Отак посиденьки під зорями на узбережжі практично припинилися. Але в останні вихідні перед завершенням експедиції усі, навіть Антигона, зібралися й пішли на Фанос висловити останню шану літу, яке мало от-от сконати. Знову розклали багаття між двома тамарисками. Принесли з собою пиво й мовчки цмулили його, відчуваючи десь глибоко в душі полегшення, що ці дні закінчуються. На небі спалахували і котилися вниз зірки, лишаючи по собі яскравий слід. Андоніс знову читав карту зоряного неба й пояснював, що таке Персеїди. І що це явище повторюється з року в рік: метеорити з крижаних уламків хвоста комети досягають земної атмосфери, у якій згорають. Для романтиків чи набожних осіб, схильних вірити в забобони, це — сльози Святого Лаврентія, що крапали під час його страждань. Ангеліки сказала, що загадала бажання, побачивши падіння чергової зірки. Решта зробила те саме, киваючи головою.

Андреас не витримував такого мовчазного надриву, задихався. Він пригадав Кассіопу, яка часто тепер являлася йому вві снах. Почував необхідність висловитися.

— А що ж буде тепер з Кассіопою, пане професоре, коли німецька лабораторія завершить роботу? — спитав він несподівано Дукареліса.

— Що буде... — відповів той, не поспішаючи зробив ще кілька затяжок, і, поширюючи аромат свого тютюну, продовжив. — Вона повернеться в Грецію й буде виставлена як експонат у якомусь музеї. Скоріш за все, на Наксосі...

— Це ж несправедливо! — просичав Андреас, і решта начебто поділяла його обурення. — Правильним рішенням було б улаштувати невеликий музей тут, де можна було б показати всі знахідки, зокрема, Кассіопу, пане професоре, — скоромовкою продовжив він, одночасно жалкуючи, що колись в нього вирвалося назвати Дукареліса Шерлоком Голмсом, коли той сидів навпроти та із самозадоволенням попихкував люлькою.

— Не так це просто. Потрібно багато грошей і зацікавленість держави... простіше навчити рибу говорити.

Знову всі замовкли. І раптом він знову побачив її, як вона йде по узбережжю, блукає між могил, розмовляє зі своєю мертвою мамою на порожніх галявинах. Чи міг би він перехопити ту занесену руку з убивчим лезом, готовим встромитися в тіло Кассіопи? Чи міг він переміститися в часі? Перешкодити скоєнню злочину? Вона знову зникла в доісторичному тумані, перш ніж Андоніс встиг перервати своє видіння. Він замислився, що ж змусило вбивцю розлютитися так, щоб проломити череп своїй жертві? Дукареліс дав пояснення і цьому:

—У такий спосіб, згідно з віруваннями доісторичних людей, мертві не могли повернутися у світ живих. Убивця боявся, що жертва повернеться, щоб помститися. Певно, мав для цього підстави.

— Певно, так, але що ним рухало? Якими були мотиви вбивства? Це найбільша інтрига в цій справі.

— Про це ми ніколи не дізнаємося, — відповів Дукареліс.

— Може... ревнощі? — припустив Андоніс і відразу прикусив язика. Не слід було в нинішній ситуації робити такі припущення. У хаті повішеного не згадують про мотузку.

— Може... — відповів Дукареліс, закинувши голову й спостерігаючи за тим, як метеорит входить у земну атмосферу, огортаючись полум’ям, пане професоре. Його голос пролунав глухо, наче здалеку.

В останній день вони зняли тент, що накривав місце розкопок, занесли його в цинкову халабуду й замкнули разом із копальними реманентом, приладами вимірювання, столиками й тачками. Потім накрили місце розкопок брезентом, що, захищав від дощів і надокучливих кіз. Це був офіційний церемоніал позбавлення Дукареліса атрибутів влади. Принаймні до наступної експедиції. По обіді Дукареліс, пане професоре, наказав їм повертатися до селища — раз-два, раз-два — а сам притулися спиною до скелі на тому місці, де сиділа його дружина, і почав невідривно дивитися в бік узбережжя Порі, невеличкого висохлого болітця поряд з ним та острівців попереду. Скелі, приземисті дерева й обриси островів удалині наче вицвіли під нещадно розпеченим полудневим сонцем. Пориви морського бризу раз у раз овівали його обличчя. Розпечене каміння у спраглій землі довкола поблискувало. Його власна шкіра висохла й загрубіла. Щоразу, коли сонце переміщувалося вгорі, лінії, форми, кольори невпізнавано змінювалися. Немов показували своїм виглядом, що їхні тіло та душа стали іншими, що вони стислися до видовженої тіні, яка падала від них на землю й каміння.

Унизу, на березі молода жінка простувала по вогкому піску. До Дукареліса доносився шурхіт її кроків, однак він знову не міг збагнути, що це — ява чи міраж. Усе перемішалося. Можливо, це — Кассіопа, яка вийшла сюди з глибин історії? Вона несла вибілені морем мушлі, панцирі морських їжаків, морські зірки, риб’ячі кістки та камінці з наскрізною дірочкою. Хвилі накидалися на берег і злизували її сліди. У повітрі якась незрима рука нестримно виводила й виводила нові знаки і врешті вписала Кассіопу в центр узбережжя. Вона стояла й замислено вдивлялася в щось на межі обрію. Живописець завершив свою роботу. У цій місцині час зупинився і більше не відбувалося змін. Хтозна як тоді працювала клепсидра часу; нині сприйняття часу мало цілковито християнське забарвлення. Але глибинні речі — народження і смерть, початок і кінець, злет і падіння — лишаються незмінними, саме вони визначають часові рамки. Час є тим, що розтинає їхні життя, і його власне, і її: дві прямі лінії, які колись випадково зіштовхнулися в загальному русі всесвіту й тепер долають спільно шлях у нескінченне, несучи на своїх тілах печать першого доторку на глибині розкопу. Тоді, ймовірно, її звали Кассіопа, тепер — Марія чи Антигона.

Дукареліс знову відчуває себе маріонеткою у світі, яким керують вищі сили. Хтось інший приймає рішення за нього, і все, що він пережив і про що міркував, є вигадкою якогось невідомого створіння, що має волю та можливості нав’язувати її як його власну реальність. Від цієї думки його обдає холодним потом. Він схоплюється на ноги й від відчаю крутиться наче дервіш-танцюрист, окидаючи поглядом море, небо та безплідну землю. Замислюється знов, чи він існує насправді, чи не є тінню, вигадкою, думкою в голові когось невідомого, просто віддзеркаленням якоїсь дійсності? Він хотів узяти ситуацію у свої руки, змінити свою долю, повстати проти того, що написане на роду, усіх декорацій, у яких розвивається дія цього театру абсурду. Або кинути все й хай плине своєю течією, або зібрати в єдине всю волю й припинити фантазувати про те, що виходить за межі його чуттів.

Швидким кроком він повернувся в поселення. У другій половині дня члени експедиції почали пакувати знахідки для відправлення в Атени. Наступного дня Кукулес, виконуючи цього разу роль вісника, знайшов його в таверні кира Анестиса, пане професоре, пане голово. Він передав йому отриманий щойно рекомендований лист. У себе в офісі він оглянув його, як слід, може, вдасться заглянути всередину, навіть піднімав, направляючи світло благенької настільної лампи, але, ai siktir[29], нічого не було видно. Дукареліс почекав, доки він піде, тоді розпечатав конверт. Це була заява дружини, подана до суду — дата... вхідний номер... пане... моя клієнтка... Він заплющив очі, уявив її обличчя й почав міркувати, що робити, коли вже дійшло до такого. Ні, він не хотів палити мости, не хотів перекреслювати своє минуле життя, навпаки, хотів дати лад наявному хаосу. Він не був з тих, хто стрибає у прірву. Ні, не був.

Дружина зрештою взяла слухавку. Він усоте просив пробачення, казав, що оступився, з ким не буває, це просто були два тіла, які випадково зійшлися на безлюдді, а потім розійшлися. Це творило тіло, не душа.

У відповідь Марія Дукарелі сказала, що те, що зруйнувалося, не відбудуєш. Запізно він кинувся. Не вертатися додому, якщо вже має таке щире бажання, вона не просила. Лише, коли приїде до Атен, нехай вивезе всі свої речі. Перед тим нехай попередить її про прихід, щоб вона могла піти з дому на необхідний час. Її голос прозвучав уїдливо та холодно. Нема їм чого бачитися: побиті горщики не склеюють. Більше нічого не хотіла слухати. Крапка. Повісила слухавку. Скло тріснуло. Його розтрощив вихор, що здійнявся в їхніх душах. Те, що колись було непорушною єдністю, розлетілося на тисячу скалок, які віддалялися одне від одного зі швидкістю світла, зникаю­чи в крижаній самотності своїх галактик. Слухавка біля вуха продовжувала видавати гудки. Він застигнув і не опускав її, хоча й стояв у комунальній телефонній будці. Очі вперлися в підлогу й з сумом наштовхнулися на запилене взуття. Ось і все, кінець? Перед очима хаотично промайнули спогади: їхня кімнатка й розвалений диванчик, вона схилилась над паперами за своїм столиком, перша й остання демонстрація, у якій вони брали участь, військовий джип, який вискочив перед ними й перекрив дорогу, вереск гальм, пес, що метнувся на асфальт, удар, його тіло, з якого повільно йшло життя, голова піднята з подивом дивиться на довкілля та смерть, яка наближається, солдати, які лаються й тікають у провулок, нью-вейв, маленькі клуби, «Хоч і люблю тебе, не стану наполягати»[30], друзі, товариші за політичними поглядами, які мріяли про нову Грецію, а потім, апостеріорі, стали героями опору, отримали державні посади, обличчя їхньої ненародженої дівчинки. Назовні вітер посилювався, море вкривалося бурунами, мелтемі накидався на нього як дикий звір; він чув, як місцеві називають цей буревій гайдуромелтемо[31].