Ця кімната перетвориться на його особистий простір на наступні два, три, чотири, хтозна-скільки, тижні. Чотири на чотири метри, практично мишача нора, не набагато більша за стандартну могилу. Лише в могилах мерці не мають оцих усіх зручностей: ліжко, стільці, туалет, душ, крихітний балкончик з видом на Егейське море. Звісно, кому що до смаку. Він сам не такий уже й упевнений, що з двох обере: трохи зручностей у цьому швидкоплинному житті чи безтурботний затишок в усипальницях і місцях вічного спочинку в іншому світі.

Так, він уявлення не має, як проведе тут літо. Винайняв номер з відкритою датою. Його перебування на острові не має визначеного дня від’їзду; якщо це був би товар у супермаркеті, він точно мав би проблеми з санітарною інспекцією. Так і сказав відверто господині, коли та почала говорити на цю тему: «Доки цього вимагатимуть обставини!» І якби комусь закортіло докопатися до справжнього сенсу цих слів, він навряд чи знайшов би його. Які обставини? Які справи може мати якийсь чужинець на Куфонисі, одному із закинутих островів, з яким і сполучення як такого немає? Що він шукає в цьому притулку для вигнанців, Кофос Лімені[1] стародавніх греків? Чому його перебування оточене таким ореолом загадковості?

Виходить на балкончик. Треба нарешті вгамувати шлунок. Бере тістечко й сідає на виступ попід стіною. Не наїдається, звісно, просто трохи заморює хробачка. Набиває люльку запашним тютюном. Запальничка плюється блакитним вогником і тютюн починає тліти. Затягується, неначе зіллям, що втамовує смуток, його проймає до глибини душі й він зітхає. Вітер підхоплює дим, забираючи з собою аромат черешні. Він стежить очима, як той піднімається вгору й розчиняється.

Зі свого темного сховку він може спостерігати за всім поселенням і морем, що розкинулися мов на долоні. На місяці бракує шматочка, майже повня. Великий Віз розмістився за 46 світлових років від Землі. І щодві секунди віддаляється ще далі зі швидкістю 12,6 км/сек. Він усвідомлює, що все, що бачить там, на небі, це світло, яке випромінилося мільярди років тому. Цей час неможливо обчислити, це не для людського розуму, адже те, що сталося тоді, сталося, коли самого часу не існувало. Це — таїна, яка вирушила з самісінького краю Всесвіту й прибула просто до нього, видима й утілена та водночас незрима й безтілесна. Там згори триває безперервна битва між світлом і темрявою, смертю і народженням. У його пам’яті зри­нають спогади про давні літні дні, мрії й мандрівки, здійснені подумки. Він тоді вірив, що час, який розгортається перед ним, безмежний. І складно було прийняти те, що таку неймовірну відстань він зможе подолати й дістатися до її кінця. Клепсидра колись спорожніє. «І ось він стоїть за крок до кінцевої зупинки...» — роздумує про себе, охоплений почуттям глибокого песимізму. Лінія гірського хребта острова Керос видніється навпроти дуже чітко. Переказують, що тут колись народилися Аполлон з Артемідою. Прикипає поглядом і невідривно й довгодивиться, де земля змішується з небом, бачить, як там поступово виникає гігантська кікладська статуя, жіноча форма, яка млосно розляглася в егейських водах. Місцеві стверджують, що перша повня літнього сонцестояння, приблизно 21 червня, зринає саме з її лона. Сахається перелякано, наче відчув, що починає втрачати зв’язок з дійсністю. Водночас гнівається на себе, що зачаровано піддався на такі псевдоромантичні дурниці.

У будинках поселення, що розкинулось у нього під ногами, діти природи крутяться на своїх ліжках у забутті снів, тимчасовому розслабленні від щоденних турбот, а він отут на пагорбі не може склепити очей, самотній у власній сліпоті.

Справді, що ж мучить його розум? Сценарію не існує, його життя — не телевізійний серіал. У реальному житті незрима рука пише сценарій у той самий час, коли розвиваються події. Він завжди вважав себе передбачливим, завжди бажав тримати власну долю у своїх руках, самому визначати її шлях. Але тепер усе вище за його сили. Єдине, чого він прагне, — упорядкувати свої думки, надати бодай якоїсь форми життю, що останнім часом вислизає з його рук, наче пісок крізь жерло клепсидри. Він, що поклав життя на пошук відповідей доісторичних таємниць і прагнув надати зримої форми життю доісторичної людини, зараз геть безпомічний, щоб контролювати власне життя, пояснити загадки своєї душі. Щоразу, як він наміряється здійснити дешифрування, губиться в проваллі лабіринту власного розуму. Там усередині кружляє лише декілька чому? — відповідей, схожих на ті, які він дає на розкопках і в книжках, не існує. Він хотів би на деякий час позбутися всього цього, і — так, він не заперечує, мов блискавка промайнула думка, що не видається таким уже й страшним, якщо так станеться, коли його кістки залишаться навік у цьому куточку Егейського моря. Ясна річ, унаслідок нещасного випадку чи якась раптова смерть спостигне з природніх причин. І хтозна, можливо, тоді, коли археологи майбутнього знайдуть після тисяч років його рештки в якійсь ямі біля доісторичної могили, вони проведуть своє хронологічне дослідження. Він знає, що мірою відліку для визначення його віку будуть 5730 років, саме стільки часу потрібно для процесу напіврозпаду й зменшення на половину в ядрі кількості нейтронів радіовуглецю 14. Ось коли його життя, певно, набуло б іншого виміру, зараз просто сміховинним є порівнювати прожиті десятиліття з 5730 роками. А ще більше, поглянути на них з перспективи п’яти мільярдів років існування Землі чи 13,7 мільярдів років існування Всесвіту, власне, вічності.

І отак він сидить і бачить власне тіло, наче його душа відділилася й дивиться на нього з відстані, водночас усвідомлюючи, що ця картина суперечить усьому тому, що наживо розгортається перед його очима. Можливо, у його серці й нема місця псевдоромантичній сентиментальності, бо він вважає все це слабкістю, але цей світ, бездушний і нечутливий, оточує його звідусіль, володіє, попри всю інертність, здатністю вражати своєю винятковою красою, яка може зрушити з місця й породити різноманітні відгуки в живих істотах, які перебувають зовні.

У темряві, поглинений невтішними думками, він погладжує свою густу сіру борідку й час від часу з силою затягується люлькою. Далеко стогне море і свіжий морський бриз долітає до балкончика, щоб ледь помітно скуйовдити його волосся. Він замерзає через пориви вітру, відчуває, що холод приникає вглиб до хребта, наче, проходячи повз, його торкнувся своєю дланню якийсь незримий архангел. Закутується в коц, узятий з однієї з шаф. Хоч зараз липень, та прохолодні ночі в Егеїді такої пори року — не дивина.

Є миті, коли до кожного приходять непрохані песимістичні настрої, збурюючи думки, як це трапилося з ним цього вечора. Розум веде дивну гру, розкручується дивними роздумами, сповзає в похмуре коливання кольорів, наче у вир, допитується про той день, коли станеться неминуче, які будуть відчуття, що там після смерті? Запитує себе, наскільки істинним чи облудним є людське життя, і доходить висновку, що таки більш облудним, ніж істинним. Наразі відчуває, що й сам трохи облудний, його життя й пов’язані з ним образи, ті, що з вечора стоять перед очима, є просто електричним імпульсами в сірій речовині, думками в голові іншої людини.

Маяк на Гларонисі блимає кораблям, які проминають острів у відкритому морі, виникає освітлена цятка і зникає. Над його головою блякнуть і згасають зірки, на сході починає поступово пробиватися багряна тінь від сонця. Він не витримує, стягує з себе одяг, плентається в кімнату й ховається під простирадлом.

Дукареліс стояв над місцем розкопок, яке буквально вчора розмітив зі своєю командою, мотузки й кілки розмежовували рівні та хідники розкопу. Місце було знайоме. Останнім часом він постійно курсував між Атенами та Куфонисі, щоб підготувати все для проведення розкопок. За допомогою електронного вимірювача відстані він зафіксував місце розкопу, точно визначив ширину й довжину, наявну різницю у висоті та дослідив особливості довколишньої місцевості.