії. Ісмена поїхала до своєї двоюрідної сестри, яка тоді навчалася в Лондоні. Зі свого вікна вони дивилися на верхівку Менало, засипану снігом. Сніг важким покриваловом огорнув віття ялин. Вони щойно скінчили кохатися біля каміна й він допивав келих червоного вина. Тихо потріскували дрова. Він набив люльку, почав шукати запальничку, але не знайшов свою. Відкрив жінчину сумочку й почав нишпорити, шукаючи її, і... намацав пальцями троянду. Вона давно зів’яла, засохла, стала мертвою квіткою, яка втратила колір, і справляла хворобливе враження. Він заціпенів і невідривно дивився на неї, обличчя збліднуло, плечі похилилися. У багатті щось гучно стрільнуло, певно, від вологості дров. Він відклав люльку й потонув у кріслі. Дружина вийшла з ванни, замотана в рушник.

— Я взяв твою запальничку, — сказав він. — Отут вона, на столі. Вона метнулася до сумочки й побачила, що та розкрита й суха троянда лежить на видному місці. Він дивився на неї, оповитий тютюновим димом. Бачив, як стиснулися губи й затріпотіли вії. Піднявся, підійшов і сів біля неї, не випускаючи запальничку з рук.

— Я не хотіла тобі казати...

— Чому?

— Тому що минулого разу тобі було боляче.

Дукареліс нічого не сказав. Та й що тут скажеш? Його смуток, наче тінь, розповзався по меблях, підлозі, стінах, навіть по язиках полум’я. Він випустив чергову хмару диму, дивився, як і вона розповзається по кімнаті, аж поки не піднялася по кутках до стелі, шукаючи місця, крізь яке можна було б вислизнути із зачиненого приміщення.

Ось і сьогодні він пригадав історію про троянди чи, скоріше, знову вона виринула в його думках. Він усвідомлював той факт, що їхнє кохання утвердилося на зраді. Ця думка ніколи не полишала його голови, він мучився від почуття непевності й сумнівів. Зараз він сидить на балкончику, дивиться, як вечірня сутінь укриває Керос, занурюючи його в міфічний простір. Вибирає на екрані мобільника телефон атенського поліцейського відділку. Слідчий не на місці. Залишає для нього повідомлення. Через п’ять хвилин лунає дзвінок.

— Дякую, що зателефонували, пане Дукарелісе! Насамперед хочу розвіяти підозри щодо вашого приятеля Апостолоса; він не причетний до зникнення вашої дружини. Має залізне алібі. Того вечора він був на лекції в Атенський академії; це підтверджують інші присутні. Хотів вам зателефонували, але, знаєте, забігався...

— Радий це чути. Казав же вам, що не варто його вплутувати.

— Ми маємо перевіряти будь-який факт, пане Дукарелісе. — Відчеканив слідчий. — Також ми з’ясували, для чого було знято гроші з картки. Пам’ятаєте? Ті дві тисячі євро...

У Дукареліса пришвидшується пульс, скроні стискає. Чекає.

— Вона віддала їх сестрі. Та була вимушена взяти непідйомну позику, про що й повідомила нас письмово. Дивно, чому вона не повідомила досі про цей випадок вас? Зрештою, це ваші особисті справи. Тож ми починаємо все знову!

Дукареліс не знає, чи йому радіти, чи сумувати через цю звістку? Усі ці з’ясовані минулі події ніяк не пояснюють головне питання. Водночас він ще раз переконується, що між ними не все було ідеальне. Була й зона тіняви. Слідчий все ще на лінії, але пауза затягується й розмежовує їх все більше. Одна секунда, дві, три... Першим починає знову слідчий:

—Сталося щось нагальне, пане Дукарелісе? Мені повідомили, що у вас термінова справа.

— Еммм...я тут пригадав... дещо... яке може видатися корисним.

Він розповідає слідчому історію про троянди. «У них було пожовкле по краях листя, яке вже помітили чорні цятки, певно, від ураження грибком». З іншого боку слухавка видає задумливе «хм». Коліщатка в голові слідчого набирають обертів.

— Ви дуже скупо ділитеся інформацією, пане Дукарелісе.

— Я уявити не міг, що такий епізод має хоч якесь значення.

— А хто міг би бути дарувальником... Маєте якісь думки?

— Ні.

— А в дружини були якісь підозри.

— Ні, вона нічого не сказала.

— І скільки часу це тривало?

— Упродовж кількох років, але не часто й без будь-якої системи. Востаннє, якщо не помиляюся, це сталося рік тому.

— Добре, подивимося, що із цим робити, — підсумовує слідчий, готуючись покласти слухавку.

— Знаєте...не думаю, що в неї був роман, але кілька років тому відбувся дуже дивний епізод.

І Дукареліс пригадує той випадок, коли хтось удерся в кімнату до Ісмени.

— Гадаєте, ці випадки пов’язані між собою? В інформації щодо вас і членів вашої родини, яку має у своєму розпорядженні поліція, нічого подібного немає. Ви подавали заяву про проникнення в житло?

— Ні, не подавав.