— Тепер, пане Дукарелісе, вам слід стати трохи Шерлоком Голмсом!

Начальник голосно розреготався, підхоплюючи думку:

— Кожен археолог, який трудиться на благо науки, повинен мати здібності Шерлока, Еркюля Пуаро та міс Марпл, пане губернаторе! — Він пригадав, що читав з Агати Крісті й почав просторікувати про «Вбивство в Месопотамії».

Студенти уважно ловили кожне слово, спостерігаючи за імпровізованим променадом важливих персон поміж розкопок. Андреас скористався нагодою й повісив на Дукареліса прізвисько: «Наш Шерлок Голмс! На міс Марпл він явно не тягне!»

Губернатор намагався з’ясувати, наскільки, попри факт цієї неймовірної знахідки, територія всього острова є важливою для доісторичного кікладського періоду. Дукареліс з необхідною обачністю висловив йому свої припущення щодо зв’язку цього поселення з ранньокікладським кладовищем в Агрильї, розташованим на відстані двох кілометрів звідси. Начальник підтакував, ствердно киваючи в такт головою. Незвичний спосіб витісування могил в сланцевій породі, похоронний інвентар та інші знахідки також поєднують його з кладовищем в Айя-Фотья на північно-східному боці Криту. Імовірно, саме в Айя-Фотьї найдавніше знайдене поселення кікладського типу за межами самих островів.

Губернатор був у захваті від усього, що побачив і почув, тож одразу запросив усіх членів археологічної експедиції, жилавого місцевого попа, сільського голову та жандармів розділити трапезу з ним та його почтом, пане губернаторе, у таверні кира Анестиса. Там усі погуляли на славу та наїлися від пуза свіжої риби, смачного місцевого козячого сиру. Губернатор раз у раз підіймав чарку за ще більші здобутки в майбутньому, підкреслюючи, що за обставин, які склалися, обласна рада вважає своїм обов’язком узяти на себе повне фінансування розкопок на наступні кілька років. Ці слова віталися товариством бурними оваціями, за винятком жандармів, які не змогли відірватися від тарілок і, ремиґаючи мов худоба, навіть не підводили голови. Перед десертом Кукулес набрався сміливості й підкотився до губернатора з викладенням болючих проблем острова, що так і не знайшли попередньо свого вирішення в межах можливостей та компетенцій. Той почав говорити загальними фразами, посилаючись на розробку й початок реалізації в області довгострокових програм — іншими словами, чекайте, дорогенькі, до Другого Пришестя — потім по-царському попрямував до гвинтокрила й відлетів, завершивши короткочасну робочу поїздку.

Дукареліс нарешті міг повернутися до роботи й пірнув у неї з головою та всією академічною педантичністю. Те, що тисячі років складало єдиний комплекс, було розібрано на фрагменти. Те, що вічність берегла в недоторканій цілісності, було піддане всебічному аналізу. Великі кістки помістили в паперові пакети, щоб ті увібрали в себе вологу. У менші пакетики поклали менші кістки: фаланги пальців, зуби, хребці. Фрагменти черепа й тазостегновий суглоб поклали в целюлозну вату, щоб уникнути пошкоджень. У кожному пакеті були картки з усіма даними. Потім весь матеріал запакували в коробки для транспортації. Лише одну ніч їм треба було перебути в повелителя кімнат під сигналізацією Кукулеса, пане голово. А той, перед тим, як натиснути кнопку активізації, жартував, що череп має спільні риси з капітаном Вангелісом, той самий тип щелепи, погляньте лише! Зовні залишили на чатах жандарма; хто б йому ще вчора сказав, що він охоронятиме доісторичний скелет, наче якогось небезпечного злочинця?! Наступного дня гвинтокрил губернатора забрав усі коробки й у супроводі представника археологічної служби взяв курс на Німеччину, де була спеціалізована лабораторія.

Зранку про знахідку на Куфонисі вже сурмили всі медіа. Новини про людські останки та загадкове вбивство в доісторичному поселенні передавалося міжнародними інформаційними агенціями й облетіло весь світ. Через це директор Управління не забарився виступити із заявою й миготів раз у раз з екранів телевізорів у модному піджаку з шовковою хустинкою в кишені та прилизаним бріоліном волоссям. Дукареліса згадували в кожному повідомленні, та Марія Дукарелі сиділа наче на голках. Вона не могла збагнути дивну поведінку чоловіка. Чому він не поділився такою важливою новиною насамперед з нею? Чому про це вона довідується з телевізора? Як не крути, почувала вона себе п’ятим колесом у возі. Дукареліс не спілкувався з нею більше тижня.

Так, Марія дуже приблизно уявляла внутрішній світ свого чоловіка, не знала, що коїться в глибині його душі. Лише жіноча інтуїція могла дати поживу для підозр. Її колеги, його друзі неспинно надзвонювали, хоча в неї було повно роботи. Її вітали. «Вітаєте з чим?..» Вони все бачили в новинах; Йоргос має відчувати, що його мрії нарешті здійснилися, а вона має пишатися таким чоловіком!

А вона відчувала себе зрадженою. Саме Марія знала, що насправді він пережив, відчувала на власній шкурі його біль, зневіру, роздратування через неможливість знайти вихід, у яких він жив останні роки. Вона завжди була поруч, намагалася допомогти йому, підтримувала його. Була надійною гаванню, тоді як усе інше: інтриги й плітки в університеті, глухі кути та відкочування назад у справі дозволів на проведення розкопок, — видавалися каламутним пейзажом у тумані.

Вона начаклувала телефон сільради Куфонисі. Кілька разів спробувала набрати, нарешті їй поталанило. Відповів якійсь старечий голос.

— Кого-кого?

Зв’язок був препаскудний, таке враження, що вона дзвонила з іншого кінця світу.

— Кого? Дукареліса? Археолога?

Потім запала тиша, наче голос питав ще когось.

— Зараз він на розкопках. Хто його питає? Дружина? Спробуйте по обіді.

— Дякую! Бувайте здорові!

— До побачення!

Наступні два дні вона марно намагалася на нього втрапити. Весь день ходила насуплена як хмара, вибухала через дрібниці, але переконала себе зберігати рівновагу й не зриватися на ньому. Вона відчувала, що між ними щось не ладиться з того часу, як він приїхав на побувку з Куфонисі, і як він поїхав назад, наче за ним хтось женеться. Вона склала в голові картинку, доки слухала гудки в слухавці, і зрозуміла, що отакі, значить, справи...

В Атенах стояла страшна спека, аж асфальт плавився. І навіть з настанням вечора не приходила жадана прохолода. Над бетоном висіло розпечене марево й усе місто нагадувало парник. У пам’яті спливли ті дні, коли чоловік метався по квартирі, наче ув’язнений у клітці й постійно вибігав до кіоска за пивом. І це — Дукареліс, який все життя тим пивом гидував!

— Що відбувається? — одного разу запитала вона в нього.

— Нічого... — відрізав той, а потім додав із сумнівом у голосі. — Чому тут відбуватися?..

— Таке враження, що тебе щось турбує. Ти ж не п’єш...

— Тобі все здається. Це ж лише дві банки пива в спекотний день! Велике діло... Іноді й попуститися треба.

Він спробував приховати тінь, що майнула в нього по обличчю. Перевів розмову на іншу тему — його улюблена тактика — почав розводитися про історію та археологію, теревенити про шумерів, вавилонян і єгиптян, які зналися на броварстві. «За законами Хаммурапі, право на пивоваріння та обсяги продукту залежали від соціального статусу броваря». Наче дитина!

Марія подумала, може, і вона в чомусь винна, може, слід було раніше звернути увагу на ці дивні вибрики? За десять років шлюбу вони навчилися довіряти одне одному із заплющеними очима. У них усе було, як слід. Навіть можна сказати — вони були щасливим подружжям. Але нині шосте чуття підказувало їй, що фундамент дав тріщину. Ще ніколи до того вони не почувалися такими чужими. Й у цьому її провини точно не було!

— Так...так...Слухаю! — затріщало в слухавці.

Вона уявила собі, як він з винуватим виглядом стоїть в телефонній будці біля сільради на фоні розкопок, волосся трохи відросло, на скронях сивина, неголений і засмаглий. Вона його все ще кохала, тож така картина їй сподобалася. Усі ці роки вона належала йому і тілом, і душею. Не могла уявити собі життя без нього.