Думає, що, може, у чомусь провинилася й вона; не зможе влітку подорожувати на далекі острови. Але їй треба лишитися. Це — наказ Великої Богині. Він має плавати на недалекі відстані сам; на найближчі острови, на Наксос, Аморгос і решту Кікладських островів. Хіба цього мало?

Кассіопа чекатиме, коли утворяться жарини. Чоловік сідає з іншого боку домівки, подалі від неї. Його очі запалені й сльозяться. Це справжня причина, чому він не залишає острів у той час, коли всі інші збурюватимуть веслами води Егейського моря, переправлятимуться з острова на острів, обмінюватимуться товарами, перезнайомляться з купою чужинців. Така реакція з’являється тоді, коли тебе чекає мандрівка в невідоме, чудеса, які неможливо навіть уявити.

Кассіопа ставить над багаттям триногу й пече рибу. Вони мовчки з’їдають її, сидячи на дерев’яному ослінчику, кожен занурений у свою самотність. Але навіть і зараз відчується якась дивна присутність у їхньому домі. Вона налякана богохульними словами чоловіка. Дивиться по кутках, там нікого нема. У неї враження, що те щось пензликом перемальовує кожен її рух, мамо, як робить і вона сама часто на свіжій глині горщиків, коли видряпує та навіки поневолює мить, як риби пливуть у воді, а ластівки залицяються в повітря одна до одної. Чи наче на картинах, які вона бачила у великій будівлі на краю поселення: кораблі пливуть по морю, звірина виходить до річки, на скелях розпускаються лілеї, по вулицях проходять процесії, люди вбрані в барвисті червоні, сині та зелені барви, видобуті з кіноварі, азуриту та малахіту. Усе мов скам’яніло, але лишень чарівна паличка торкнеться зображення, воно оживе, усе почне рухатися, бігати та коливатися на вітрі. У неї з’являється враження, що рука, яка рухається в пустоті, зараз зобразить і її поміж жіноцтва в процесії. Чи могла б вона уникнути цього, утекти? Почувається в пастці, наче горобчик, що відбився від мами й тата, утратив сміливість і тепер чекає, чи зласкавиться сокіл.

Певно, це таки дух Великої Богині, який з далекого майбутнього прилетів її провідати в її власному сьогоденні. Коли ця домівка перетвориться на руїну, коли каміння, стіни, дерев’яні перекриття й стеля похитнуться та впадуть і поховають під собою життя, певно, саме цей дух збереже назавжди в пам’яті її душу та образ. Відчуває, що богиня залишає для неї роль, яку вона сама не вибирала — стати легендою, яку вечорами острів’яни переказуватимуть, сидячи біля вогню.

Вона дивиться в куток на шмат обсидіану, з якого її чоловік відбиває тонкі відламки й майструє ножі. Потім — на статуетку, що зображає Велику богиню в позі породіллі, яку вони придбали під час минулої мандрівки. Через кілька місяців на великі річні свята вона візьме її з собою на Керос і коли народиться повня з лона Великої Богині та відіб’ється на морських хвилях, статуетку розіб’ють у святилищі під спів священних гімнів.

Надвечір вона бере з глиняної підставки свої прикраси, фарбує щоки й знову йде в поля. Повертається з оберемком квітів і потім, коли настають сутінки, швидко дріботить стежкою, яка веде на північну частину острова до кладовища Агрильї. Кладе квіти біля жертовника Богині на невеликому підйомі, поміж висічених у скелях поховань.

На стежці арфісти, лірники й авлетисти грають на пошанівок Богині священні мелодії, готуючи вірних до наближення до її священних місць із шанобою та світлою радістю. Коли ніч вкриває стежину, жерці запа­люють багаття й кадять довкола святилища, огортаючи його пахощами зілля.

Вона знає, що Велика Богиня захистить її від сил зла та страждань під час пологів, мамо, щоб її дитина народилася здоровою й подбає про те, щоб вона після короткого перебування в цьому світі, рушила далі, в інший.

Інші готуються до від’їзду... Вийдуть у відкрите море й назад повернуться десь за місяць. Помандрують світ за очі. А я... Я залишусь тут. Прив’язаний до суші, наодинці з нею, разом із жінками поселення, каліками й літніми людьми, наче я й сам каліка якийсь. Та в мені пружинить пульс життя, у руках міць! Я міг би гребти і день, і ніч. Хай заливає хвиля, хай сонце пече. Ніхто з них так далеко не запливав, як я минулої подорожі. Це всі знають.

Як тут висидіти, наче ти в чомусь завинив? Ще й ця... самі нарікання, охання, страхи. Вона бачить якісь тіні, скрізь перед нею постає Велика Богиня. Я просто збожеволію...

Торік з у період мореплавства все було інакше. Подорожували, доки дозволяла погода. Під час відправлення до берега вийшли всі острів’яни. Бажали нам щасливої дороги й співали. І вона прийшла, співала. Щось у ній змінилося.

Вони вирушають через кілька днів. Знайду собі якусь причину, щоб не йти на берег і не проводжати їх. До світанку сяду в довбанку й попливу рибалити. Верне від цих прощань.

Добре було тоді... Ми лягали горілиць під зоряним небом посеред відкритого моря чи на невідомих берегах. Іноді гребли, стежачи за великою зорею на півночі. Кожного дня світ змінювався. Стільки людей, стільки островів. Біля Аморгоса здійнявся шторм, вітер скаженів, хвилі накидалися на корабель, ми вже попрощалися з життям і приготувалися зникнути в чорній безодні, але витримали, не здалися й дісталися берега. З Мілоса привозили обсидіан, а з Кітноса — мідь. На Паросі, Наксосі та Сиросі я загубився в гамірних, як вулик, містах. Згадував про наше поселення й думав, яке ж воно затишне та невеличке. Стояв і просто дивився на натовп, який проходив переді мною, тягнучи глечики, городину, рибу, кошики. Стільки люду набилося в одне місце. Я намагався заговорити з ними. Запитував і дізнавався. Багато чули вперше про наш острівець. Я слухав про їхнє життя й у голові не вкладалося все почуте. Мені розповідали, що ген за островами, якщо довго-довго плисти, море закінчується. Я не міг збагнути, як це — море закінчується? Воно ж нескінчене, як небо! Але вони сміялися з мене й казали, ні, закінчується, а потім починається нескінченна земля. Люди, які на ній живуть, не схожі на нас. Багато з них ніколи не бачили моря, а більшість його боїться.

Ми вирушили туди, а потім тринадцять днів поверталися звідтіля на своєму довгому кораблі, ущент заповненому всякою всячиною. А тоді рушили в інший бік, і знову там зустріли дивовижі й нові місця. І знову повернулися, і так було до того часу, поки зіпсувалася погода. За одну подорож я довідався стільки, скільки за все попереднє життя.

Але тепер... Як висидіти в цьому проклятому місці разом з каліками та немічними? Ще й ця... щодня стає більш дивною, все скаржиться й боїться. Вважає, що я весь день сидітиму поруч як на прив’язі. От візьму свою довбанку й попливу...

Знову мене вивертає. Знову до горла підступає блювота, мамо. Нема чим дихати. Як це витерпіти? Відчуваю, як воно ворушиться під серцем, смикається.

Хоч би він мене підтримав, не був таким грубим, не віддалявся. Він лякає мене, я боюся. Кілька разів помітила, як він дивиться з-під лоба на мене так, наче я для нього — найбільш ненависне створіння. У чому моя провина? Я ж просто хотіла, щоб він був лагіднішим, поступливішим у цей час, коли я вся змінююсь. Мені ж багато не треба!

Я знаю, як йому кортіло податися в подорож. Але мені лячно. Він потрібен мені; у мене ж більше нікого немає. Треба лишатися зі мною, поки не народиться дитина. До того часу я присвячена Великій Богині. Для неї вагітність священна; це ж так, мамо? Це таємниця, яка з’єднує в одне ціле світ, у якому вона панує.

Певно, мамо, у чомусь є й моя провина? Я стала такою дратівливою. Але нічого не можу поробити, це вище моїх сил, не знаю, що зі мною коїться. Усе падає з рук, не вистачає витримки та сил. Іноді просто закриваю долонями обличчя й плачу без будь-якої причини.

Як же потрібні зараз його увага та лагідне ставлення. Я хотіла б з ним поговорити про те, що мене мучить. Але бачу його насупленого, зануреного у власні невеселі думки й не наважуюся підступитися. Уже й забула, коли він торкався мене... Майже не говоримо. Кілька слів, та й по всьому, і ті — через силу та крізь зуби. Мені так самотньо...