Дукареліс бачить планету згори і те, як вона тремтить у вологій атмосфері Егеїди, немов підморгуючи йому. Крихітні кажани, що повибиралися зі схованок, тепер ширяють перед ним, ледве на зачіпаючи крилами обличчя. Здалеку доноситься плач нічної птахи.

Дукареліс поринає в невеселі думки про своє ­життя-буття, питання якого останнім часом узяли в облогу його душу, та відповіді на них нема. У цей момент знову дзеленькає телефон. Раз, два, три, доки він встигає відповісти. Його номер нікому невідомий. Телефонують на стаціонарний, до якого за порадою поліції він прив’язав номер мобільного, замовивши переадресацію, перш ніж вирушити на острів.

«Слухаю!» — каже він і покашлювання виказує його подив. «Слухаю! Говоріть!» — повторює, але з того кінця дроту ніхто не відповідає, там нема життя. У нього пришвидшується пульс і розширюються зіниці, як буває від сильної схвильованості.

«Слухаю! Відповідайте!» — знервовано повторює він. Кілька разів поспіль вимовляє ім’я дружини. Раптом його обличчя освітлюється, наче хтось з того боку виявив ознаки життя. «Це ти? Ти? Не мовчи!»

Але у відповідь він чує важке дихання, яке ллється нізвідки й електричним струмом пронизує все тіло. Воно наповнює собою слух, скидається на дихання чоловіка, повільне та загрозливе. На тому боці рвучко кидають слухавку, лишаючи по собі тільки пронизливий, різкий електронний відгомін.

Дукареліс не знаходить собі місця. Цей дзвінок, імовірно, є першим посланням за стільки часу, яке, можливо, має хоч якійсь зв’язок зі зникненням його дружини. Таким далеким і туманним, темним, немовби принесеним електромагнітними хвилями десь із чорних глибин всесвіту.

Одразу телефонує слідчому, але той не відповідає.

Усю ніч він не може скліпити очей. У вухах стоїть те важке дихання. Він намагається уявити обличчя абонента, але жодне обличчя, яке йому вимальовує уява, не підходить.

Зранку йому телефонує слідчий. Так, він уже в курсі. Поліція зафіксувала дзвінок. Його зробили з телефонної будки в пірейському порту.

— Що може означати цей дзвінок, пане поліцейський?

Той мовчить, а потім говорить:

— Або все, або геть нічого, пане Дукарелісе.

Все або нічого.

Слідчий просить його наступного разу, якщо таке станеться, спробувати затягнути час, не кидати слухавку, щось говорити, намагаючись утягнути незнайомця в розмову, а він, своєю чергою, влаштує тому пастку.

Марія Дукарелі притьмом примчала на острів з Атен. Корабель зробив зупинку в Наксосі, а звідти пішов прямо на Куфонисі, причаливши пополудні до Пано Куфонисі, більшої частини двох, об’єднаних однією назвою, острівців. Вона притягла з собою величезну валізу на коліщатках, яка була ознакою того, що її господиня не має наміру швидко вшиватися з острова. Дукареліс не чекав її, а вона не попередила його про прибуття; ось чому несподіванка не є жаданою гостею не лише у військових штабах, але й у взаєминах між парою.

Дукареліс зі своєю чоловічою ватагою чи, краще казати, піратською зграєю, почув шум двигуна ще в таверні кира Анестиса. Вони наставили вухо, вслухаючись у нього. Андреас із подивом промовив: «Кого це чорти несуть сюди на край світу?» Сьогоднішнє меню пропонувало тушковану з картоплею козлятину-пататато, трубочки-піти з рисовою начинкою, грецький салат і домашній сир-ксиномізитра з кислого молока. Усі наче вовки накинулися на страви. Лише Макіс, жертва любовної зради, вражений у саме серце їв без охоти. Мов чужинець за дружнім столом він проживав свій Страсний Четвер і Тайну Вечерю. А так застільна атмосфера була веселою. Була субота й вони нарешті могли відпочити, крім того, уся неділя цілком належала їм. Тиранія Дукареліса ослабла на деякий час. Вони роздивлялися острів’ян, які потяглися до порту. Прибуття корабля на цій закинутій лінії сполучень було справжньою подією, схожою на манну небесну. Хтось проґавивши початок, мчав чимдуж, щоб не пропустити все дійство. Чекали своїх, що розлетілися світом (більшість прибувала все ж із Атен) і тепер поверталися на літо в рідні краї. Хтось мав отримати пакунки, пакети, товари, відповіді, запевнення та спростування. Мандрівники зі своїми клумаками, упріваючи від спеки, на смерть втомлені, вивалювалися з корабля й починали брести вулицею. Вони скидалися на шереги бійців, що після бою вертаються з першої лінії оборони.

Марія Дукарелі почала сипати питаннями праворуч-ліворуч і зрештою знайшла чоловіка в таверні кира Анестиса. Дукареліс підвів очі в ту саму мить, коли безуспішно намагався в тарілці підчепити виделкою шматочок їжі, і — ось тобі на! — побачив її у дверях, осяяну сонячним промінням. Йому на якийсь мент видалося, що він бачить перед собою якесь видіння, щось ідеальне, видобуте з неочікуваної реакції мозку. Вона мала втомлений вигляд, подорож видавалася складна, у шлунку було неспокійно через хитавицю, на дворі стояв серпень, значить, море лихоманили пасатні вітри.

Дукареліс зблід, у нього пересохло в горлі. Спробував приховати розпуку, яку відчув у душі. Він кинув виделку й подався до неї, раз... два, раз... два, ледь не потягнувши за собою скатертину з усіма наїдками та напоями. Розцілував її в щоки, уже посміхаючись, кров повернулася йому до обличчя. Схопив валізу й повів посадити поряд із собою.

— Як ти тут опинилася?

— Я ж сказала, що приготувала тобі сюрприз. Сподіваюся, він тобі сподобався?

— Та що ти каже говориш? Звісно, сподобався!

Він кинувся опікуватися нею. Покликав кира Анестиса, пане професоре, і попросив принести ще один набір тарілок та приборів.

Вона спершу поводилася холодно, але згодом полагіднішала, особливо коли перед нею опинилася тарілка з паруючим пататато. Дукареліс по черзі відрекомендував своїх співробітників. Ті підхоплювалися, наче були на огляді, що проводив головнокомандувач (Струн-ко!), якому закортіло дізнатися про стан зброї та спорядження. Коли черга дійшла до Антигони, та залишилася з безвиразним обличчям. Однак він весь час кидав на неї приховані погляди. Так би мовити, просвічував рентгеном її обличчя, ніс, рот, очі, волосся. Макіс зиркав навсібіч, його обличчя набуло недоброго виразу, потемнішало, мов хмара, що от-от готова пролитися дощем, крутився на стільці, наче щось заважало йому сидіти.

Марія Дукарелі похвалила страви кира Анестиса. «Судячи з вашої їжі, перше відчуття, отримане на острові, обіцяє чимало наступних принад».

На питання Ангелікі, нащо вона приїхала бозна-куди, Марія відповіла, що планує пробути на острові десь тиждень, плавати та засмагати; її чекає важка зима, багато не доведених до кінця справ, позови, суди... Крім того, хочеться подивитися, як відбуваються справжні розкопки? Вона ж стільки чула про все це від чоловіка.

— На жаль, ми вже відіслали Кассіопу до Німеччини, — повідомив їй Андоніс.

— Кассіопу?

— Угу, — пояснював той далі зі сміхом, — хіба вам пан професор не розповів? Ми дали знайденим останкам ім’я. Вона тепер Кассіопа.

Дукареліс сидів наче на голках і не знав, що робити. Чухав потилицю, дивився на стелю, чоло його креслила зморшка, яка глибшала й починала нагадувати розколину, що раптом утворилася в землі. Незабаром компанія почала розходитися по своїх справах — Віль-но! — церемонія огляду завершилася.

— Час сієсти! — сказав за всіх Андреас, а Андоніс по-наставницькому виправив його. — У нас у Греції це називають словом «рахат»!»

Той тоді нахилився до Мірто й прошепотів їй на вухо: «А нашого Шерлока оточили змії. Бачиш?» І кивнув головою в бік Марії Дукарелі.

Замовили каву й кир Анестис приніс її на підносі.

— Ви вперше в нас на острові? — спитав він Марію.

— Так!

— Гадаю, вам сподобається. У нас чисте море, спокійна атмосфера; тут можна відпочити. А пан Дукареліс знає цей острів як свої п’ять пальців. Він буде для вас найкращим гідом!

Вона подякувала йому за поради. Так, перед приїздом вона була переконана, що їй сподобається на острові. Вона помітила, що тут люди розкриваються мов бутони квітів, щирі та привітні.