— Послухайте. Життєвий та професійний досвід навчив мене не бути впевненим ніколи й ні в чому.

— І я про це. Ви ревнували свою дружину, пане Дукарелісе? — раптом питає слідчий.

Дукареліс дратується, його обличчя набуває озлобленого вигляду.

— Я попросив би вас... Як ви смієте взагалі? Мені здалося, що я тут для дачі додаткових свідчень, а не на сповіді.

— Пане Дукарелісе, усе має значення. Але ваше право не відповідати на таке питання.

— Іншими словами, мене підозрюють у зникненні дружини? Я правильно все зрозумів?

— Ні. Ми розглядали таку версію і відхили її. Поки що...

Тепер піт градом котиться і з Дукареліса. Ув очах темнішає, усе починає крутитися й нудота підступає до горла. Він заплющує очі, пучками натискає на скроні, проводить по чолу та дістається до лобово-носового шва черепа.

— А ви колись зраджували свою дружину, пане Дукарелісе? — наполегливо перепитує його слідчий.

Той розлючено схоплюється з місця, бриль у руці, готовий кулею вилетіли з приміщення.

— Я вам не дозволяю... Навіщо ви прибули сюди? Організувати мені курс психоаналізу?

— Сядьте, пане Дукарелісе, прошу вас. Я вирушив сюди минулого вечора й подорожував усю ніч. Другу добу без сну. Я просто виконую свою роботу, шукаю кінці ниток. Перепрошую, що мої слова вас обурили, але розумієте... Треба розглянути всі версії, якщо хочемо докопатися до істини. Хіба ви в археології не робите те саме? У вас же такий самий метод.

Дукареліс зітхає — що ж, він має рацію — і вертається на своє місце.

— Пане Дукарелісе... — знову починає слідчий, але вагається й дивиться йому в обличчя. На кілька секунд западає тиша. Це, певно, така гра — у мовчанку, грає тоном голосу, виразністю поглядів, тактика, яку він засвоїв ще з часу свого навчання чи самотужки вивів її в процесі довголітньої роботи, уміння, відточене в спілкуванні з убивцями, ґвалтівниками, повіями, шахраями, наркоманами, винними та невинуватими. І з такими людьми, як Дукареліс.

— Пане Дукрелісе, а чому в першому протоколі допиту ви не навели цей випадок з Апостолосом?

— Тому що не вважав його вартим уваги.

— А тепер, значить, уважаєте.

— І зараз мені він не видається важливим.

— Тоді чому ви його пригадали?

— Ви самі попросили детально пригадати ті дні.

— І саме це винесла на поверхню ваша пам’ять. Я спитаю ще раз. Пане Дукарелісе, ви вважаєте, що у вашої дружини був роман з Апостолосом?

— Та ні, на Бога! Його сюди не вплутуйте. Він не має до цього жодного стосунку!

— Пане Дукарелісе, ще раз повторюю, під час поліцейського розслідування усе береться до уваги. Наші очі бачили таке, у що складно повірити!

— Тоді... робіть, що хочете. Так чи так, я не можу вам завадити. Єдине, про що хочу сказати: того дня, коли зникла моя дружина, Апостолос з самого ранку був в університеті, і просидів там до вечора. Я заходив двічі до його кабінету. Дружина, якщо не помиляюся, зникла близько одинадцятої, коли вийшла зі свого офісу, за її словами, щоб поїхати в центр Атен і купити дещо з канцелярії. Отож...

Слідчий робить рукою жест, хитає заперечно головою й перебиває його.

— Це не доводить нічого, пане Дукарелісе. Нагадую, що її бачили ввечері того самого дня в готелі на Евбеї. У цей час Апостолос був з вами?

Дукареліс зітхає, знизує плечима.

— Ні, не був...

— Може, ви помітили щось дивне в поведінці вашої дружини зранку?

— Ні. Хіба що вона пішла раніше за мене на роботу. Встигли сказати лише «добридень» одне одному.

— Вона взяла щось з собою?

— Ні, нічого, абсолютно нічого! З того, що я встиг побачити – ні одягу, ні грошей, але я про це казав під час першої дачі показань.

— Так, так, казали. Але чи ви впевнені, що та валіза, якої не виявилося вдома, справді в Салоніках? Тобто... що її не взяла ваша дружина?

— Упевнений. Це підтверджує моя дочка. Що ще вас цікавить?

— А в поведінці Апостоласа в наступні дні не було нічого дивного?

— Ні, не було. Вони приїхали разом з Евантією до нас, щоб підтримати мене у складний час. В університеті ми останнім часом зовсім не перетиналися. Крім того, я ж узяв відпустку. Але ми регулярно зідзвонюємося.

— Спитаю ще раз. Пане Дукарелісе, ви маєте якісь здогадки, навіщо ваша дружина зняла з рахунку дві тисячі євро?

— Ні.

— Можливо, щоб узяти їх з собою?

— Узяти з собою куди?

— Мені це не відомо. Але я сподівався, що ви допоможете пролити на це світло?

Нарешті слідчий дозволяє йому піти. Мовляв, перепрошую, що й так тримав вас стільки часу! Прохає його наполегливим тоном, якщо він пригадає будь-яку деталь, будь-я-ку, розтягає склади, нехай одразу повідомить про це поліцію. Він пробуде на острові до вечора, потім сяде на катер берегової охорони, який довезе його до Наксоса, звідти вже на поромах дістанеться до Атен, пане поліціянте. Дукареліс твердим голосом запевняє його, що обов’язково так і зробить. Іде звідти насуплений, повісивши голову, у якій роїться сотня думок. Що це знову за розмови про гроші? Навіщо й справді вона їх зняла і як їх витратила? Він уже сам не знає, що й думати, чому вірити? Підозрам слідчого чи власному сумлінню? Що, в біса, на нього найшло, що він почав розводитися про Апостолоса? У глибині душі, звісно, він нічого не виключає. Але, чорт забирай, він думав, що знає власну дружину! Хоч іноді в нього й виникали сумніви. Однак внутрішній голос каже йому, що іноді невірність заскакує й лякає нас ще до того, ніж наш розум усвідомлює її як факт, перш ніж вигулькнути з-за рогу й накинутися на нас. Серце першим отримує звістку, потім вона доходить до розуму. Те, що він дотепер вважав монолітним, розвалюється на шматки. Світ тікає в нього з-під ніг. Слід було раніше збагнути це, таким уже є життя. Так само у своїй науці він рухався по траєкторії, на якій нема абсолютних істин. В археології не існує нічого певного. Багато питань, мало відповідей. Про його власне життя годі й казати — у душі звили кубло самі запитання. Він починає ганяти свій мозок. А може й справді між ними щось було? Видобуває з пам’яті їхні обличчя, миті їхніх спільних зустрічей.

Під ногами плещеться море. Набігає на скелі та піниться. Цікаво, яка тут глибина? Безодня. На взуття долітає водний пил, лишаючи солоні крапочки, знаки про існування в попередньому стані, яке згасає на грубій шкірі. Сонце сліпить очі. У голові якісь дивні думки... І у цю мить знов дзеленчить телефон.

— Тату, привіт!

— Вітаю, доню.

— Як справи?

— Як?.. Ніяк... Нічого такого, на що варто звертати увагу.

— Щось мені не подобається твій голос. Ти затинаєшся, коли... Наче бракує повітря. Щось трапилося?

— Ні... Що тут може статися? Пішов прогулятися, от і захекався. Ти отримала результати іспитів?

— Ще ні. Чекаю... У деканаті сказали, що будуть цими днями.

— Усе буде добре, не хвилюйся. Що у вас з погодою?

— Атени, ти ж знаєш, усе залите в бетон... Страх, як пече!»

— Ну, тут, слава Богу, буває прохолодно.

— Тату, щось чути про маму?

— Ні. Шукають.

— Ясно. З тобою точно все в порядку?

— Усе в нормі. Не хвилюйся.

— Хочеш я приїду на острів? Складу тобі компанію...

— Ні, люба, ні. Не створюй для себе проблем. Крім того, я пробуду тут ще кілька днів. Потім збираю речі й вертаюся. Не переймайся. Ти взагалі додому заходила?

— Ні, не хочеться. Страшно там...

— Ну, хоч заглянь, перевір поштову скриньку.

— Добре, завтра сходжу. Візьму за компанію тітку, бо, знаєш, сама не піду.

— Як знаєш... Що нового в тітки?

— Усе, як завжди. Ти ж знаєш її. Тримає мене на всьому готовому, нічого не роблю в хаті, лише ввечері виходжу подихати свіжим повітрям, уже не можу в чотирьох стінах.

— Ісмено, посухай-но, треба жити далі. Нічого не поробиш. Упав, уставай та обтрушуйся.

— Хто б казав?!

— Кажу, бо так і є.

— Добре... подзвонюй мені сам. Я хочу чути твій голос і знати, що з тобою все добре.