Його слова розбурхали уяву й викликали бурю вигуків подиву та відповідних гримас. Вони почали міркувати, чого чекати від ними знайденої доісторичної людини, чия смерть несподівано ввійшла в їхні життя? Андреас заявив, що, оскільки останки стали частиною їхнього життя, то покійницю слід вважати членом їхньої археологічної команди, а для цього варто придумати їй ім’я. Запропонував Кассіопу за подвійну подобу тієї, що водночасперебуває на землі та на небі. Ніхто не заперечував, з’явилися усмішки згоди й кожен подумки почав, згадуючи нещасне створіння, звати його вже Кассіопою.

Ось так і сиділи, дивлячись угору, сузір’я Андоніса все змінювали й змінювали своє розташування, аж поки зовсім не зникли з-перед очей. Їх, наче чорна діра, поглинула вологість. Густий туман розповзався Егейським морем. Саме він напував убогу рослинність цих безплідних схилів, висохлих городів і виноградників. Дукареліс дивився на вогонь. Коли язики полум’я підіймалися над дровиняками, йому видавалося, що бачить у них обриси цієї Кассіопи — бліде обличчя молодої жінки з сумним і невеселим виглядом.

Дукареліс подорожував метафізичними світами. Він міг би бути шаманом у широкому степу біля церемоніального багаття. Його думка зосередилася на смерті, він намагався встановити контакт з духами мертвих. Хотів відкинути власне Я, позбутися обтяжливої тілесної подоби, що заважала свідомості перебувати в колі неспинних змін, зникнути у Всесвіті, наче астероїд, що потрапив у мовчазний світ, повний вогню, гару й сірки. Та скільки б він не намагався, його душа, внутрішнє Я були прив’язані до цього драглистого тіла, лишалися бранцями нервових розладів і почуття провини.

Ранок починається з того, що в двері до Дукареліса наполегливо барабанять. Його витягають буквально з ліжка та з мішками під очима доправляють до поліцейського відділку. Там його вже чекає поліціянт з форменим кашкетом під пахвою, щоб зробити офіційну заяву. У той час, коли Дукареліс відчиняє двері до кабінету, він поправляє своє волосся. Сьогодні прибув колега з Атен, «виникли нові обставини щодо вашої справи». Поліціянт стежить за обличчям Дукареліса, водночас доводячи до його відома новину. Але воно лишається незворушними, офіцере. Коли слідчий з Атен запитає його про це, той скаже: «Нічого не відобразилося. Не виглядав враженим, лише застигнув на якусь мить, наче обмірковував щось, подивився під ноги й сказав, що незабаром зайде ще раз». Але якби він справді був спостережливий, від нього не сховалося б ледь помітне тремтіння повік Дукареліса — він мав би знати, що повіки іноді бувають продовженням душі, — він побачив би, що той відводить на хвильку погляд убік, а якби пильніше дослухався, почув би наполохане гупання його серця. Зрозуміло, такі деталі не притягали увагу сил правопорядку, які й так не вирізнялися особливою кмітливістю. Такі непомітні спостереження, певно, не стали б вагомим доказами вини чи невинуватості в суді, але для якогось гоїтеля людських душ чи досвідченого слідчого, який стільки всього побачив на своєму віку, це був неприпустимий недогляд — не увіковічнити миті, які висвітлюють душений склад Дукареліса.

Перш ніж причинити за поліціянтом двері, Дукареліс бачить в глибині коридора власницю пансіону. На ній панамка, які чомусь так полюбили японські туристи, що захищає її обличчя від уранішнього сонця. Вона поливає зі шланга квіти: герань, гортензії, трояндові кущі, гарденії, і дивиться в його бік. Але, немов наполохана власною неделікатністю, одразу нахиляється до квітів, поправляє панамку й починає зрізати зав’ялі бутони та жовте листя. Коли він вийде з номера, від господині й сліду не лишиться.

Він заглиблюється в лабіринт вуличок, усе поховане під суцільною побілкою. Чисте, ще без домішок, світло пече йому очі, пестить шкіру так ніжно, що аж тіпає. Споконвіку — Світло, і Година перша, коли вуста ще в глині на смак пробують речі світу[19]. Підбори черевиків лунко гупають по бруківці. Унизу в порту він бачить пришвартований катер берегової поліції. У терміналі порту його очікує слідчий з Атен. Перед ним філіжанка кави, пане поліцейський. Випита давно, бо залишки кави зсохлі.

— Вітаю, пане Дукарелісе! Пам’ятаєте мене? — вітється той і простягає руку, холодну, наче вона рука мерця, що довго пролежав на кладовищі. Він здригається від потиску.

— Так, ви зі служби безпеки.

— Побалакаймо тут... — він показує вказівним пальцем на маленьку кімнатку за його спиною. — Перепрошую за таку таємничість, але... ви ж розумієте...

Дукареліс киває, але чи розуміє?

— Сідайте, сідайте! — продовжує слідчий та пропонує йому стілець, а сам ховається за дерев’яним бюро з покривленими ніжками, символом його влади. З нього градом біжить піт. Видно, що йому непереливки.

— Ще раз вибачаюся за надокучливість, пане Дукарелісе. Маємо дещо нове по вашій справі...

Він — людина пряма й переходить одразу до справи без зайвих розмов, викладає ситуацію так, як вона є. Його густі вуса ходять вгору-вниз, з ними рухається й шпакуватий їжачок стрижки. Формений ремінь стягує кругле, мов кавун, черевце, пане поліцейський, ознаку надмірного налягання на їжу та спритне. Нічого надзвичайного, типовий герой детективних романів у грецькій версії. Дукареліс стискає в руках бриль. Слухає, як той рядком умоглядно розташовує нові дані. Його дружину бачили в день її зникнення на Евбеї, в одному з прибережних готелів, з якимось чоловіком. Працівниця за стійкою реєстрації помітила, що вона поводилася знервовано. Пан назвав вигадані імена: Пан та пані..., вигадану адресу: Атени, Нео Психіко... Поліції не вдалося досі встановити його особу. Працівниця не змогла надати хоча б приблизний опис його зовнішності. Їй показували світлини з особами чоловічої статі, що належали до найближчого кола спілкування подружжя Дукарелісів, але безрезультатно.

Водночас поліція натрапила на неочікувану знахідку. За два дні до зникнення, дружина Дукареліса зняла з банківського рахунку, який до того не потрапляв до їхнього поля зору, дві тисячі євро. Лише позавчора банк надав нову інформацію за запитом!

— Вам про це щось відомо?

Він хитає заперечно головою. Видається втомленим і знесиленим.

— Ви знали про цей додатковий рахунок?

— Ні. Слухайте... у мене не було жодної підстави шпигувати за дружиною. Я ніколи до такого не опустився б. Але... пригадую... вона щось казала про якийсь рахунок, на який щомісяця переказувала трохи грошей, так... про всяк випадок...

У вас немає здогадок, навіщо вона зняла таку велику суму? Ні, — однослівно відрізав він. Щось з ним не так, виглядає блідим. Думками далеко звідси. Наче силиться щось почути. Потім стається вибух — крак — на сотню трильйонів клітин його тіла, яке колись він залишить у спадок цьому світові. У голові паморочиться. Затуляє рукою обличчя, розум провалюється в пітьму, йому потрібна склянка води.

— Принесіть води! – гукає слідчий іншому представникові закону.

А потім знову повертається до Дукареліса й питає, чому він поїхав з Атен, чому вибрав цей убогий закуток? І наче бажаючи надати цьому визначенню ваги, обтирає від поту чоло та шию носовичком. Дукареліс відповідає, що хотів трохи розвіятися, віддалитися від усього, що останнім часом не дає йому дихати, заспокоїти нерви; бачте, це місце для мене мов домівка, адже саме тут я здобув собі ім’я відомого археолога.

Утручається поліціянт, ставлячи склянку з водою на стіл, затримується в нерішучості, що робити далі, і чухає собі потилицю.

— Дякую. Тепер можеш іти. Вільний! — різко кидає йому слідчий і дивиться, як той віддаляється.

Слідчий просить Дукареліса знову пригадати ті останні дні перед зникненням. Чи він спостерігав щось дивне в її поведінці? Може... в неї був коханець? Робить наголос на останньому слові, спеціально розтягуючи склади. Останній тоне в запитальній інтонації. Дукареліс підводить голову й дивиться йому в очі. Погляд мутний, очі, налиті кров’ю, зараз луснуть капіляри й кров бризне тому просто в обличчя. Слідчий наполегливо чекає відповіді.