Але ж ось, тепер і він разом з нею. Вони мовчки сидять на землі в колі разом з іншими паломниками, оточивши святилище Великої Богині. З вершини острова зривається холодний вітер, гойдає віття дерев і приносить прохолоду. Довкола все вкрите уламками глиняних горщиків. Вони чекають настання ночі, коли повня зійде на небосхилі, виринувши з лона Богині. Це те саме божество, як потім давні греки наречуть Афродитою Хтонією і висічуть її статуї з мармуру. І через тисячі років Дукареліс знов побачить її вірних, які 15 серпня на свято Успіння сідатимуть у рибальські човни та пливтимуть до храму Богородиці на Нижньому Куфонисі, щоб узяти участь у вечірній службі та поклонитися її образу з божественним дитям на руках, зображеному на дерев’яній іконі.

Аж ось повня з’являється з-за гори, і всі вірні, серед них є й Кассіопа, охоплені духом Богині, шепочуть священні славослів’я й розбивають об сухий діл горщики й статуетки. Дехто залишає, ввіткнувши в землю мініатюрні ножі, для засвідчення безмежної шаноби та прохання про захист. Пізніше, у суцільній пітьмі, човники один за одним починають перетинати місячну доріжку й прямують кожен у свій бік. Наші чоловік і жінка, не проронивши ні слова за всю подорож, припливають в бухту Порі, піднімаються стежкою нагору й зникають у своїй хатині.

Дукареліс увесь цей час спостерігає за ними: і на Керосі, і на церемонії поклоніння Великій Богині, потім він сідає з ними в човен і перетинає море, тоді піднімається слідом до хатини. Заходить і сідає в затінку, затамувавши подих. Жінка відчуває якусь присутність, поглядом нишпорить по стінах, зазираючи в найменші тріщини, мамо, її лякають привиди та тіні, усі невидимі сили, що керують її власним життям. У того знову незадоволене обличчя й розбурхана душа; інші чоловіки поселення вже повернулися з першої мандрівки й привезли з собою купу дарунків, рідкісні та небачені до того речі. Вони подолали безліч небезпек, а тепер знову готуються відплисти на довгому кораблі, налягаючи на весла. А він знову залишиться на прив’язі на цьому клапті землі. Зрештою їх зморює сон і кожен поринає у свій світ. Дукареліс тоді вертається на свій балкончик, лишивши їх у спокої, однак і там продовжує спостерігати, наче сторожкий Пантократор з вершин церковного купола. На його чолі знову проступає глибока зморшка, яка розтинає навпіл думки. Відчуває, як довколишній світ спливає з глибини, з’являється запах вогкої землі, перемішаний з морськими пахощами йоду, душі невидимих створінь починають бити крилами. Він переконаний, що ці знаки посилає йому молода жінка, яку, вбиту й поховану, він видобув із земних глибин, бажаючи, щоб хтось колись помітив слід, який вона лишила по собі на землі та прочитав її історію. Тоді, нарешті, на неї зглянуться, а її минуле життя набуде сенсу.

Кассіопа живе із відчуттям вразливості, самотності, замкнена в собі, безпомічна й перелякана, наодинці із жорстоким світом. Аж до тієї миті, коли в її кам’яній хатині, мамо, холодна рука з молитовним ножиком не встромлюватиме його раз у раз їй між ребер, перетинаючи таким чином нитку життя. Останньою картиною, яку вона забере із собою, буде перекривлене в непевному світлі світильника обличчя свого вбивці, його набряклі жили в мить, коли він з люттю всаджуватиме в неї ніж. Той помітить переляк в її очах і почує смертний хрип, з жахом усвідомивши свій вчинок, але вже пізно, надто пізно; її тіло осідає на землю, а рука притискається до лона, востаннє голублячи нещасне створіння, яке вона забирає з собою в інший світ.

Дукарелісу не було куди подітися. Антигона була світлом, довкола якого він метався нічним метеликом. Потім підняв руки й здався в полон. Її вабливість була схожа на давню звичку, якої неможливо позбутися. Усе сталося, наче так і було задумано. Однак це не було кохання, від якого хочеться злетіти до хмар, упасти горілиць і годинами розглядати стелю з дурнуватою усмішкою на обличчі. Ні, воно було іншим. Щось його стримувало. Ясна річ, це не була можлива реакція університетських колег, хоча формально Антигона була ще студенткою й мала випуститися лише восени. Також не стала стримувальним чинником різниця у віці. На перший план вийшли п’ятнадцять років, які він прожив з дружиною, їхній шлюб, який витримав чимало ударів життєвих обставин. Він усе ще любив її і не міг повернутися до неї спиною, тому й гостро відчував свою провину. Його почуття до дружини було любов’ю, яка пустила коріння й прижилася, а не палким коханням, що з роками загасало й згасло. Він вважав, що ця любов важливіша за будь-який прояв кохання, яке рано чи пізно приречене перетворитися на руїну.

Кілька разів він спробував додзвонитися до Атен. Довго слухав гудки, там ніхто не відповідав. Він уявляв, як дружина сидить оксамитовому венеційському канапе й курить. Вона, звісно, знала, що це телефонує він; хто ж іще міг так наполегливо дзеленькати, набирати раз у раз той самий номер, але лишилася нерухомо на своєму місці й дивилася вперед на білу стіну, опановуючи внутрішню схвильованість. Дукареліс пригадує, як у часи хунти вони ще до шлюбу винаймали кімнатку в районі Панґраті, викликаючи хвилю пересудів та обурення своїх консервативних сусідів. При зустрічі ті сахалися від них, як від зачумлених. Спершу така поведінка обурювала, але потім вони звикли, зневага навіть почала їх веселити, вони знущалися з неї, доводячи до сказу добропорядне панство сценами пристрасних обіймів і цілунків, що розігрувалися прямо на їхніх очах. Дехто з сусідок перелякався на смерть. Ці пані, що днювали і ночували в церкві, вказівний палець яких завжди готовий був піднятися вгору, а жовч і ненависть стали другою натурою, завжди тягли за собою виводок нащадків, адже Господь створив секс лише задля продовження роду, метучи підлогу довгими спідницями в наглухо застебнутих до горла блузках. Як же гарно було там валятися на проваленому диванчику, придбаному на розпродажі на Монастиракі! Зараз він наче бачив її перед собою, схиленою над томами римського та міжнародного права, з пасмами густого волосся, яке закривало обличчя. Сам же він сидів за своїм робочим столом, викопним дерев’яним секретером, який хтозна яким дивом зберігся в цьому домі, свідок епохи, час якої невмолимо сплив. Робив вигляд, що займається чимось, а сам увесь цей час спостерігав за нею. Потім сідав поруч, відкидав пасма з чола, відчуваючи запах її шкіри, шампуню, і цілував у шию. «Чорні коси, волошкові очі» — шепотів їй на вухо. Він був закоханий у неї до нестями, перше кохання, яке, він був переконаний, буде й останнім. Кинувся з головою у вир почуттів. Кожна мить набувала виняткового змісту, зростала до нескінченості. Він утілив на практиці слова Юкіо Місіми, який саме в той час демонстративно зробив собі харакірі. Щомить відбувається щось грандіозніше за вибух Кракатау... Навіть падіння одного лимона досить для того, щоб залунав дзвін...[26]

Наступного літа він познайомився з її ріднею. Вони сіли на автобус і поїхали в якесь македонське село. Він загалом сподобався родичам, тож ще до завершення навчання вони вирішили поєднати свої життя за допомогою священника та дружб і дружок. Її батьки приїхали з півночі в повному складі, його мати теж мала вибиратися на автобусі зі свого села. Теща всіма правдами і неправдами змусила його влізти в костюм і начепити краватку. Його матері було начхати, у якому вигляді він одружуватиметься; вона переймалася лише тим, що її єдине чадо стало під вінець і нарешті поставило крапку в метаннях, пов’язаних із сімейним статусом. Вони сіла скраєчку й пишалася ним. Потім почала теревенити з родичками нареченої, розповідала їм, як її в пелюшках батьки рятували зі Східної Румелії, тікаючи у вільну Грецію[27], як вони виживали під час громадянської війни, як сама-саменька ставила на ноги її Йоргакіса, коли помер чоловік.

Потім Дукареліс подався до Німеччини як, по суті, емігрант, разом з такими ж академічними приблудами й захистив там дисертацію. У Греції зробити це не було жодної можливості. Він був ліваком, ворогом змін, комуністичним злочинцем, якому на лоба поставили печатку ще до його народження; до якого б професора він не потикався, скрізь отримував відмову. Разом з ним на чужі хліби подалася й дружина, повчитися міжнародному праву, коли вже випала така нагода. Вони почали спілкуватися з дисидентами, які втекли в Монако, слухали передачі Deutsche Welle під час панування хунти й уявляли собі, що теж причетні до їхнього руху і, сидячи у своїй дрібнобуржуазній квартирці, також наближують її падіння. Вони дуже цього хотіли, чекали, але розлютилися через те, у який спосіб вона була повалена після трагічних подій на Кіпрі. Дукареліс знав про Кіпр виключно зі сторінок наукових трактатів зі своєї спеціалізації. Там він прочитав про статуетки, де жінки зображувалися в позі породілей, про вирізьблених із сірого чи зеленого стеатита ідолів зі схрещеними руками, чиї обличчя пронизала зневіра чи якесь дивне полегшення. Та навіть таке поверхове знайомство з археологією острова й загальне уявлення збігів із культурою Кіклад уже дозволили йому глибоко пережити нещастя, яке торкнулося цієї землі. Він годинами просиджував, слухаючи радіо, гортаючи газети, пропускаючи крізь себе особисті історії й розповіді, опалені вогнем вторгнення та війни. Пізніше свою емоційну причетність він переніс на порівняльне дослідження кікладських і кіпрських статуеток, беручи участь в археологічних експедиціях і виступаючи на конференціях. Семирічне нетерпляче очікування падіння хунти поступилося місцем цілковитому душевному та тілесному спустошенню. Дукареліс пам’ятав слова Сефериса, що в кінці всіх чекає невідворотна катастрофа[28]. Вони прожили в Німеччині чотири роки, а потім повернулися. Демократію відновили і ситуація начебто змінилася...